ХВОРОБА НЕ ПОПЕРЕДЖАЄ – ВОНА НАПАДАЄ ЗНЕНАЦЬКА

Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

На роботі як на роботі: здуріти можна від безперебійного конвеєра завдань, які треба виконати одночасно. Особливо важливими є  звіти в податкову, які «горять» (зазвичай до їх здавання  ще  залишається щонайменше тиждень часу), однак виконувати їх завжди так підганяє мене головний бухгалтер. Вона жінка сувора, але справедлива, любить порядок і вчасність.

Роботи багато, тому обіду сьогодні не буде, але випити філіжанку кави не завадить. В офісі, мабуть, вимкнули опалення. Дуже холодно. Катерина Володимирівна (директор нашого відділу), навпаки, хоче відкрити віконце: їй душно. Вона завжди так робить. Каже, що потрібно частіше провітрювати, аби з кабінету тікали ковідні мікроби  і заходило свіже повітря.

Біля кавового апарату в обідній час людей сила-силенна. Я беру свій американко й домішую дві ложки цукру (це завжди рятує мене від головного болю).  Але не цього разу. Кава мені сьогодні не допомагає. Сильний головний біль не стихає, а, навпаки, посилюється. Я вирішую про всяк випадок поміряти температуру і просто застигаю від жаху: 38,7. Метушливо набираю номер свого сімейного лікаря, повідомляю про свій стан й очікую рекомендацій щодо подальшого лікування. «Зараз Вам прийде повідомлення з направленням на ПЦР-тест на Сovid-19, а поки пийте жарознижувальне», – виносить вердикт Анастасія Олегівна.

За сорок хвилин я уже в черзі людей, які теж прийшли перевірити стан свого здоров’я. Мені лячно. Кімната очікування така маленька, а вимог безпеки ніхто не дотримується. Велике скупчення людей: бабуся років сімдесяти ледь не втрачає свідомість, а кашляє так пронизливо, що  мені просто шкода її легенів. Чоловік, що сидить у кутку, подалі від усіх, чхає уже четвертий раз і зовсім не має наміру скористатися серветкою. Хлопець, який стоїть збоку від мене, намагається прикрити руками рот та ніс, бо в нього немає маски. І він, забувши про те, що тільки-но хапав ручку дверей кабінету лабораторії. І як вишенька на торті – я, яка взагалі не розуміє, чому сюди прийшла.

Скажу відверто: «Я ненавиджу лікарні». Сюди взагалі не від гарного життя приходять. Тут, мені здається, якщо і здоровий, то зможеш «підхопити» чого завгодно. І бабуся знову кашляє. А у голові в’яжуться докупи причинно-наслідкові зв’язки: «Можливо, я десь легковажно не одягнула маску? Чи руки не продезинфікувала? Хіба перебувала в місцях великого скупчення людей? Може, у їдальні посуд належним чином не обробили? Так багато питань, і так важко відповісти бодай на одне з них. Коли нарешті моя черга приходить, то зітхаю з полегшенням: це все скоро скінчиться. Якби ж я тільки знала, що все тільки починається…

Коментарі: