ФЕДІР ПИЛИПЕНКО: ГОЛОВНЕ ПРАВИЛО ЖУРНАЛІСТА – НЕ ЛИШЕ ГОВОРИТИ, А Й УМІТИ СЛУХАТИ

Журналіст із 30-річним досвідом Федір Пилипенко, вважає, що свою кар’єру розпочав ще коли навчався в школі, написавши частівку, яку опублікували в районній газеті. Минули роки й після служби в армії, продовжуючи навчання в будівельному технікумі, власними віршами завоював симпатію головного редактора газети. Саме він запропонував Федору спробувати створити ще декілька публікацій, які були напрочуд вдалими. Після захисту диплома, офіційно обійняв посаду журналіста, а згодом став редактором районної газети.

– Як Ви обираєте героя для інтерв’ю?

– Я маю значний досвід роботи в ЗМІ, але пригадую перші завдання, коли редакція формувала свою політику, то теми, про які необхідно було створити матеріал, обговорювали на так званих «летучках». Потім уже формувалися певні пріоритети. Тобто визначали напрямок роботи згідно з посадовими обов’язками. Зокрема, у мої обов’язки входило висвітлювати питання роботи промислових підприємств, будівництва, транспорту, зв’язку тощо. Згодом, коли став редактором газети, уже певною мірою відпала потреба писати на ці теми.

Натомість, людей цікавило багато інших питань. Тому, звичайно, у своєму вузькопрофесійному колективі не обмежувались обраними на «летучках» темами, а просто часто спілкувались із людьми й визначали, на що був запит. Пригадую, тоді аудиторію цікавило питання реформування сільського господарства, розпаювання землі, а згодом з’явилася потреба в юридичних консультаціях.

Коли потрібно було визначити саме героя публікації, то підшуковували найавторитетніших людей, які можуть поділитися життєвим досвідом, які вже зарекомендували себе або проявили в певній сфері. Такі люди будь-коли є й вони завжди десь «на видноті». Тому, звичайно, звертаєшся до людини, а потім уже будуєш із нею розмову.

– Чи були складні випадки спілкування з героєм майбутнього інтерв’ю?

– Я скажу так: на початку журналістської діяльності, мені бракувало, чи то досвіду, чи то певних знань для того, щоб розпочати розмову з суб’єктом.

Тому, пригадую однин випадок, коли потрібно було брати інтерв’ю в директора цукрового заводу, який близько сорока років працював у цій галузі, а двадцять із них очолював підприємство. А це дуже складне виробництво, у якому багато різних нюансів. Є відповідна технологія виготовлення цукру й мені, як недосвідченій людині в цій сфері, було важко розговорити респондента, тому довелося підкувати свої знання, почерпнути інформацію з різних джерел, поспілкуватися зі своїми колегами. На щастя, директор відразу побачив, що я в технології виробництва цукру нічого не розумію. Проте, маю завдання – написати матеріал про підготовку заводу до нового виробничого сезону, тому я просто попросив його трохи ширше, поза самою темою, розказати про завод, про технологічний ланцюг: як із поля привозять цукрову сировину, потім уже вона потрапляє в усі механізми, нарізку на вакуум, апарати, дифузію і таке інше. Я раніше цих слів навіть не чув, але він мене зрозумів і все це розказав, потім уже, звичайно, було набагато легше написати матеріал.

Висновок зробив такий: що обов’язково, якщо ти береш інтерв’ю в будь-якої людини, необхідно готуватися до нього. Насамперед, знайти різні джерела про респондента, щоб відступити іноді від шаблону, бо найперше, що я вважаю великим здобутком у нашій професії, це вміння розговорити людину. Необхідно готувати такі запитання, щоб людина не могла відповісти «так» або «ні». Адже для справжнього журналіста, щоб зробити гарне інтерв’ю, насамперед необхідно вміти розговорити співрозмовника, тому що у мене були випадки, коли людина взагалі відмовлялася спочатку розмовляти, але я настирливо намагався підійти поговорити про те, що навіть не стосувалося інтерв’ю, а потім поступово підводив його до потрібної теми.

– Чи були ситуації, коли все «пішло не за планом»?

– Особисто в мене були такі випадки на початку кар’єри, але це ж не означає, що вони не можуть трапитися зараз. Іноді доводилося завершувати інтерв’ю, а потім формувати сам матеріал, виписувати текст і вже в ході роботи вимальовувалися «білі плями»: ось тут не уточнив, ось тут не стосується суті, а людина говорила й це треба було б подати в матеріалі, а з іншого боку, воно ніби й зайве.

– Що порадите робити в таких випадках?

– Я наголошував на тому, що коли готуєшся до інтерв’ю, ти повинен працювати чітко над завданням і питаннями, але не менш відповідальний період наступає після розмови.

Завжди практикую так: якщо зараз бачу, що людина не налаштована говорити, тому тут треба бути настирливим, але тактовним. Запитати: «Коли і як Вам зручно?» і вже будеш на 50-60 % знати, що розмова відбудеться. А ще порадив би після кожної зустрічі обов’язково брати в людини контакти й уточнювати чи можна дзвонити, якщо, можливо, буде необхідність. І запитати чи хоче вона ознайомитись уже з готовим матеріалом.

– Які Ви можете дати поради колегам для вдалого інтерв’ю?

– Для вдалого інтерв’ю насамперед потрібно розуміти, яку мету ти ставиш, якого співрозмовника хочеш і яку тему потрібно розкрити. І для успішного діалогу повинно бути дві речі: гарний співрозмовник, який може чітко, професійно, об’єктивно відповісти на твої запитання. Тому, варто спілкуватися з тим респондентом, із яким хочеш розкрити певну тему. Ну і звичайно, вдале інтерв’ю залежить значною мірою від вправності самого журналіста. Наскільки йому вдасться розговорити людину. Багато хто збивається під час розмови й починає говорити. Співрозмовник скаже два речення, а подальшу розмову веде кореспондент. Буває так, що для зав’язки бесіди потрібно всього 3-4 функційні запитання, потім у ході розмови ставиш результативне – співрозмовник починає розповідати. Тому, головне правило журналіста – не лише говорити, а й уміти слухати.

Авторка: Тетяна Чупилко, студентка 1-Ж курсу

Коментарі: