СТРАШНО НЕ ТОДІ, КОЛИ БІДУ ПОКАЗУЮТЬ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ, А ТОДІ, КОЛИ ВОНА ПРИХОДИТЬ У ТВОЮ СІМ’Ю
Середа, 22 Грудня 2021
Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»
Бабуся з дідусем – це люди, які віддали мені кращі роки свого життя. Так склалося, що більшу частину свого виховання я отримала саме від них. Зв’язок із цими людьми в мене завжди був настільки тісний, що питання мого переїзду до іншого міста стало значною болючою проблемою саме для них. Та вчинити інакше я не могла, тому придбала бабуні новенький смартфон, завдяки якому ми б могли бачитись по Скайпу кожного дня.
Бабуся швидко освоїла специфіку користування новим гаджетом і телефонувала мені кожного дня. Ми бачили одна одну, я ділилася успіхами в новому місті й на новій роботі, а вона раділа й підтримувала мене.
Одного вечора бабуся не зателефонувала. Звичайно, мене це занепокоїло. Обираю знайому іконку у скайпі, тисну. Бабуня вмикає камеру,і я відразу все розумію: захворіла.
Вона мала дуже стомлений вигляд, її мучив сильний головний біль. Попри це вона жмурить очі, п’є чай і через силу посміхається. Каже мені, щоб я не нервувала, однак я ладна вже замовляти квиток і їхати додому. Я була цілком упевнена в тому, що бабуня застрахована. Вона ж вакцинувалась двома дозами вакцини, як же так?
Виявляється, що вакцинація – це не панацея від хвороби. Так вакцина здатна зміцнити імунітет й послабити протікання хвороби, проте не захистити від неї.
Якщо порівнювати мій ковідний досвід із бабусиним, то різниця величезна. Вона, дякувати Богу, змогла вилікуватись за тиждень, застосовуючи лише симптоматичне лікування. У моєму ж випадку панацеєю стали антибіотики, якими мені лікували пневмонію. Не так страшно, коли чуєш про хворобу, не так страшно, коли хворієш сам. У стократ тяжче, коли хворіють рідні, а від тебе, на жаль, майже нічого не залежить. На щастя, бабуся одужала, і продовжує досі мене підтримувати.
Коментарі: