Темрява, що поглинає

Страх накрив її життя в одну мить. Вона досі пам’ятає той день до найменших деталей, але не любить про нього говорити. Після нього все чітко розділилося на “до” і “після”. ВПО  для сторонніх – це просто чотири літери в документах. Для Анастасії – нова ідентичність, за якою ховається ціла історія втрати, постійного страху і тихого, щоденного відновлення.

Орендована квартира в Києві ніколи не зрівняється з тим трикімнатним будинком в Олешках, де минуло сімнадцять років її життя. Там були мамині ніжні руки, які щоранку заплітали акуратні хвостики до школи, бабусині млинці з хрусткою золотистою скоринкою на сніданок і тепле, непорушне відчуття безпеки. Тут  чужі стіни з обдертими шпалерами, скрипучі підлоги і постійне відчуття тимчасовості. Саме так тепер живе Анастасія, студентка, яка на власній шкірі відчула, що таке втратити дім і вимушено навчитися називати чуже своїм.

Втрачене не повернеш

У лютому 2022 року Анастасії було шістнадцять. Вона жила в Олешках на Херсонщині – невеликому затишному місті на лівому березі Дніпра, за кілька кілометрів від Херсона. Тут пройшло все її дитинство. Влітку бабуся часто водила її й найкращу подругу Сніжану до річки Конки, а іноді вони втрьох їхали на Олешківські піски. Дівчата годинами могли шукати маленькі нірки в теплому піску й терпляче чекати, поки звідти виповзе якась ящірка чи жук. Зазвичай, так і не дочікувалися, але сміялися до сліз.

“Найбільше я сумую не за самим місцем, а за людьми і тією атмосферою, –каже Анастасія. – За відчуттям, що ти вдома, по-справжньому вдома”.

Навіть після початку повномасштабної війни родина спочатку залишалася в місті. Здавалося, що все це тимчасово і можна перечекати. Місто змінювалося на очах: з’являлися блокпости, постійно лунали вибухи, на вулицях і в полях були розкидані міни. Пересуватися ставало дедалі небезпечніше.

“Пам’ятаю, як у восьмому класі я молилася Богу, щоб колись переїхати до Києва вчитися. Повернулася тоді з екскурсії і була в захваті від великого міста. Якби я знала, якою ціною здійсниться ця мрія, ніколи б не просила”, – з гіркотою згадує вона.

Дитяча мрія про інше життя перетворилася на вимушений вибір без права на повернення.

Страшно навіть уві сні

Вже через кілька тижнів після початку війни Анастасія почала боятися кожного шурхоту. Ночі доводилося проводити в холодних сирих підвалах, де іноді з’являлися блохи й клопи. Було страшно виходити на вулицю навіть по воду. Звичайні побутові справи, такі як сходити до магазину чи викинути сміття, перетворювалися на гру зі смертю.

Родина почала обговорювати виїзд. Тітка по маминій лінії вже виїхала до Німеччини й пропонувала притулок. Але бабуся категорично відмовлялася покидати дім, який ще стояв цілим. Надія “перечекати” трималася довго. Анастасія жила в тому будинку разом із мамою та бабусею. Батька вона майже не пам’ятала, він помер від раку, коли їй було лише три роки.

“Ми не могли залишити бабусю саму. Я не могла. Мама була готова їхати, а я навіть уявити не могла, як ми її кинемо”, – говорить Анастасія з сумом.

Першого літа війни уламки снаряда завалили будинок подруги Сніжани, поки та спала. Це стало переломним моментом. Анастасія пережила першу сильну панічну атаку.

“Я відчула, що можу бути наступною. І це може статися в будь-яку секунду”, – згадує вона.

Після загибелі подруги обстріли вже не просто лякали, а вони виснажували фізично й морально. З’явилося відчуття глибокої апатії, важко було навіть піднятися зранку. Вода й світло зникали на довгі дні, тому навіть прості дії втрачали сенс. Саме тоді, за її словами, почалася депресія. Іноді вона навіть сумувала за першими місяцями війни, бо тоді ще жевріла надія. Пізніше надії майже не залишилося.

Минуло ще кілька місяців. З’явилася можливість евакуюватися, волонтери обіцяли допомогти. Родина вже збирала речі, настрій був обережно піднесений. Та радість тривала недовго. Бабуся пішла до одного з небагатьох магазинів, що працював, і підірвалася на міні. Тіло залишалося на вулиці ще добу, через постійні обстріли його не могли забрати. Кладовище, де похований дідусь, було пошкоджене ще на початку війни, тому бабусю довелося ховати в неглибокій могилі неподалік.

“Я бачила її… Ця картина не стирається з пам’яті. Іноді повертається, навіть коли я просто заплющую очі”,– тихо зізнається Анастасія.

Останній ривок

Після смерті бабусі Анастасія з мамою ще пів року залишалися в Олешках. Картали себе, що не змогли її вмовити поїхати раніше. Виїжджати було так само небезпечно, як і залишатися: міни на дорогах, російські блокпости, постійний ризик потрапити під обстріл. Вони просто виживали, намагалися не втрачати розум. Усе змінилося 6 червня 2023 року, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Олешки затопило майже повністю. Вода піднялася до чотирьох-п’яти метрів у багатьох районах, затопивши понад 80 % міста. Люди прокидалися від дзюрчання води, яка швидко прибувала, і вибиралися через вікна на дахи та горища. Зникло світло, газ, чиста вода

“Це вже була не просто крапля, а справжня смертельна яма з брудної води, – каже Анастасія. – Ми з мамою сиділи на даху майже добу. Руки й ноги німіли від холоду, а внизу пропливали речі, меблі й мертві тварини. Було відчуття, що це кінець”.

Під постійним ризиком їх врятували волонтери на човнах. Після майже півтора року окупації Анастасія з мамою нарешті виїхали на підконтрольну Україні територію. Зараз Анастасія живе в Києві вже третій рік. Вона навчається на 2-му курсі спеціальності “дизайн”, вступила не відразу, як приїхала. Перші місяці пішли на те, щоб просто оговтатися, оформити документи і хоч якось стабілізувати життя. Тільки потім вона наважилася вступати. Вона досі з теплом згадує бабусю, тихі вечори, коли та розповідала їй старі історії, і як міцно вона обіймала, навіть коли нічого не говорила.

“Бабуся вчила мене не здаватися. І я намагаюся про це пам’ятати”, – каже дівчина.

Анастасія регулярно займається з психологом. Це допомагає проживати біль, а не ховати його всередині. Вона вже розуміє, що немає такої трагедії, яку людина не може пережити, якщо дозволяє собі йти крок за кроком і просити про допомогу. Квартира з обдертими шпалерами, яка спочатку здавалася лише тимчасовим прихистком, тепер для неї – це тільки початок нового життя. Тут вона малює, вчиться створювати красу, зустрічається з друзями і потроху вчиться довіряти майбутньому.

“Якщо вибір є – значить, я буду діяти, – каже Анастасія. – Не зволікати. Бо життя коротке, а надія – це те, що ми обираємо щодня”.

За сухою абревіатурою ВПО насамперед стоїть жива людина і її біль. Але також сила, яка дозволяє підніматися навіть після найтемнішої ночі. І Анастасія  живий доказ того, як важко, але можливо вчитися жити повноцінно, коли все, що було рідним, залишилося в минулому.

Виконала студентка 4-Ж курсу Чорна Вікторія

у межах проєкту “Квота на майбутнє”

Коментарі: