Молодість була б кращим часом, якби вона прийшла лише трохи пізніше в житті»*

Вона – ще зовсім юна дівчина, яка лише нещодавно стала на шлях дорослішання. Попереду третій курс студентського життя. Здобуття вищої освіти. Повний записник цілей, мрій та бажань.

Катерина Ніколенко – студентка-переселенка з міста Щастя, Щастинського району, Луганської області. Наразі вимушено проживає у Рогатині, що на Прикарпатті. За кілька місяців Катя майже повністю освоїлась в новому місті. У неї з’явились робота,  вона шукала себе як особистість й продовжували навчатися онлайн.

«Війна приємна тільки тим, хто не зазнав її» **

«Згадую, за тиждень до повномасштабного вторгнення мене часто охоплювала паніка, я читала багато новинних спільнот у «Телеграмі», де обговорювали можливе вторгнення наших «сусідів». Той страшний день розпочався з прочитання книги «Магія ранку», яка завжди спонукала прокидатися до сходу сонця. Нічого не підозрюючи, пішла на кухню, заварила чашку кави, нанесла вранішній догляд на обличчя і ще сонна пішла до вікна, глянути, яка ж сьогодні погода. Але побачивши крізь вікно військову техніку, як безупинно їхала і їхала у великій кількості, я миттєво прокинулася й відразу ж побігла в кімнату до мами, яка з закуйовдженим після сну волоссям зі слізьми на очах промовляла, що почалася війна. В голові швидко промайнули всі моменти мого життя, які, на жаль, часто не цінувала», –  розповідає Катерина Ніколенко.

Дівчина розповідає що ранок 24 лютого був, ніби в тумані. Після того, як вони побачили незліченну кількість танків, почали бігали по хаті: складати найнеобхідніші речі, телефонувати близьким та рідним.

«Їх було так багато, що на сто другому я збилася з рахунку. Щоб не марнувати час, пішла за необхідним до магазину, мала надію хоча б щось прикупити з продуктів харчування,  а дівчаток тим часом залишила швиденько збирати все необхідне. Я не пам’ятаю, що купувала в магазині, кого бачила дорогою, як взагалі добігла назад додому. Більше не пам’ятала, нічого». Лежачи на підлозі, ми були до смерті налякані, шоковані, це неможливо описати, було дуже і дуже страшно», –  згадує мама Каті, Олеся Ніколенко.

Відтоді, як розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, минуло три тижні, як у їхнє селище заїхала «нова влада».

«У мене був щоденник-блокнот, в якому описувала всі події за останні два роки. До нас доходили чутки, як люди зникали, їх, певно, викрадали, як ґвалтували жінок, як катували людей. Весь цей жах я тихенько нотувала до записника. Мені хотілося через певний час розповісти українцям, який насправді жах відбувався у нашому місті. Але чим далі, тим небезпечніше це було робити, тому мені довелося його закопати разом з нашим прапором, бо якби знайшли – наслідки були б зрозумілі», – згадує Катя зі слізьми на очах.

Кожен ранок у їхньому місті розпочинався з ревіння літаків,  ні про який сон не було і мови. Окупанти лише те й робили, що везли й везли безперестанку військову техніку.

«В окупації  прожила до середини літа й вирішила самостійно їхати до родичів. Це моє рішення батьки не відразу сприйняли. Вони тоді не могли поїхати: тата не випустили б, а мама б його не залишила, до того ж, сестра була ще зовсім маленькою. Я усвідомлювала, що житиму сама, але, попри все, найбільшим бажанням тоді було довчитися й рухатися далі. Дякую моїй сім’ї, що, не зважаючи на страх і ризики, повірили в мене та дозволили здійснити вчинок, який докорінно змінив життя», – розповідає Катерина Ніколенко.

«Іноді щось може йти не так, як хотілося б, але ви не повинні зупинятися»***

«25 липня. День переїзду. Пам’ятаю, як тато намагався вмістити всі мої речі у валізу. Прощання було важким, але, не зважаючи на це, рішення  я не змінила. Дорога була небезпечною: їхали довго через безліч блокпостів псевдо республік, чули й постріли, й погрози. Та нарешті дісталася до переходу в Печенігах. Тридцять п’ять хвилин чотири кілометри пішки йшла під прицілом. Надалі волонтери відвезли нас до Харкова, де мене забрав хороший знайомий і посадив на потяг. Брудна, заплакана від щастя, думала: «Так, я це зробила!». Сіла в купе, розмістила свої речі, постелила собі чисту постіль, вмилася і вирушила за тисячу двадцять два кілометри до Прикарпаття, де було спокійно», – пригадує Катерина.

Звісно, батьки Каті бажали для неї лише кращого життя, тому сумнівів щодо того, відпускати її чи ні, не було. Більше за все вони хотіли, щоб донька не гаяла свої роки в окупації. «Коли підросте менша донька, то і їй, напевно, доведеться  виїхати. Мені буде боляче, коли буду бачити, як війна не дає їй вільно дихати, краще вже хай вона живе далеко й сама», – говорить тато Катерини, Михайло Ніколенко.

Орієнтовно через 20 годин, хоча дівчині це здавалося вічністю, її вже зустрічав сонячний Рогатин з родичами, яких Катя бачила, якщо відверто, перший раз у житті. Вони взяли її речі, посадили до машини й почали ставити безліч запитань. Катя була не проти поговорити, бо в потязі, яким прямувала на Захід країни, панувала мертва тиша, де не те, що слова, навіть думки обтяжували. Коли розмови трохи вщухли, дівчина зрозуміла, скільки всього її довелося побачити й пережити в свої вісімнадцять років.

«Кожен мій світанок у новому місті починався з переживань за близьких та їхню безпеку. Хоч вони й запевняли, що все «добре», однак  правду я знала й розуміла. З цими думками ходила по Рогатину й думала: «А хто знав, що так станеться? Хто б міг подумати, що мені доведеться залишити свою родину й поїхати світ за очі? Хто взагалі міг уявити, що в двадцять першому столітті розпочнеться війна? Що будуть гинути діти, які ще майже не жили на цьому світі..»

«І кожен фініш – це, по суті, старт» ****

Через місяць Катя влаштувалася на роботу, а на вихідних продовжувала навчання онлайн. Почувала вона себе вже добре, її подобалося місто, люди, все, що її оточувало, але не відпускала тривога за рідне місто. Там люди не живуть, а виживають, просто закривають очі на багато речей, бо кожен день їхнє життя перебуває в небезпеці. Іноді дівчині хотілося б вірити, що все це сон, але, на жаль, війна, яка невідомо коли закінчиться, – це жорстока реальність.

«Я вірю, що це мине і все повернеться на свої місця, але життя в будь-якому випадку вже не буде таким, як раніше, бо багато людей загинуло, а є й такі, що перейшли на той бік. І як жити з цим – невідомо. Зрозуміла єдине: повернуся тільки на вільну Луганщину й робитиму багато для її відновлення та розвитку. Бо маємо всі, за що боротися», –  говорить Катерина.

*Чарлі Чаплін – легендарний англійський та американський кіноактор і кінорежисер першої половини XX століття.

** Вегецій – давньоримський військовий теоретик, письменник.

*** Майкл Джордан – американський футболіст, якого часто називають найкращим гравцем у баскетболі усіх часів та народів.

**** Ліна Костенко – відома українська поетеса.

Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”

Коментарі: