ҐРАНДЖ – «НАЙБРУДНІШИЙ» НАПРЯМ РОК-МУЗИКИ

Я використовую частинки і шматочки інших особистостей, щоб створити свою власну.

Курт Кобейн, фронтмен гурту «Nirvana»

Ґрандж бере свій початок із середини 80-х. Тоді в м. Сієтлі, яке оминула увага ЗМІ, почали з’являтися гурти, що хотіли грати свою, максимально просту, а інколи навіть і відверто тривіальну щодо виконання, рок-музику, на противагу популярному тоді глем-року з дорогими спецефектами та костюмами співаків. Пісні мали повільне звучання, а гітаристи часто надмірно використовували різноманітні звукові ефекти, щоб додати до композиції характеру хаотичного набору звуків. Музичні критики простежують звучання таких відомих гуртів, як «Black Sabbath» та «Led Zeppelin», у піснях більшості ґрандж-виконавців.

Ґрандж був наближеним до панк-року. Більшість ґрандж-композицій сповнені відчаю та порушують проблеми соціальної відчуженості, апатії, неможливості самореалізуватися, занепокоєності майбутнім. У своїй творчості ґрандж-музиканти висловлюють незадоволення станом суспільства та його упередженим ставленням до потреб особистості. У цьому плані ґрандж наслідує протестну ідеологію панку та віддзеркалює настрої американської молоді періоду свого розквіту. Водночас деякі ґрандж-пісні мають іронічні й сатиричні тексти, нерідко об’єктом висміювання ставала естетика глем-року.

Ґрандж-концерти були відомі своєю простотою та енергетикою. На противагу представникам популярних у 1980-х рок-течій, глем-року, музиканти ґрандж-гуртів уникали застосування на концертах будь-яких візуальних (світлових або піротехнічних) ефектів та не розробляли для своїх виступів окремих сценічних образів. Типовий одяг сієтлського ґрандж-музиканта – блакитні джинси, теніска й тепла фланелева сорочка, тобто відповідав повсякденному вбранню мешканців цього регіону з досить прохолодним кліматом. Варіантами вбрання були штани (або шорти) та сорочки (або теніски) темних кольорів. Усе це артисти купували в найдешевших магазинах уціненого одягу або навіть у магазинах секонд-хенду. Своїм сценічним одягом вони акцентували на єдності зі своєю аудиторією, яка на початкових етапах розвитку ґранджу здебільшого охоплювала молодь із робітничих родин невеличких міст Північного Заходу США. Виконавці хотіли показати свою справжність, цим самим кинувши виклик співакам-позерам глем-року. У документальному фільмі «Істерія!» зазначено, що сієтлські гурти не мали постійного складу, адже їхньою метою було не розважати, а просто «відірватися».

Уходження ґранджу до мейнстриму музичної культури пов’язують із підписанням наприкінці 1980-х гуртом «Soundgarden» контракту зі звукозаписувальною студією «A&M Records». Контракти з великими студіями також уклали «Alice in Chains» та «Screaming Trees», а в 1990 році – «Nirvana». Сам факт підписання контрактів із великими звукозаписувальними компаніями свідчить про перетворення ґранджу на складник масової культури, проте справжня популярність приходить до цього музичного напряму після виходу у вересні 1991 року альбому «Nevermind» гурту «Nirvana». Альбом, на який продюсери покладали невеликі надії, виявився надзвичайно успішним – наприкінці 1991 його продаж сягнув 400 тисяч примірників на тиждень. А вже в січні 1992 року «Nevermind» сягнув першої сходинки рейтингу «Billboard 200». Пісня «Smells Like Teen Spirit» презентувала ґрандж світові.

Успіх альбому «Nevermind» став справжнім сюрпризом для музичної індустрії. Пізніше один із керівників студії «Geffen», що випустила цей диск, Гері Герш писав: «Ті, хто зараз стверджує, що заздалегідь знав, наскільки цей диск стане популярним, кажуть неправду». «Nevermind» не лише популяризував ґрандж, але й довів «культурну та комерційну життєздатність альтернативного року загалом». Успіх альбому групи «Nirvana» привернув увагу меломанів до «звуку Сієтла» і за результатами 1992 року до сотні найуспішніших музичних альбомів за версією Billboard також увійшли «Dirt» гурту «Alice in Chains», «Ten» від «Pearl Jam», «Badmotorfinger» гурту «Soundgarde», а також альбом «Temple of the Dog», записаний спільно музикантами «Pearl Jam» та «Soundgarden». Причому «Ten» став не менш успішним за «Nevermind» – на кінець літа 1992 року він розійшовся сукупним тиражем понад 4 мільйони примірників.

Піком світової популярності ґранджу вважають 1992–1993 роки, упродовж яких музиканти провідних ґрандж-гуртів активно гастролюють, збирають тисячі прихильників на концертних майданчиках по обидва боки Атлантики, їхню творчість та особисте життя активно обговорюють у пресі, на радіо та телебаченні. У цей же період на музичному горизонті один за одним з’являються нові або до того часу маловідомі ґрандж-виконавці.

Від початку популярності ґранджу уособленням його субкультури був лідер «Nirvana» Курт Кобейн, тому не дивно, що завершення ери ґранджу прийнято пов’язувати в часі із самогубством Кобейна в 1994 році. Того ж року вийшло ще декілька по-справжньому комерційно успішних альбомів розкручених ґрандж-гуртів, а останні повноцінні ґрандж-альбоми, що не залишилися непоміченими аудиторією, датовані 1996 роком.

Автор: Андрій Назаренко, студент 1-Ж курсу

Коментарі: