«Силу, сміливість і впевненість набувають тоді, коли дивляться страху прямо в очі. Треба робити те, чого, здавалося б, ви зробити не зможете» *

Нещодавно Анна й Олександр відсвяткували гучне весілля, реалізовували бізнес-план розвитку своєї кав’ярні, думали над оновленням інтер’єру закладу та міркували над розширенням бізнесу. До 24 лютого 2022 року…

Увечері 27 лютого у Бердянськ увійшли російські війська. Відтоді місто до сьогодні окуповане: там немає газу, українських продуктів, ліків, вимикають український мобільний звʼязок, навіть заробітну плату видають у «рублях»… Бердянськ розташований на березі Азовського моря, тому основними джерелами доходу містян були туризм та порт. Зараз ні те, ні те не на часі.

«Виявляється, ми були дуже щасливі»

Анні майже 25 років – вона корінна жителька Бердянська. В місті пройшло все її дитинство, тут вона вийшла заміж, тут разом з чоловіком відкрили свій бізнес. Тут вона і зустріла повномасштабну війну.

24 лютого подружжя прокинулося о 5:30, коли в Бердянськ прилетіли перші російські снаряди – били по військових базах. У місцевих пабліках ніхто не міг чітко пояснити, що взагалі відбувається. У те, що почалася війна, повірити було важко. Всі були шоковані. Про евакуацію родина навіть не думала: ця ідея видавалася стовідсотково небезпечною.

Коли окупанти зайшли в місто, колона ворожої техніки пройшла і повз їхній будинок. Дівчина зізнається, що ніколи раніше не бачила зблизька танки. Їй було дуже страшно. Страшно було виходити на мітинги, та й сенсу в цьому вона не бачила: «Ми розуміли, що вони не підуть з Бердянська без наказу, а дратувати озброєних людей доволі небезпечно», – згадує дівчина.

Перший тиждень вони боялися навіть виходити з дому. Лише по черзі та швидесенько – в магазин або зняти готівку. «Мені телефонувала подруга 22 лютого, яка раніше жила в Маріуполі, і порадила підготуватися: купити запаси їжі та горілку, щоб віддавати російським військовим у разі чого на блокпостах. Тоді я зовсім не хотіла чути те, що вона мені говорила. Не хотілося вірити в це, я взагалі гнала з голови такі думки. Звісно, я її сказала, що, мовляв, дякую, але в нас все буде добре, завтра, як завжди, будемо поспішати до нашої кав’ярні. У нас купа роботи, безліч новинок, які хочемо реалізувати. Тому про яку війну взагалі може йти мова», – розповідає Анна.

«Прийде час, коли ти вирішиш, що все скінчено!

Це і буде початок» **

 «Ми до останнього не хотіли виїжджати, але було таке відчуття, що ось-ось місто почнуть обстрілювати з градів. Я була в паніці, сказала Саші виїжджати. І ми прийняли рішення їхати до Івано-Франківська. Взяли нашу кішку, трохи продуктів, забрали касу з кав’ярні, найнеобхідніший одяг і вирушили», – згадує той період Анна.

У Франківську вони вже були три чи чотири рази. Востаннє, коли приїздили туди в гості до майбутніх партнерів, то думали: яке красиве та круте місто, і було б класно спробувати в ньому пожити й відкрити кав’ярню. Це бажання подружжя постійно відкладали в довгий ящик, але так вийшло, що війна пришвидшила їхні плани.

 «Аня запропонувала відкрити кав’ярню на ті гроші, які лишалися на весільну подорож. Ми зрозуміли, що або проїмо ці заощадження, або інвестуємо та спробуємо щось зробити попри війну. Було страшно, але ризикнули. Ми прогулювалися містом не для того, щоб відпочити, а щоб знайти місце для закладу. Побачили напис «оренда», роздивилися та вирішили, що це досить непоганий куточок. Ми в секунду уявили, який вигляд буде мати наш заклад. Зараз до нас заходять із собаками, дітьми, велосипедами. У центрі було б не так», – ділиться чоловік Анни, Олександр Безпояско.

Місцеві їм говорили, що місце, яке їм сподобалося, не популярне, туди взагалі ніхто не ходить і відкривати будь-що там не має жодного сенсу. Але вони, відчувши душею, що все роблять правильно, наважилися на відкриття ще одного закладу «з нуля». Подібне їм говорили і в Бердянську, де залишилася їхня кав’ярня «Культура». Спочатку там теж не було дуже людно, але з появою кав’ярні машинам ніде було припаркуватися.

«Я пам’ятаю, як два роки тому «Культура» відкривалася в Бердянську, як, проходячи мимо, побачила оголошення «шукаємо бариста» і як точно не думала, що залишуся працювати з цими людьми так надовго. Коли розпочалася війна, інтернет-зв’язок був дуже поганий. А тому не змогла прочитати повідомлення від Ані про те, що сьогодні ніхто не виходить і збиралася працювати. Дорогою на Франківськ, яка веде якраз через кав’ярню, вони мене зустріли й запропонували їхати з ними», – розповідає бариста Маша.

Найважче – це звикнути до війни

«Труднощі були незначні, в основному через війну. Чогось не доставляють, чогось не виготовляють. Те, що робилося за один день, тепер робиться за три, тому ми відкрилися пізніше, ніж мали би. Але, тим не менше, ми відкрилися. Відкрилися за 29  днів. Вирішили, що більшість роботи зробимо самостійно, бо так швидше. І не на часі витрачати багато коштів. У Франківську  ми почали все спочатку так само, як і в Бердянську.  Як тільки-но з’явиться можливість, обов’язково будемо наймати працівників, а поки що нам і самим ці клопоти в задоволення. Три людини вже працевлаштовані в нас офіційно, ми платимо зарплати та податки», – розповідає чоловік Анни, Олександр.

У Франківськ вони привезли «свою «Культуру», хоча це був досить  ризикований крок під час війни.  Для Анни та Олександра було важливо не зупинятися, крокувати й розвиватися далі. Нехай через труднощі, втому, нерозуміння, що буде завтра, але рухатися вперед. Вони продовжували робити те, що найкраще вміли.

«Якщо відверто, то ми сумуємо за ними. Важко звикнути до того, що війна є, і вона незрозуміло, коли закінчиться. Наше місто повністю окуповане, а вони молоді, нехай облаштовуються там, у Франківську, хай розвивають свій бізнес. Бо ж вони навряд чи повернуться в окуповане місто… Ми й самі не знаємо, що з нами буде завтра…» – з сумом каже батько Олександра, Ігор Безпояско.

*Елеонора Рузвельт – американська суспільна діячка, перша леді Америки, дружина президента США Франкліна Делано Рузвельта, племінниця президента Теодора Рузвельта.

** Луїс Ламур – американський письменник, найбільш відомий як автор вестернів.

Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”

Коментарі: