ВІРА В НАШ ЧАС

Віра – це те, чого в багатьох немає. Хіба на світі існує лише вірування в Бога? А як же впевненість у собі чи інших? Я вірю в себе та свої можливості, у спроможність досягти великого майбутнього.

Героєм мого матеріалу став батько моєї близької подруги Григорій Мар’янчук. Він народився в сім’ї адвентистів, на Буковині, де майже кожна родина дотримується цієї віри.

Назва церкви Адвентистів Сьомого Дня походить від головних засад її віровчення. Це, передусім, віра у близькість Другого пришестя Ісуса Христа, (від лат. adventus, дослівно «пришестя»), а також – дотримання Суботи, сьомого дня тижня, як Божого дня, присвяченого поклонінню, згідно з Четвертою заповіддю Декалогу. Тому, крім назви «адвентисти», серед представників інших конфесій, ця церква відома також під назвою «суботники».

Герой поділився зі мною жахливими подробицями того часу. У комуністичні часи законом заборонялося відвідувати церкви, а людей, які сповідували віру, жорстоко принижували в суспільстві. За кожною сім’єю була закріплена людина, завданням якої було перевиховання родини. У такий спосіб радянська влада намагалася викорінити або змінити релігійні переконання. Раз на тиждень проводили атеїстичні бесіди з дітьми, які заперечували існування Бога.

Коли ж Григорій пішов до школи, то ситуація стала погіршуватися. Учителі знаходили будь-яку причину аби зачепити хлопця через його віру. Доходило до того, що на уроках висміювали його, називали «суботнік», занижували оцінки. Також часто змушували заповнювати анкети, де писали про те, що ти не віриш в Бога та не відвідуєш церкву. По суботах батько подруги не відвідував школу, через це щопонеділка на лінійці його та інших дітей учителі викликали в центр натовпу і змушували решту вигукувати жахливе гасло «Ганьба!».

«Одного разу батьки купили мені велосипед, – згадує він, – на радощах я приїхав ним до школи. Зовсім не підозрював, що вчителі публічно заявлять, що подарунок мені зробила церква, аби я до неї ходив».

Самі ж однокласники ніколи не висміювали Григорія за віру, лише вчителі. Бувало й таке, що в суботу педагоги приходили до місця молитов, тобто церкви, для того, щоб записати імена дітей, котрих там побачили. На наступний день вони подавали списки до сільської ради, а ті згодом штрафували батьків за неналежне виховання.

Навіть у дорослі роки життя продовжувалися погрози. Одна з них була про те, що заберуть дітей до дитячого будинку та він їх ніколи не побачить. Ця історія змушує холонути кров, адже є правдою.

У більшості релігій віра – це впевненість у реальному існуванні надприродних істот, особливих якостей окремих предметів тощо. На практиці це є віра у святих, пророків, вчителів, священнослужителів, у можливість спілкування з духами, істинність догматів і релігійних текстів, позагробне життя або переродження душ. У богословському розумінні релігійна віра виступає як вище виявлення людської свідомості, найвища цінність. Вірити можна в багатьох богів –політеїзм (давньогрецька релігія), або в одного – монотеїзм (християнство).

Першими, хто прийняв Христову віру, були ізраїльтяни. Наші предки запозичили Христову віру від греків, точніше з Візантії, а з вірою також і обряди. Початки християнства на українській землі сягають апостольських часів. Апостола Андрія, який проповідував святе Євангеліє, і охрестив людей на берегах Чорного моря та благословив Київські гори, вважають апостолом України. Із пізніших часів відомо, що Київські князі Аскольд і Дир, охрещені 865 року, княгиня Ольга прийняла християнство в 957 р., а її внук, Великий князь Володимир, охрестив себе та місто Київ 988 року. Відтоді християнство було поширене по всій території української землі.

Авторка: Анастасія Столбова, студентка 1-Ж курсу

Коментарі: