“Опорою для себе я стала сама”, – Ольга Дмитрієва

Після початку повномасштабної війни тисячі студентів із-поміж внутрішньо переміщених осіб змушені не лише змінювати місце проживання, а й проходити складну психологічну адаптацію до нових умов навчання. За даними Міністерства освіти і науки України, значна частина таких студентів стикається з тривожністю, стресом і труднощами інтеграції в нове середовище. Ця тема є особливо актуальною, адже війна суттєво погіршує ментальне здоров’я молоді. За даними дослідження “Braving the dark : mental health challenges and academic performance of Ukrainian university students during the war” (2025), симптоми депресії спостерігаються у 85,8% студентів, тривоги у 66,1%, порушення сну у 56,9%, а посттравматичний стресовий розлад у 48,1%. У студентів-ВПО ці прояви часто посилюються через стрес адаптації до нового міста та університету. Якщо не звертати уваги на такі сигнали, наслідки стають довготривалими, від помітного зниження академічної успішності (на рівні 17% при важкій депресії) до хронічних проблем із психікою в молодому поколінні.

Фото надане Ольгою Дмитрієвою

Про те, що найскладніше в адаптації до нового міста і навчання, як війна впливає на мотивацію, сон і стосунки з одногрупниками та як стати опорою для себе, ми поговорили з переселенкою з Харкова, студенткою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, яка навчається на 4 курсі за спеціальністю середня освіта, українська мова і література – Ольгою Дмитрієвою.  

– Розкажіть, як вам було жити в Харкові?

– До війни там було дуже цікаво, і в мене було відчуття, що потрібно більше гуляти цим містом, щоб усе побачити й відчути. Після початку війни стало страшно, адже, на відміну від багатьох інших міст і областей, у Харкові часто спочатку був приліт, а вже потім тривога.

Пам’ятаю багато місць, де проводила час із друзями: Саржин Яр, сквер “Стрілка”, торговий центр “Нікольський”, майдан Свободи, парк Горького – це те, що найбільше запам’яталося. Зараз більшість друзів роз’їхалися: хтось по різних містах України, хтось за кордон. Іноді ми спілкуємося, вітаємо одне одного зі святами, але, на жаль, постійний зв’язок підтримувати не вдається.

– Як змінилося ваше життя після переїзду і що було найскладнішим у той період?

– Життя змінилося кардинально. Найбільше запам’ятався страх. Ти боїшся кожної тривоги і переживаєш, що зараз буде приліт. Почалися проблеми зі сном, я засинала лише о другій-третій годині ночі, тому важко було прокидатися.

– Які перші враження у вас були від нового середовища і навчання?

– Спершу було здивування, усе здавалося новим і незвичним. Потрібно було звикати до іншого ритму життя, нових людей і навчального процесу. Водночас з’явилося зацікавлення: хотілося більше дізнатися про Черкаси, дослідити місто і поступово знайти в ньому щось своє. Але разом із цим був і страх, адже це нове місто, і я переживала, що можу загубитися або не одразу орієнтуватися в ньому.

– Як проходив ваш процес адаптації?

– Адаптація проходила повільно, але мені допомогло те, що я почала знаходити нових друзів і звернулася до психолога. Спеціаліста для мене обрали батьки, адже на той момент мені було лише 17 років.

– З одногрупниками, на жаль, стосунки не склалися, але друзів я знайшла навіть не в Черкасах, а в Черкаській області. Коли почалася війна, у село Хрестителеве евакуювали моїх бабусь, і батьки відправили мене туди на літо. Там було дуже добре й спокійно: природа, тиша і підтримка рідних допомогли мені трохи відновитися та відчути себе в безпеці. Я відчула себе на своєму місці приблизно через рік після початку війни, і цьому значною мірою посприяли мої друзі.

– Які труднощі в навчанні були для вас найбільш відчутними?

– Досвід, який я пережила, вплинув на мене і знизив мою мотивацію. Почалися проблеми з концентрацією, я ніби постійно перебувала в якомусь тумані. Уночі було дуже страшно через можливість вибухів. Я стала більш замкнутою в собі, і це, можливо, також вплинуло на мої стосунки з одногрупниками.

– Чи відчували ви підтримку з боку університету?

– Так, звичайно. Особливо на першому і другому курсі. Мені допомагали з гуртожитком, адже в нас не було достатньо коштів, щоб його оплатити. Також куратор і деканат допомагали з продуктами харчування, за що я дуже вдячна.

На мою думку, на старших курсах підтримка дещо зменшилася. Можливо, тому що багато хто вже звик до воєнного стану. Також, ймовірно, збільшилася кількість переселенців.

– Чи було вам комфортно на парах?

– Так, але іноді від монотонного голосу деяких викладачів дуже хотілося спати, і я ледь трималася.

Одногрупники до мене ставилися нейтрально. У мене була дуже хороша подруга, але, на жаль, вона відрахувалася. Таке нейтральне ставлення не було образливим, але я все одно відчувала самотність. З боку викладачів було радше поблажливе ставлення до мене, але, на жаль, успішність із часом усе одно знизилася. Це сталося після того, як я зосередилася на своєму фізичному та ментальному здоров’ї – це було для мене пріоритетом. Мені не вистачало часу і сил на навчання, іноді я приходила після пар і одразу засинала.

– Чи були ситуації, коли вам доводилося докладати більше зусиль, ніж іншим?

– Так, у мене суттєво погіршилася пам’ять. Після всього пережитого в мене також був посттравматичний стресовий розлад і певна «адреналінова залежність» від вибухів, і це майже ніхто не розумів. Згадую свою першу сесію на першому курсі, тоді були масштабні тривоги, і ми майже весь час проводили в укритті. У мене починали тремтіти руки, кидало то в холод, то в жар. Я намагалася цього не показувати іншим.

– Як ви з цим справлялися?

– Мені допомагали різні речі: дихальні практики, трав’яні чаї. Найпростіша вправа – це коли на 4 секунди робиш глибокий вдих, на 7 затримуєш подих і на 8 повільно видихаєш. Також з’явилася не дуже хороша звичка – куріння як спосіб заспокоїтися. Я пообіцяла собі, що після закінчення війни кину курити.

– А що було для вас опорою в складні моменти?

– Опорою для себе я стала сама, а також віра і надія на краще майбутнє. На початку після адаптації моєю мрією було повернутися до Харкова, бо я дуже за ним сумувала. Також я хотіла побачити Київ, адже востаннє була там ще до початку пандемії. На щастя, мені вдалося це здійснити, і зараз я часто їжджу до Києва. Нині мені найбільше хочеться, щоб війна закінчилася і щоб я могла вільно подорожувати містами України.

– Як досвід війни вплинув на вас як особистість?

– На це складно відповісти однозначно. Якщо до війни я була інтровертом, то після стала ще більш закритою. Водночас були внутрішні коливання: з одного боку, відчуття, що живемо один раз і кожен день може стати останнім, з іншого – постійна потреба готуватися до “чорного дня”. Разом із цим я зрозуміла, що я самостійна і самодостатня людина. Мені більше не потрібно когось чекати, щоб піти, наприклад, у кіно чи на виставку. Я навчилася подорожувати й відвідувати різні місця сама. І хоча не завжди впевнено, але почала робити перші кроки до нових знайомств.

– Що б ви хотіли сказати людям, які не розуміють досвід ВПО?

– Я б хотіла попросити ставитися з більшою чуйністю і розумінням. Багато з нас пережили серйозні психологічні травми, пов’язані з небезпекою і загрозою життю. Особливо важливо в перші періоди після переїзду з зони бойових дій – не знецінювати цей досвід жартами. Наприклад, коли людина боїться кожного різкого звуку під час повітряної тривоги, це не перебільшення, а природна реакція. Найпростіше і водночас найважливіше – ставитися до нас із повагою і без упереджень, як до звичайних людей.

– Які зміни, на вашу думку, могли б покращити адаптацію студентів ВПО в університеті?

– Передусім створення умов для формування соціальних зв’язків у межах університету. Для студентів ВПО це критично, адже вони часто втрачають звичне коло спілкування і опиняються в новому середовищі без підтримки. У цьому процесі важливу роль могли б відігравати куратори та дирекції – через ініціювання неформальних зустрічей, спільних заходів у дружній, комфортній атмосфері. Це можуть бути прості речі: зустрічі за чаєм, невеликі події для знайомства, простір для відкритого спілкування. Саме такі формати допомагають зменшити дистанцію між студентами і сприяють відчуттю приналежності до спільноти.

     З власного досвіду можу сказати, що відсутність близького кола поруч ускладнює цей процес. Моя подруга й одногрупниця виїхала за кордон, і це ще більше посилило відчуття втрати зв’язку. Саме тому такі ініціативи в університеті – це не просто про комфорт, а про можливість знову відчути себе частиною життя.

Виконала студентка 4-Ж курсу, Чорна Вікторія

у межах проєкту “Квота на майбутнє”

Коментарі: