«Терпи, терпи – терпець тебе шліфує…» *

Вона має неймовірні блакитні очі, чорне волосся, кругленьке обличчя та невеликий зріст. Завжди в діловому стилі: чорна спідниця, біла сорочка, піджак та стримані аксесуари.  Важко уявити, але ще ніби вчора вона їхала в офіс через все місто, мала безліч зустрічей з клієнтами, узгоджувала нові проекти, запрошувала на івенти.

Вікторія Шевченко – переселенка з Херсона. Зараз вона живе у місті Бад Кройцнах, що в Німеччині. За пів року Вікторія добре освоїлася в новій країні. Вона вже має роботу, нові знайомства  та навіть улюблену кав’ярню, в якій знають: «…як завжди, будь ласка, капучино і ложечку цукру».

«Життя – це низка виборів» **

«24 лютого прокинулася о 5.30 ранку від того, що подруга телефонувала мені раз за разом. Я була сонна і мало що взагалі розуміла, а подруга постійно повторювала одне й те саме: «Прокидайся, чуєш? Війна, треба виїжджати, Віка, ти мене почула? Ти розумієш, що за вікном чути вибухи?». Тільки тоді збагнула, що все почалося.  Одразу ж після цього дзвінка я зателефонувала своїм рідним. Мама й тато живуть у центральній Україні, тому ми домовилися, що негайно виїжджаю до них. Часу на сумніви не було, діяти мала швидко. Тривожну валізу я підготувала завчасно, тому,  схопивши  її, швидко побігла до найближчої кав’ярні. Якщо зателефонувати ще мала змогу, то інтернет-зв’язок був відсутній, а я мала попередити рідного брата», – розповідає Вікторія.

Ще в школі Віка точно знала, що навчатися має бажання тільки в Херсоні. У місті, яке славиться річковими портами, херсонськими кавунами, театром імені Куліша та Потьомкінським островом. До того ж, Херсон завжди був «жіночим» містом, бо більшість чоловіків були моряками, які постійно перебували в плаванні. Дівчина з посмішкою згадує: «З дитинства мріяла одружитися з моряком, тому аргументів щодо вибору міста для навчання ставало ще більше». 

Того жахливого ранку Вікторія й не здогадувалися, що війна триватиме довше, ніж декілька тижнів, що над її Херсоном знущатимуться кляті «сусіди», а вона опиниться за тисячі кілометрів від дому.

«Спершу навіть вагалася – а чи правильно взагалі роблю, можливо, краще залишитися, а що, якщо більше сюди не вернуся. Врешті довелося включити   холодний розум. Взяла валізу, зачинила двері й вирушила на автостанцію. Автобус завжди курсував кожні дві години, тому за часом я встигала. Дорогою в голові постійно крутилася фраза дівчинки, з якою зустрілася поглядами, вибігаючи з під’їзду: «А вы убегаете, потому что нас бомбят? – тоді я їй посміхнулася і сказала: – Ні, не тому, скоро неодмінно повернуся».

«Точно пам’ятаю, як Віка мені записувала відео в телеграмі, що все це ніби кадри з фільму: люди намагаються виїхати, затори, машини просто не зупиняються, вони повністю забиті речами, а кількість пасажирів у цих машинах набагато більша, ніж місць…» – згадує подруга Вікторії Анастасія.

«Справді, тоді я простояла годину у величезній черзі до банкомата. Як завжди буває в «потрібний» момент, кошти були тільки на карті. Видовище було не для слабких нервів: деякі люди стояли спокійно, вміло приховуючи хвилювання, а деякі піддавалися неконтрольованій паніці. У повітрі відчувалася напруга, ніхто не міг знати, чи вистачить готівки саме йому. Зрештою мені пощастило, і я побігла ловити машину. Так, саме машину, бо всі автобусні рейси скасували, а додзвонитися в інформаційне бюро було чимось нереальним, там просто вимкнули телефони».

Під час нашої розмови в голосі Вікторії відчувалося тремтіння. Згадувати моменти того  жахливого ранку їй було непросто.

«Долі не обирають. Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас» ***

У дитинстві Вікторія  була завжди  активною, цілеспрямованою, полюбляла танці, туризм. Постійно брала участь у різноманітних олімпіадах, змаганнях та концертах. Майбутня дизайнерка народилася у місті Сміла, що на Черкащині. Там вона ходила у садочок та закінчувала школу. Саме сюди вона завжди приїздила до батьків на канікули.

«У мене тут мама й тато, бабуся й брат. Я обожнюю це місто, з яким пов’язані всі найпрекрасніші спогади дитинства. Приїжджаючи сюди, ти маєш неабияку розкіш, відчувати ту саму безтурботність», – з посмішкою ділиться Вікторія Шевченко.

 Дорогою до батьків дівчина подумки знаходила аргументи, що все точно буде добре, декілька тижнів – і все закінчиться, а вона тим часом побуде з родиною. Вони, як завжди, будуть випікати авторські пироги мами, дивитися улюблені фільми та слухати чудернацькі жарти тата.

«Донечка й справді приїжджала рідко, бо в неї постійно була купа роботи, нові проєкти, зустрічі. Ми її завжди підтримували в усьому й розуміли, тому зовсім не ображалися. Того ранку стрілки годинника рухалися вічність, а серце вискакувало з грудей, навіть сорок крапель корвалолу зовсім не змінили ситуацію. Ніколи б не подумала, що моя дитина муситиме виїжджати за таких умов. Ми з чоловіком розуміли, що по її приїзду буде серйозна розмова», – розповідає мама Віки, Марія Шевченко.

Доїжджаючи до батьківського дому, дівчина й гадки не мала, що майже з порогу на її голову «обвалиться найважча брила снігу». 

«Я була дуже рада бачити всю родину. Теплі обійми, поцілунки – й ми відразу сіли за стіл. Було багато запитань, тому взялася розповідати про все від самого початку. Година за годиною, наші посиденьки продовжувалися. Аж раптом несподівано батьки сказали, що мають до мене  серйозну розмову. Вони мене в прямому сенсі благали виїхати з України, в їхніх очах був переконливий сум. Тоді я збагнула, що маю приймати рішення негайно, батьки точно не заспокояться, будуть нервувати, а життя ставити на паузу теж ризиковано, до того ж, повернутися можна завжди», – каже Вікторія.

«Ті, що виїздять за море, міняють небо, а не душу» ****

За пів року дівчина повністю освоїлася у новому місті Бад Кройцнах. Вона жила разом із двоюрідною сестрою та її маленьким сином, вивчала мову, робила необхідні документи. Крім того, у вільний час виконувала  роботу онлайн, яку, попри все,  пропонували з України і хоча б так мала якийсь заробіток.

«Курси займали весь мій час. Кожнісінького дня, окрім неділі, п’ять годин на день я вивчала зовсім чужу для мене мову. У школі англійська давалася легко, тому вірила, що і з цією мовою не буде жодних проблем. Зізнаюсь чесно, іноді мене накривало, урок тривав п’ять годин, і в тебе просто закипав мозок від такої кількості інформації, яку треба не просто послухати, а зрозуміти та запам’ятати. Я чітко усвідомлювала, що маю взяти максимум від країни, яка надає такі можливості, допомагає мені в той час, коли моє рідне місто знищують. Все абсолютно було безкоштовним: курси, проїзд, житло», – розповідає дівчина.

«Донечка ні разу не жалілася, ми говорили з нею кожного вечора. Я вже знала напам’ять, як її день розпочинався і як закінчувався. Ми з чоловіком були спокійні, точно знали, що зробили правильний вибір, відправивши її до Німеччини. Там є можливість  не ставити життя на паузу», – згадує мама Віки.

Попри нову країну, нових людей, нове житло, нову культуру Вікторія кожного дня вірить, що її улюблене місто от-от звільнять, ось закінчиться війна й вона повернеться до другого рідного дому, до мирного, життєрадісного та квітучого Херсону.

*Василь Стус – український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, літературний критик, борець за незалежність України у ХХ столітті.

** Нострадамус – французький астролог, знаний за свої пророцтва.

*** Василь Стус.

**** Горацій – римський поет «золотого віку».

Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”

Коментарі: