“Це можна було б сприймати як новий урок, але це більше схоже на певний травматичний досвід”, – Дана Борікова

В умовах повномасштабної війни питання вимушеного переселення в Україні залишається одним із найгостріших. За даними Міністерства соціальної політики України, станом на 2025 рік в Україні офіційно зареєстровано близько 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб.

Ця тема є особливо актуальною, адже значна частина переселенців – це молодь і студенти, які змушені не лише змінювати місце проживання, а й адаптуватися до нового освітнього середовища. Наприклад, лише у Черкаській області станом на 2025 рік перебувало понад 128 тисяч ВПО, що показує масштаб внутрішнього переміщення навіть у відносно безпечних регіонах.

Фото надане Даною Боріковою

Вимушене переселення впливає не лише на побутові умови, а й на психічний стан людини. Втрата дому, розрив соціальних зв’язків і постійна невизначеність створюють додаткове навантаження на психіку. Якщо ігнорувати ці виклики, це може мати довготривалі наслідки, від зниження академічної успішності до погіршення психоемоційного стану молоді.

Про те, з якими труднощами стикаються студенти-ВПО, як вимушене переселення впливає на навчання та що може допомогти у процесі адаптації, ми поговорили з психологинею-практиком Даною Боріковою.

– З якими основними психологічними труднощами стикаються студенти-ВПО після вступу або переведення до нового університету?

– Якщо говорити про труднощі, варто враховувати попередній бекграунд студентів. У випадку переведення це передусім новий колектив, адаптація до змін, а також академічна різниця, яку потрібно закрити. Якщо йдеться про вступ, то це часто пов’язано з пережитим досвідом втрати, нестабільності та вимушених змін. Так відбувається тому, що сам процес вступу передбачає адаптацію до нового місця та людей. Додатковий аспект пов’язаний із вимушеною зміною місця проживання та життя загалом, що стає стресовим фактором і впливає на емоційний стан людини і проходженням нею цієї адаптації.

– Як вимушене переселення впливає на здатність особи адаптуватися до нового освітнього середовища?

– Коли ми говоримо про те, що люди змушені, ми вже говоримо про порушення певної емоційної готовності до переїзду. Наприклад, якщо ми візьмемо нормотипову дитину з Черкас або з Черкаської області, яка вступила в Черкасах, вона певний проміжок часу готувалася до цього. Це може бути незнайоме місто або рідне місто – все одно людина вже розглядала цей варіант.

Якщо говорити про вимушеність, то це коли нас, наприклад, зривають посеред ночі і кажуть: “Ти тепер у Черкасах”, і ми зіштовхуємось із тим, що це нове місто, ми не знаємо нікого. Ми не були готові і, можливо, не хотіли їхати в ті Черкаси. Це все впливає на адаптацію. Замість того, щоб сприймати це як новий урок, це більше схоже на певний травматичний досвід, який переживає людина.

– А як цей травматичний досвід впливає на навчання?

– Тут варто звернути увагу на емоційнуий складник. Якщо розглядати кейс студента, який втратив домівку або був вимушений переїхати в інше місто, то ми говоримо про те, що емоційний фон уже може значно відрізнятись. Він може бути більш тривожний, більш депресивний, із додатковими страхами втрати стабільності, страхом довіри, тому що те місце, яке ми вважали домом, хтось забрав. Фізіологічно ми можемо говорити про погіршення сну, що буде впливати на навчання та освіту. Якщо студент-ВПО переживає тривожність, розлад адаптації, його концентрація, увага, пам’ять на фоні стресу і пережитих травматичних подій може знижуватись. Відповідно падає загальна результативність, успішність, рівень самодисципліни тощо.

– Які, на вашу думку, можуть бути труднощі соціальної інтеграції у студентів-ВПО?

– На мою суб’єктивну думку, тут ми можемо говорити про певний рівень закритості до інтеграції, коли студент закривається перед новим досвідом і, відповідно, перед комунікацією. Також можна зазначити аспект довіри глобально до світу, який буде трансформуватись у соціальний контекст інтеграції.

– Наприклад, переживаючи травматичний досвід втрати власного житла у зв’язку з війною, студент уникатиме прив’язаностей або тісних контактів. Як наслідок, менший рівень довіри до світу, тому що у будь-який момент можуть забрати стабільність.

– Які сигнали свідчать про те, що студенту потрібна допомога?

– Насамперед це уникнення контакту та встановлення зв’язків з оточенням, закритість навіть у спілкуванні з рідними та батьками. Це певний червоний прапорець, який можна помітити перед тим, як щось робити далі. Тому що комунікація є першою ознакою, що щось йде не так. Коли не діляться емоціями, закриваються. Також випадки самопошкодження, якщо були помічені. Випадки вживання наркотичних речовин, алкогольних напоїв, ескапізм в ігри, книги або фільми тощо. Це може свідчити про вже наявні проблеми, які потребують допомоги. Сюди можна також зарахувати й панічні атаки, напади страху, тривожності, нічні нетримання тощо.

– А як подолати відчуття “я тут чужий/чужа”?

– Це передусім про допомогу оточення. Якщо говорити про студентів-першокурсників, це діти 16–18 років, і їм потрібно розуміти цю безпеку та відчувати довіру. Це про інтеграцію куратора чи викладачів в освітньому середовищі, проведення зі студентами спільного часу, залучення до обговорення. Також важливо, щоб студент відчував себе частинкою цього оточення. Тому тут, на мою думку, йдеться про створення програм адаптації та інтеграції, які будуть максимально комфортними для всіх учасників освітнього процесу, без додаткового навантаження.

– А які програми адаптації ви знаєте?

– Групи психологічної підтримки в центрі ментального здоров’я, а також у молодіжних хабах. Різного роду молодіжні та громадські організації, які відповідають за соціальну безпеку. Наприклад, Центр життєстійкості проводить групові заняття, індивідуальні консультації та заходи підтримки, де люди можуть отримати допомогу й відчути спільноту. Так само і в Черкаському молодіжному ресурсному центрі можна отримати психологічні консультації та відвідати безкоштовні заходи. Також громадські організації, наприклад “Друг”, де можна долучитися до процесу вигулу собак, можуть бути певною формою інтеграції та можливістю зняти стрес.

– Що, на вашу думку, заважає студентам активно користуватися наявною психологічною допомогою в університеті?

– На моє переконання, це страх того, що буде порушена конфіденційність і, можливо, існування думок, що їхні питання, проблеми, суб’єктивні оцінні судження “вийдуть” за межі кабінету, у якому проходить консультація. Це може стримувати студентів. Також ми досі зіштовхуємось із питанням довіри до психологів і спеціалістів ментального здоров’я. Стигматизація психології та психологічного здоров’я продовжується, люди бояться діагнозів тощо.

– Що можна зробити, щоб заохотити людей звертатися по допомогу ?

– Це просвітницька діяльність щодо психології: знайомство з нею, відповіді на найчастіші запитання. Тому що все ще мало говорять про самопошкодження, залежності, аб’юз. У своїй практиці я маю справу з тим, що мої клієнти, як ВПО, так і жителі Черкащини, кажуть: “Ну це ж ненормально так робити”. Такі аспекти дуже важливі, і їх потрібно озвучувати та пояснювати, мати можливість поставити психологу навіть “тупі” запитання.

Варто вводити в медіа певні рубрики й детальніше розповідати, наприклад, що таке етичний кодекс психолога. Тому що, якщо без вашого погодження був винесений ваш кейс, ви можете притягнути психолога до відповідальності. На мою думку, підвищення рівня обізнаності може зменшити рівень критичності до професії та підвищити довіру до фахівців.

– Які, на вашу думку, мають бути програми психологічної підтримки для студентів ВПО?

– Потрібні якісні програми інтеграції ВПО. Наприклад, уже є інклюзивні програми, ментальні програми, такі як “Ти як?”. Треба щось таке ж для внутрішньо переміщених осіб. Можливо, така програма є, а я про неї не знаю, але якщо я про неї не знаю – питання, наскільки вона висвітлена. Тут, скоріше, про обізнаність педагогів, про коректність висловлювань, про виховну роботу зі студентами. Пояснювати, що говорити “шуруй додому” – це не окей. Аналогічно мовне питання, яке виникає в рандомні моменти під час адаптації.

Це про якісну інтеграцію, щоб кожен, хто заходить у простір, знав: ми не можемо узагальнювати, не можемо вішати ярлики. Якщо людина якось “не так” виглядає – це не означає, що з нею щось не окей. Можливо, ця людина взяла речі з центру допомоги, не маючи змоги купити нові. Це про суб’єктивні коментарі, які мають бути інтегровані на рівні культури, щоб про це говорили і наголошували. Це про цілісну культуру спілкування.

Можливо, це навіть не суто психологічна історія, а норми спілкування. Зараз з’являються норми спілкування з військовими та людьми, які мають поранення. Я вважаю, що тут має бути така сама культура. Щоб люди знали: не окей жартувати, бо хтось це сприйме, а хтось ні; не окей коментувати деякі аспекти; не окей розпалювати конфлікти на фоні “та вони понаїхали”. І, можливо, потрібна також попередня психодіагностика студентів ВПО, щоб розуміти їхній психологічний стан, і адаптовувати відповідні програми під них.

Виконала студентка 4-Ж курсу Чорна Вікторія

у межах проєкту “Квота на майбутнє”

Коментарі: