Рекордне зростання видавничої сфери відбулося на початку 2022 року. Продаж книг збільшився у три-чотири рази завдяки єПідтримці. Нестача паперу та високий попит на книжки стали головними проблемами цього періоду.
Найпопулярніші твори не встигали друкуватися, а новинки швидко розкуповувалися. Така ситуація на ринку була незвичною, адже книг не вистачало.
Втім, минулорічні успіхи повністю затьмарили реалії довготривалої війни.
На цій майндмеп ви зможете побачити наслідки російських обстрілів культурних об’єктів, які книги вибирають читати українці під час війни та чому електронні книги замінюють паперові.
Work-life balance – це одна з тих загадкових фраз, яку всі вимовляють, але жоден смертний не здатний розкрити її справжнє значення. Особливо медійники, які працюють 24/7, пишучи про все, що відбувається у світі. Чи можна знайти час на себе, коли новини не сплять? Чи можна не зламатися під тиском дедлайнів, конкуренції та тролів? Ми могли б розглянути ці питання серйозно, але чому б не насолодитися невеликою саркастичною презентацією, особливо під час постійних повітряних тривог.
У цій презентації побачите прості кроки до збереження реального життя із постійними планами статей в голові, чим відрізняється дистанційна робота від офісної та зможете вибрати собі власну акулу від DALL-E.
Щойно народжене немовля, виписка з пологового будинку, приїзд рідних та близьких, прийняття нового статусу, клопоти молодих батьків та недоспані ночі.
Вікторія Скорик – молода мама, внутрішньо переміщена особа з ОКПП «Київ»*, що поблизу аеропорту «Бориспіль». У перші дні війни їй довелося тікати в селище міського типу Вільшана, що в Звенигородському районі Черкаської області. Вона − дружина прикордонника, тому в обов’язковому порядку мусила їхати. Адже загроза ракетного удару по аеропорту, до якого менше, ніж п’ятсот метрів, була занадто високою.
«Що взагалі може трапитися?»
«Напередодні війни, як і більшість людей, ми ні про що не здогадувалися. Це був звичайний вечір із вже звичними ритуалами для малого: купання, годування, зміна підгузків. А потім декілька довгоочікуваних вільних годин на кухні з розмовами за чашкою гарячого чаю. Я й подумати не могла, що вранці 24 лютого нам доведеться прокинутися під звуки вибухів. Відразу нічого не зрозуміла, регулярно не досипала, а тому були думки, що це перевтома й мені просто ввижається. Коли ж ні, усвідомила, що таки почалося», – згадує той ранок Вікторія.
Майже відразу вона зателефонувала сестрі, яка жила у Києві, якраз навпроти аеропорту «Жуляни», попередила, щоб негайно збирали речі й виїжджали разом з хлопцем чим тільки можна.
«Пам’ятаю, це був перший дзвінок того жахливого ранку. Я підскочила, стала босими ногами на холодну підлогу й перелякано намагалася вловити сенс слів, які говорила мені Віка. Чомусь тоді мені здалося, що за нами мають заїхати. Коли зібрали речі, то обурено запитувала у свого хлопця: «Де вони? Чому вони так довго їдуть, на вулиці вже видніє? Що робити?» Але насправді, то було непорозуміння, ніхто нічого не обіцяв, і їхати ми мали самостійно. Тоді я просто не знала, що вона сіла за кермо з місячною дитиною», – каже сестра Вікторії, Світлана Коломієць.
22 лютого Вікторія разом з чоловіком возили сина Матвія до лікаря на прийом. Коли поверталися з міста, то чоловік поставив машину на аварійку, сказавши сідати за кермо й вчитися їздити по місту, щоб якщо раптом щось трапиться, вона вміла це робити. «Якщо чесно, у той момент на моєму обличчі була посмішка, подумала, ну що взагалі може трапитися», – каже Вікторія.
«Дитині взяли все необхідне, а собі тільки праску»
«Женя сказав зібрати всі необхідні речі, які він закинув у багажник за десять хвилин, сідати в автівку й їхати. Просто, щоб ви розуміли: до цього я ніколи в житті не долала й кілометра сама. Взяла гроші, документи, технічний паспорт на машину, впустила собаку в багажник й ми вирушили. Дорогою заїхали на заправку, тоді ще великих черг не було, після чого рушили через Переяслав на Золотоношу, а потім на Черкаси. Зупинилися ми вже у Смілі, спробували зняти готівку, зайшли в магазин скупитися, де побачили порожні полиці», – з тремтінням у голосі згадує Вікторія.
«Я знав, що вона впорається, не даремно ж тоді, 22 лютого, змусив її сістии за кермо. Вікторія має дуже сильний характер, вміє себе брати в руки, не піддаватися емоціям та паніці. Було очевидно, що залишатися їм тут не можна ні в якому разі, тому єдиним правильним рішенням було відправити їх у село», – каже чоловік Віки, Євгеній Скорик.
Вже потім Вікторія подумала, що дитині взяла все необхідне, а для себе нічого, хіба те, в чому була одягнена. З посмішкою і здивуванням дівчина пригадує, що чомусь узяла праску. До тепер вона не розуміє, чому саме праска і навіщо їй тоді знадобилася ця річ.
«Все скінчиться через два тижні»
Тільки через три дні Вікторія зрозуміла, що взагалі відбувається. Але досі не знає, як взагалі змогла подолати понад двісті кілометрів сама з місячною дитиною на руках та собакою. Її здавалося, що момент, коли сиділа за кермом, згадала всі правила, навіть ті, яких ніколи не знала. Спочатку вони зупинилися у батьків чоловіка, а через певний час поїхали до бабусі з дідусем. Вона, як і, певно, дев’яносто дев’ять відсотків людей, була впевнена, що це всього лише тижнів на два.
«Це я зараз розумію: думки про те, що все швидко скінчиться, допомогли зберегти психіку здоровою, принаймні, у це хочеться вірити. Доводилося поглинати велику кількість інформації. Тоді ми всі сиділи «в телефонах», ділилися одним з одним новинами, постійно звучало запитання «як ти?». Ніколи не забуду перші новини про громадян, які просто виїхали в центр селища і там загинули, чи про те, як дідусь вийшов за водою й був розстріляний, про зґвалтованих жінок та дітей. У мене серце обливалося кров’ю, сприймати жорстку, несправедливу, огидну реальність було тяжко», – зі сльозами на очах розповідає Вікторія.
Не раніше, ніж через пів року, вони мали змогу з’їздити додому на декілька днів. Знаючи, що там більш-менш спокійно, хотіла побути поруч із чоловіком у власному будинку, було елементарне бажання ввімкнути свою кавоварку, нанести улюблені косметичні засоби й просто жити, як «до…»,але залишалася постійна загроза ракетного удару по аеропорту…
«Хоч і всього на декілька днів, але то неймовірне щастя − знову бути втрьох. Звісно, ми нікуди не виїжджали, сиділи лише у військовій частині. Але, повірте, нам більше нічого й не треба», – голосно зітхаючи, каже Віка.
* ОКПП – окремий контрольно-пропускний пункт.
Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”
Налагоджена база клієнтів, щойно відкритий бізнес, плани на розвиток власного бренду, різні зустрічі, вебінари, курси, можливості навчати й передавати іншим свої знання.
Юлія Бондаренко – внутрішньо переміщена особа з Харківської області. Наразі вона близько семи місяців живе у селі Гельмязів, де відкрила свій невеличкий перукарський салон. У Харкові їй довелося залишити без перебільшення все: будинок, бізнес, друзів та чоловіка.
«Виживає не найсильніший, а найбільш сприятливий до змін» **
Кілька тижнів вони з чоловіком вирішували, як їм діяти: чи виїжджати, чи залишатися, бо «а що, якщо це всього лиш на тиждень?». Рішення давалося дуже складно, у чоловіка було своє підприємство, у неї ж щойно відкритий салон та спільний будинок, який вони придбали два роки тому, а незадовго до війни тільки закінчили в ньому ремонт. Сумніви були доти, доки російська ракета не влучила в будинок поблизу їхнього. Тоді поранили товариша чоловіка.
«Я відверто дуже злякалася. Не існує слів, щоб описати те, що відчуваєш у той момент: ти ніби кам’янієш, груди стискаються, руки й ноги тремтять і взагалі не розумієш, що відбувається. Аж потім, через декілька хвилин, повертається холодний розум і починаєш телефонувати всім рідним та друзям, щоб поставити всього одне запитання: «Ви живі, з вами все добре?».
Юлія розповідає, що тоді її чоловік сидів у день та вночі біля ліжка свого товариша Олега, який після поранення був у вкрай тяжкому стані. Лікарі не давали жодних прогнозів, мовляв, тільки чудо його може врятувати. «Тоді це була остання крапля, яка розвіяла всі наші сумніви. Ми чітко зрозуміли: треба забирати мою маму, племінника і виїжджати. Батьки ж чоловіка жили в іншому місті, де було більш-менш спокійно. Тому, зібравши речі, я сіла за кермо і ми разом виїхали у невідомість», – розповідає дівчина.
«Я справді перший раз у житті стримував сльози, бо розумів, що мої рідні їдуть невідомо куди. Думка, що лише так вони будуть у безпеці, мене заспокоювала. Чому не поїхав з ними? У мене на підприємстві залишилося близько ста працівників, отже як керівник я мусив проконтролювати, щоб всі були в безпеці й підтримати тих, хто попри все мав бажання продовжити роботу», – ділиться чоловік Юлії, Олександр.
«Терпіння гірке, але плід1 його солодкий» ***
Вони справді їхали у невідомість, не знаючи абсолютно нічого, не розуміючи, де і як вони будуть жити. Юлія розповіла, що з того моменту, як вони сіли до авто, племінник моніторив усі можливі групи, писав та телефонував знайомим. Хлопець намагався віднайти ті міста та села, в яких би було більш-менш безпечно, наскільки це взагалі можливо в умовах війни.
«У машині панувала мертва тиша. Тітка була максимально зосереджена на дорозі, бабуся дивилася довкола, а я докладав усіх зусиль аби віднайти місце, де ми зупинимося. Минала година, друга, третя… раптовий дзвінок від друга. Зобов’язаний був йому коротко розповісти всю історію: як довелося на власні очі побачити мертвих людей, як ми сиділи в підвалі через постійні обстріли та як давалося рішення виїхати з Харкова. На його запитання про те, куди ми їдемо, у мене не було відповіді. Але в той момент Всесвіт почув нас: «Слухай, так їдьте до нас у Гельмязів», – сказав друг. Гельмязів – село на Черкащині, в якому було відносно спокійно. Хоча тоді навіть на Черкащині час від часу літали ворожі винищувачі, але попри те, там було життя без смертей та обстрілів», – з болем в очах згадує племінник.
Дорога була важкою та довгою, але врешті вони доїхали до місця призначення. Через певний час їм вдалося знайти будинок, в якому живуть дотепер. Звісно, в ньому немає «євроремонту», але є всі зручності: три кімнати, кухня, туалет, ванна, газове опалення, а також, що особливо цінно, − приємні сусіди.
«Я взагалі не очікувала, що нам пощастить жити в такому будинку, що люди будуть допомагати всім, чим можна. Не було жодних злих поглядів, осуду, насмішок. Українці – особлива нація, люди віддадуть останнє, прихистять, допоможуть, підкажуть та зорієнтують», – говорить мама Юлії, Світлана Сергіївна.
«Силу, сміливість і впевненість набувають тоді, коли дивляться страху прямо в очі» ****
У дитинстві Юлія була активною, непосидючою та цілеспрямованою. У віці семи років батьки віддали її на бальні танці, яким вона присвятила десять років свого життя. За допомогою цього хобі дівчина рано взнала, що таке перемоги та поразки, що значить гідно тримати себе в будь-якій незрозумілій ситуації, як не падати духом і завжди докладати максимальних зусиль для бажаного результату. Батьківське виховання та танці допомогли сформувати сильний характер дівчини: «Падати духом − не в моєму стилі. Все стається так, як має бути. У всьому завжди є свої плюси, й для того, аби отримати бажане, потрібно діяти. Давши собі два тижні на роздуми та усвідомлення, де ми й що взагалі відбувається, зрозуміла, як діятиму далі. Я вирішила продовжувати те, що найбільше в мене виходить, робити те, чим живу. Отож одного дня зайшла в інтернет і почала шукати приміщення для оренди. Війна війною, а я хотіла, щоб кожна дівчина мала гарний, доглянутий та здоровий вигляд», – вже з посмішкою говорить Юлія.
Вже через місяць дівчина знову відкрила свій невеличкий салон, змінила геолокацію з Харкова на Гельмязів на своїй сторінці в інстаграмі й почала активно працювати. За цей період вона зарекомендувала себе як дуже гарний майстер, тому вільних віконець у неї практично немає й потрапити до неї дуже важко. На сьогодні Юлія Бондаренко має багато клієнток, які хочуть мати гарний вигляд, бо вона буквально чаклує над їхнім волоссям, аби добитися найкращого результату. Завжди все робить повільно, приділяючи максимально уваги кожному, час, присвячений одній клієнтці, може коливатися від трьох до шести годин, але результат того вартий.
Юлія в соціальній мережі має ще одну сторінку, де представлені різні засоби для домашнього догляду за волоссям. Там вона консультує охочих та добирає засоби для кожної жінки індивідуально, які потім відправляє в різні куточки України. До речі, з відправкою їй допомагають племінник та мама. «Я отримую від них колосальну підтримку та допомогу. Доки я консультую, вони паралельно пакують кожне замовлення», – Юлія.
Завдяки підтримці сім’ї та їхній вірі один в одного Юлія знову змогла займатися улюбленою справою. Дівчина вірить, що ця війна рано чи пізно закінчиться й вони зможуть повернутися до Харкова. Адже перемога точно за нами.
*І. Гете – німецький драматург, поет, науковець, державний діяч, театральний режисер та критик.
** Чарльз Дарвін – англійський науковець, що створив теорію еволюції і запропонував принципи природного відбору.
**** Елеонора Рузвельт – американська суспільна діячка, перша леді Америки, дружина президента США Франкліна Делано Рузвельта, племінниця президента Теодора Рузвельта.
Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”
Вона має неймовірні блакитні очі, чорне волосся, кругленьке обличчя та невеликий зріст. Завжди в діловому стилі: чорна спідниця, біла сорочка, піджак та стримані аксесуари. Важко уявити, але ще ніби вчора вона їхала в офіс через все місто, мала безліч зустрічей з клієнтами, узгоджувала нові проекти, запрошувала на івенти.
Вікторія Шевченко – переселенка з Херсона. Зараз вона живе у місті Бад Кройцнах, що в Німеччині. За пів року Вікторія добре освоїлася в новій країні. Вона вже має роботу, нові знайомства та навіть улюблену кав’ярню, в якій знають: «…як завжди, будь ласка, капучино і ложечку цукру».
«Життя – це низка виборів» **
«24 лютого прокинулася о 5.30 ранку від того, що подруга телефонувала мені раз за разом. Я була сонна і мало що взагалі розуміла, а подруга постійно повторювала одне й те саме: «Прокидайся, чуєш? Війна, треба виїжджати, Віка, ти мене почула? Ти розумієш, що за вікном чути вибухи?». Тільки тоді збагнула, що все почалося. Одразу ж після цього дзвінка я зателефонувала своїм рідним. Мама й тато живуть у центральній Україні, тому ми домовилися, що негайно виїжджаю до них. Часу на сумніви не було, діяти мала швидко. Тривожну валізу я підготувала завчасно, тому, схопивши її, швидко побігла до найближчої кав’ярні. Якщо зателефонувати ще мала змогу, то інтернет-зв’язок був відсутній, а я мала попередити рідного брата», – розповідає Вікторія.
Ще в школі Віка точно знала, що навчатися має бажання тільки в Херсоні. У місті, яке славиться річковими портами, херсонськими кавунами, театром імені Куліша та Потьомкінським островом. До того ж, Херсон завжди був «жіночим» містом, бо більшість чоловіків були моряками, які постійно перебували в плаванні. Дівчина з посмішкою згадує: «З дитинства мріяла одружитися з моряком, тому аргументів щодо вибору міста для навчання ставало ще більше».
Того жахливого ранку Вікторія й не здогадувалися, що війна триватиме довше, ніж декілька тижнів, що над її Херсоном знущатимуться кляті «сусіди», а вона опиниться за тисячі кілометрів від дому.
«Спершу навіть вагалася – а чи правильно взагалі роблю, можливо, краще залишитися, а що, якщо більше сюди не вернуся. Врешті довелося включити холодний розум. Взяла валізу, зачинила двері й вирушила на автостанцію. Автобус завжди курсував кожні дві години, тому за часом я встигала. Дорогою в голові постійно крутилася фраза дівчинки, з якою зустрілася поглядами, вибігаючи з під’їзду: «А вы убегаете, потому что нас бомбят? – тоді я їй посміхнулася і сказала: – Ні, не тому, скоро неодмінно повернуся».
«Точно пам’ятаю, як Віка мені записувала відео в телеграмі, що все це ніби кадри з фільму: люди намагаються виїхати, затори, машини просто не зупиняються, вони повністю забиті речами, а кількість пасажирів у цих машинах набагато більша, ніж місць…» – згадує подруга Вікторії Анастасія.
«Справді, тоді я простояла годину у величезній черзі до банкомата. Як завжди буває в «потрібний» момент, кошти були тільки на карті. Видовище було не для слабких нервів: деякі люди стояли спокійно, вміло приховуючи хвилювання, а деякі піддавалися неконтрольованій паніці. У повітрі відчувалася напруга, ніхто не міг знати, чи вистачить готівки саме йому. Зрештою мені пощастило, і я побігла ловити машину. Так, саме машину, бо всі автобусні рейси скасували, а додзвонитися в інформаційне бюро було чимось нереальним, там просто вимкнули телефони».
Під час нашої розмови в голосі Вікторії відчувалося тремтіння. Згадувати моменти того жахливого ранку їй було непросто.
«Долі не обирають. Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас» ***
У дитинстві Вікторія була завжди активною, цілеспрямованою, полюбляла танці, туризм. Постійно брала участь у різноманітних олімпіадах, змаганнях та концертах. Майбутня дизайнерка народилася у місті Сміла, що на Черкащині. Там вона ходила у садочок та закінчувала школу. Саме сюди вона завжди приїздила до батьків на канікули.
«У мене тут мама й тато, бабуся й брат. Я обожнюю це місто, з яким пов’язані всі найпрекрасніші спогади дитинства. Приїжджаючи сюди, ти маєш неабияку розкіш, відчувати ту саму безтурботність», – з посмішкою ділиться Вікторія Шевченко.
Дорогою до батьків дівчина подумки знаходила аргументи, що все точно буде добре, декілька тижнів – і все закінчиться, а вона тим часом побуде з родиною. Вони, як завжди, будуть випікати авторські пироги мами, дивитися улюблені фільми та слухати чудернацькі жарти тата.
«Донечка й справді приїжджала рідко, бо в неї постійно була купа роботи, нові проєкти, зустрічі. Ми її завжди підтримували в усьому й розуміли, тому зовсім не ображалися. Того ранку стрілки годинника рухалися вічність, а серце вискакувало з грудей, навіть сорок крапель корвалолу зовсім не змінили ситуацію. Ніколи б не подумала, що моя дитина муситиме виїжджати за таких умов. Ми з чоловіком розуміли, що по її приїзду буде серйозна розмова», – розповідає мама Віки, Марія Шевченко.
Доїжджаючи до батьківського дому, дівчина й гадки не мала, що майже з порогу на її голову «обвалиться найважча брила снігу».
«Я була дуже рада бачити всю родину. Теплі обійми, поцілунки – й ми відразу сіли за стіл. Було багато запитань, тому взялася розповідати про все від самого початку. Година за годиною, наші посиденьки продовжувалися. Аж раптом несподівано батьки сказали, що мають до мене серйозну розмову. Вони мене в прямому сенсі благали виїхати з України, в їхніх очах був переконливий сум. Тоді я збагнула, що маю приймати рішення негайно, батьки точно не заспокояться, будуть нервувати, а життя ставити на паузу теж ризиковано, до того ж, повернутися можна завжди», – каже Вікторія.
«Ті, що виїздять за море, міняють небо, а не душу» ****
За пів року дівчина повністю освоїлася у новому місті Бад Кройцнах. Вона жила разом із двоюрідною сестрою та її маленьким сином, вивчала мову, робила необхідні документи. Крім того, у вільний час виконувала роботу онлайн, яку, попри все, пропонували з України і хоча б так мала якийсь заробіток.
«Курси займали весь мій час. Кожнісінького дня, окрім неділі, п’ять годин на день я вивчала зовсім чужу для мене мову. У школі англійська давалася легко, тому вірила, що і з цією мовою не буде жодних проблем. Зізнаюсь чесно, іноді мене накривало, урок тривав п’ять годин, і в тебе просто закипав мозок від такої кількості інформації, яку треба не просто послухати, а зрозуміти та запам’ятати. Я чітко усвідомлювала, що маю взяти максимум від країни, яка надає такі можливості, допомагає мені в той час, коли моє рідне місто знищують. Все абсолютно було безкоштовним: курси, проїзд, житло», – розповідає дівчина.
«Донечка ні разу не жалілася, ми говорили з нею кожного вечора. Я вже знала напам’ять, як її день розпочинався і як закінчувався. Ми з чоловіком були спокійні, точно знали, що зробили правильний вибір, відправивши її до Німеччини. Там є можливість не ставити життя на паузу», – згадує мама Віки.
Попри нову країну, нових людей, нове житло, нову культуру Вікторія кожного дня вірить, що її улюблене місто от-от звільнять, ось закінчиться війна й вона повернеться до другого рідного дому, до мирного, життєрадісного та квітучого Херсону.
*Василь Стус – український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, літературний критик, борець за незалежність України у ХХ столітті.
** Нострадамус – французький астролог, знаний за свої пророцтва.
*** Василь Стус.
**** Горацій – римський поет «золотого віку».
Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”
