Реалізація дитячої мрії: як піарниця стала дотичною до великого футболу

Олександра Гончаренко –студентка-піарниця 4 курсу, більд-редакторка сайту кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, авторка індивідуальних фотосесій, позаштатна фотографиня ФК ЛНЗ, SMM-менеджерка у виданні «Табло».

— Привіт, Сашо, як ти почала займатися фотографією?

— Коли навчалася на першому курсі, то на практичне заняття із дисципліни «Вступ до фаху» Світлана Валеріївна Коваль принесла камери, ми зробили кілька кадрів, і тоді я зрозуміла, що мені потрібна своя камера, і незадовго вона в мене з’явилася. Наприкінці першого курсу пішла працювати в пресслужбу кафедри і там здобула перший свій досвід.

—.Що тебе приваблює в роботі фотографині?

—.Знайомства з новими людьми, із якими інколи починаємо дружити. Наприклад, якось я знімала дівчатам дівич-вечір, і ми так потоваришували, що згодом вони довірили мені зафільмувати два дні свого весілля.

—Як робота в пресслужбі кафедри вплинула на те, що ти почала робити індивідуальні фотосесії?

— Робота в пресслужбі – це перший реальний досвід, дедлайни, відповідальність. Матеріал має бути написаний, фото додані та все це опубліковано. Кореспондентам простіше, якщо вони щось не записали, то можуть зателефонувати і запитати, що було на зустрічі, а якщо фотографії немає, то зустріч ніхто знову не проведе. У пресслужбі здобула «бойове загартування», тому що другою подією, яку я фотографувала, був випуск бакалаврів.

— Що було першим: індивідуальні фотосесії чи робота позаштатною фотографинею ФК «ЛНЗ»?

— Першими були особисті фотосесії. Після того, як почала працювати у пресслужбі, поринула у створення особистого бренду, тож робила особисті фотосесії.

— Як ти створила нікнейм «svitliarka.sasha»?

— Мені допомогла Тетяна Григоріївна Бондаренко, тому що я працювала фотокореспонденткою проєкту «Come on talk», і вона прозвала мене світляркою. Я рада, тому що фотографів багато, а світлярка Саша — одна.

— Як розпочалася твоя історія з ФК «ЛНЗ»?

— Мене покликав Антон Кравченко. Приємно згадувати перший день на базі. Вона відокремлена, розташована в с. Геронимівка, і немає нічого поруч, тому складається враження, ніби потрапляєш в іншу країну. Це величезна територія, уся брендована. Пам’ятаю, як мені кажуть: «Треба зробити командні фото», а цих команд близько двадцяти. Як мені їх розрізнити? Це зараз я розумію, що треба записати ці команди й підійти сфотографувати. Тоді для мене було все нове. Пам’ятаю, як Антон водив і все показував. Лише нещодавно усвідомила, що це реалізація моєї дитячої мрії, бо в четвертому класі хотіла стати футболісткою. Зараз приємно бути дотичною до футболу.

Ще був турнір «Elite CupUA», на якому я фотографувала футболістів «Шахтаря» і «Динамо». Незабутні емоції, коли побачила, що світлини, які я зробила, опублікували у футбольних клубах цих академій.

— Які особливості знімання футболу, якщо порівнювати з індивідуальними фотосесіями?

— Перше, це техніка. Нам потрібні інші налаштування: висока витримка, адже щосекунди щось змінюється, приміром, передача м’яча; дальній об’єктив, тому що поле велике. Також треба стояти за воротами і стежити за грою — куди «пішла» передача, коли починається атака і намагатися «вхопити» кожен рух. Футбол – це про швидкість. Ти не контролюєш ні погоду, ні емоції. Мій улюблений момент, коли триває боротьба між гравцями з однаковими номерами. Це має прикольний вигляд, якщо дивитися зі спини. І ще люблю складати із цих номерів математичні приклади. Наприклад, другий номер, п’ятий і поруч десятий, і я рахую: «Так, п’ять на два – це десять». Мабуть, це тому, що буває вільний час, не завжди відбувається атака, особливо, коли діти грають. А особисті фотосесії – це контакт із довірою людини. Я створюю таку атмосферу, щоб людина розкрилася.

— Які особливості портретних знімань? Мені здається, складно працювати з людиною, яка не подобається собі та вважає, що фотографиня – це пластичний хірург.

— Справді, таке трапляється. Іноді говорять: «Приберіть мені підборіддя», «15 зайвих кг» та ін. Я пояснюю, що можу зробити ретуш і усунути недоліки шкіри, але пластичної операції я не зроблю. Ідеться про сприйняття себе. Якщо людина не подобається собі, то світлини, які зробив найкращий фотограф, не вплинуть на її самосприйняття.

— Які особливості поєднання роботи і навчання?

— Перевагою є те, що теорію одразу закріплюю практичними навичками, тож відбувається самореалізація під час навчання. Якщо перед роботодавцем буде вибір між людиною з дипломом і диплом+досвід, то він обере другого кандидата. Недоліком є втома, що накопичується. Ти приходиш після роботи, а на тебе «чекають» пари, можна отримати вигорання… Іноді лежу в кімнаті, дивлюся на стелю і думаю: «За що мені це все?!».

— Як ти відновлюєшся?

— Коли вже зроблені практичні завдання, які потрібно «наздогнати» в університеті, то можна видихнути. Щодо футболу, то легше стає, коли закінчується сезон гри. Я б не змогла цим займатися 24/7, бо набридає. Балансую – місяць попрацювала, потім просто студентське життя.

— Як ти плануєш свій тиждень, щоб встигати і на пари,і на знімання?

— Не завжди вдається поєднувати роботу і навчання, але якщо є вільна годинка, я обов’язково прийду на пару. Відразу роблю домашні завдання і потім чекаю, коли можна це скласти онлайн чи індивідуально.

— Як навчальна програма допомагає в роботі?

— Дуже виявилося корисним у роботі, коли Світлана Валеріївна Коваль розповідала про композицію, побудову різних кадрів. Загалом про все, що пов’язане з фото- та відеозніманням.

— Якби ти могла повернутися на перший курс, щось би змінила?

— Я б не чекала закінчення першого курсу й одразу пішла б працювати в пресслужбу кафедри, не боялась би проявляти себе. Але мені важко було адаптуватися після школи. Там я всіх знала, у мене була репутація. А тут була «білим аркушем», тож потрібно було знову показати, яка ти, завоювати довіру.

—Що б ти порадила студентам першого– другого курсу, які хочуть розвиватися в певній сфері, але мають страхи?

— Це буде тривіальна порада, але все ж пробувати. Брати камеру, кликати подруг і фотографувати. Тому що треба здобувати практичні навички. Варто підійти до Олени Олександрівни Погрібної, вона розповість, які є напрями в пресслужбі кафедри. Я одразу прийшла на фотокореспондента, але на першу подію пішла як фотокор і кор, на сайті є один матеріал, який написала з Іриною Захарченко, але зрозуміла, що робота з текстом – це не моє.

— Які плани на найближче майбутнє?

— Вступити на магістратуру, отримати пропозицію щодо роботи. Наприклад, працювати у футбольній команді, щоб уже не залежати від турнірів, а бути в складі однієї команди, їздити з ними по країні та світу.

          — Сашо, дякую за розмову! Бажаю успішного вступу до магістратури та омріяного контракту з футбольним клубом для подорожей світом разом із командою.

Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістам про поєднання роботи та навчання»
Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

Коментарі: