Найлегші способи монтажу відео – за допомогою різних додатків на смартфонах. Добірку таких застосунків дивіться на інтерактивній фотографії Юлії Шиш, студентки 2-PR курсу (дисципліна “Цифрові медіа”, викладач – Коваль С. В.)
https://interacty.me/projects/d7905ba0da0bfff1
Історія про життя та творчість знаменитого на весь світ українського режисера Сергія Параджанова – у лонгриді від студентки 3-ВБ курсу Катерини Сухенко (дисципліна “Цифрові медіа”, викладач – С. В. Коваль)
Що повинен вміти рекламник?
Підготувала студентка 2-PR курсу Надія Січкар (дисципліна “Цифрові медіа”, викладач – С. В. Коваль)
Для любителів екранізацій відомих книжок – добірка найкращих від студентки 3-ВБ курсу Олександри Яйкун (дисципліна “Цифрові медіа”, викладач – С. В. Коваль)
Хто такий студент? Особа, що навчається у вищому навчальному закладі? Помиляєтесь. Мисліть глибше. Студент − недооцінений винахідник та трудівник, що зробить все в найкоротші терміни й бездоганно володіє мистецтвом переконання. Але щоб отримати диплом мало того, щоб просто походити на пари, потрібно знати секрет успіху. А який же він, чек-лист успішного студента? Шукаючи поради від гуглу й адаптуючи їх під студентів, я пропоную вам декілька порад.
Кажуть, що якщо хочеться вчитися – то треба лягти спати й все пройде. Тому, щоб якось себе активізувати до навчання, потрібно виробити звичку. Для її вироблення потрібно 21 день, тому пам’ятайте, що походити на пари потрібно мінімум 21 день за семестр.
2. Не сідайте на останні парти.
Якщо ви це зробите, то ризикуєте лежати на останній парті, бо, маючи таку точку опори, студент може заснути. Навіть якщо ви не з таких, недбайливий сусід може зіпсувати вашу репутацію.
3. Якщо потрібно виконати складне завдання – готуйтеся в команді.
Саме так ви зможете зробити максимально стурбований вигляд, обрати найлегшу роботу і зробити мінімум. А одна із заповідей студента говорить: «Не перетрудись», бо сили треба розрахувати на 4 роки, а з кожним новим семестром їх буде все менше і менше.
4. Тренуйте пам’ять.
Це 70% успіху. Імена викладачів, назви предметів, дедлайни та інша складна інформація повинні відскакувати від зубів. Хороша пам’ять допоможе на сесії, бо все, що ви не вивчили, вам доведеться згадати на іспиті.
5. Правильно поводьтеся.
Це правило стосується поведінки на парі. Якщо в якийсь момент вам стало нудно або вам дуже хочеться посидіти в телефоні, не подавайте вигляду. Почніть поводитися, як зацікавлений студент: сядьте розслабленіше, відкрийте конспект, дивіться час від часу в очі викладачеві, мімікруйте. Цей спосіб перетворює студента на хамелеона і дозволяє займатися своїми справами, не привертаючи до себе уваги. Незабаром нудна і монотонна лекція може перетворитися на приємний фоновий звук для релаксації.
6. Оволодійте прийомами тайм-менеджменту.
Успішні студенти вміють грамотно планувати свій час. Ходить легенда, що якщо не відкладати все на останній момент, то тоді вистачить часу на все. Але студент, який не відкладав все на останній момент, як Бог − він є, але його ніхто не бачив. Тому намагайтеся грамотно розпланувати час так, щоб встигнути зробити всі борги за ніч.
7. Перестаньте боятися ризику.
На думку викладачів, ніщо не робить виразу обличчя студента таким безглуздим, як отримання квитка на іспиті! Тому, навіть, якщо ви не знаєте питання свого білета, говоріть що-небудь, тоді шанс, що ви вгадаєте і відповісте хоча б майже правильно, буде більшим. Або є шанс отримати 60 балів за винахідливість.
8. Не зациклюйтесь на поразках.
Якщо викладач не ставить вам залік, не опускайте руки, працюйте над собою, впевненіше та старанніше просіть його далі. Не зупиняйтеся. Якщо не здастесь ви, то здасться він. Будьте впевнені у своїй перемозі й залік вам гарантовано.
9. Живіть за правилом 20-ти.
Спеціалісти радять приділяти 20 хвилин вдень прибиранню, щоб не турбуватися про безлад. Тому, щоб не турбуватися, що ви дивитесь фільм, а у вас не написана курсова, або ви не підготувались до завтрашнього іспиту − виділіть 20 хвилин, щоб попрацювати й тому почуття провини вас покине, адже ви зробили більше, ніж учора і всі можливі зусилля були прикладені.
10. Подумайте, що ви вже робите для успіху?
Можливо ви за день не прогуляли жодної пари, або ж вчасно виконали домашнє завдання чи взагалі спромоглись прийти на першу пару. Кожен ваш крок на зустріч успіху це вже перемога. Радійте їй, як радіє викладач, що вас вперше побачив вкінці семестру. І продовжуйте працювати над собою.
Взагалі, бути студентом добре, тільки навчання заважає. А якщо виконаєте хоча б половину пунктів, то станете ще й успішним студентом. Ви на правильному шляху і приречені на успіх. Будьте певні. Від цього не встоїть жоден викладач.
Авторка – студентка 4-Ж курсу Аліна Косменюк
Одним із найкращих прикладів боротьби за свободу рідної землі є, був і буде Тарас Григорович Шевченко.
Для тих, хто читає вічні твори Кобзаря, не буде новиною наскільки в наш час актуальні його рядки.
Крізь роки поет зумів донести до нащадків любов до Батьківщини, волі та всього українського.
Підготували: Роман Ганжа, Юлія Ясінська та Єлизавета Лізогуб студенти 2-Ж
Керівник радіопроєкту: Наталія Ковтун
20 лютого День Героїв Небесної Сотні – вшановуємо пам’ять тих, хто приніс найбільшу жертву заради свободи та демократії України. Ми пам’ятаємо про хоробрість і відвагу цих людей, надихаючи нас продовжувати об’єднуватися та працювати над світлим майбутнім, де пануватимуть принципи справедливості.
Подкаст підготував та записав студент 3-Ж курсу Олександр Заболотний
21 лютого – Міжнародний день рідної мови!
Це свято було засноване з метою сприяння багатому культурному та мовному різноманіттю. Наша рідна мова – українська, і ми мусимо оберігати її у такі складні для нашої країни часи. Любімо українську мову, плекаймо, бережімо її!
підготувала студентка 2-PR Юлія Шиш
Вона – ще зовсім юна дівчина, яка лише нещодавно стала на шлях дорослішання. Попереду третій курс студентського життя. Здобуття вищої освіти. Повний записник цілей, мрій та бажань.
Катерина Ніколенко – студентка-переселенка з міста Щастя, Щастинського району, Луганської області. Наразі вимушено проживає у Рогатині, що на Прикарпатті. За кілька місяців Катя майже повністю освоїлась в новому місті. У неї з’явились робота, вона шукала себе як особистість й продовжували навчатися онлайн.
«Війна приємна тільки тим, хто не зазнав її» **
«Згадую, за тиждень до повномасштабного вторгнення мене часто охоплювала паніка, я читала багато новинних спільнот у «Телеграмі», де обговорювали можливе вторгнення наших «сусідів». Той страшний день розпочався з прочитання книги «Магія ранку», яка завжди спонукала прокидатися до сходу сонця. Нічого не підозрюючи, пішла на кухню, заварила чашку кави, нанесла вранішній догляд на обличчя і ще сонна пішла до вікна, глянути, яка ж сьогодні погода. Але побачивши крізь вікно військову техніку, як безупинно їхала і їхала у великій кількості, я миттєво прокинулася й відразу ж побігла в кімнату до мами, яка з закуйовдженим після сну волоссям зі слізьми на очах промовляла, що почалася війна. В голові швидко промайнули всі моменти мого життя, які, на жаль, часто не цінувала», – розповідає Катерина Ніколенко.
Дівчина розповідає що ранок 24 лютого був, ніби в тумані. Після того, як вони побачили незліченну кількість танків, почали бігали по хаті: складати найнеобхідніші речі, телефонувати близьким та рідним.
«Їх було так багато, що на сто другому я збилася з рахунку. Щоб не марнувати час, пішла за необхідним до магазину, мала надію хоча б щось прикупити з продуктів харчування, а дівчаток тим часом залишила швиденько збирати все необхідне. Я не пам’ятаю, що купувала в магазині, кого бачила дорогою, як взагалі добігла назад додому. Більше не пам’ятала, нічого». Лежачи на підлозі, ми були до смерті налякані, шоковані, це неможливо описати, було дуже і дуже страшно», – згадує мама Каті, Олеся Ніколенко.
Відтоді, як розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, минуло три тижні, як у їхнє селище заїхала «нова влада».
«У мене був щоденник-блокнот, в якому описувала всі події за останні два роки. До нас доходили чутки, як люди зникали, їх, певно, викрадали, як ґвалтували жінок, як катували людей. Весь цей жах я тихенько нотувала до записника. Мені хотілося через певний час розповісти українцям, який насправді жах відбувався у нашому місті. Але чим далі, тим небезпечніше це було робити, тому мені довелося його закопати разом з нашим прапором, бо якби знайшли – наслідки були б зрозумілі», – згадує Катя зі слізьми на очах.
Кожен ранок у їхньому місті розпочинався з ревіння літаків, ні про який сон не було і мови. Окупанти лише те й робили, що везли й везли безперестанку військову техніку.
«В окупації прожила до середини літа й вирішила самостійно їхати до родичів. Це моє рішення батьки не відразу сприйняли. Вони тоді не могли поїхати: тата не випустили б, а мама б його не залишила, до того ж, сестра була ще зовсім маленькою. Я усвідомлювала, що житиму сама, але, попри все, найбільшим бажанням тоді було довчитися й рухатися далі. Дякую моїй сім’ї, що, не зважаючи на страх і ризики, повірили в мене та дозволили здійснити вчинок, який докорінно змінив життя», – розповідає Катерина Ніколенко.
«Іноді щось може йти не так, як хотілося б, але ви не повинні зупинятися»***
«25 липня. День переїзду. Пам’ятаю, як тато намагався вмістити всі мої речі у валізу. Прощання було важким, але, не зважаючи на це, рішення я не змінила. Дорога була небезпечною: їхали довго через безліч блокпостів псевдо республік, чули й постріли, й погрози. Та нарешті дісталася до переходу в Печенігах. Тридцять п’ять хвилин чотири кілометри пішки йшла під прицілом. Надалі волонтери відвезли нас до Харкова, де мене забрав хороший знайомий і посадив на потяг. Брудна, заплакана від щастя, думала: «Так, я це зробила!». Сіла в купе, розмістила свої речі, постелила собі чисту постіль, вмилася і вирушила за тисячу двадцять два кілометри до Прикарпаття, де було спокійно», – пригадує Катерина.
Звісно, батьки Каті бажали для неї лише кращого життя, тому сумнівів щодо того, відпускати її чи ні, не було. Більше за все вони хотіли, щоб донька не гаяла свої роки в окупації. «Коли підросте менша донька, то і їй, напевно, доведеться виїхати. Мені буде боляче, коли буду бачити, як війна не дає їй вільно дихати, краще вже хай вона живе далеко й сама», – говорить тато Катерини, Михайло Ніколенко.
Орієнтовно через 20 годин, хоча дівчині це здавалося вічністю, її вже зустрічав сонячний Рогатин з родичами, яких Катя бачила, якщо відверто, перший раз у житті. Вони взяли її речі, посадили до машини й почали ставити безліч запитань. Катя була не проти поговорити, бо в потязі, яким прямувала на Захід країни, панувала мертва тиша, де не те, що слова, навіть думки обтяжували. Коли розмови трохи вщухли, дівчина зрозуміла, скільки всього її довелося побачити й пережити в свої вісімнадцять років.
«Кожен мій світанок у новому місті починався з переживань за близьких та їхню безпеку. Хоч вони й запевняли, що все «добре», однак правду я знала й розуміла. З цими думками ходила по Рогатину й думала: «А хто знав, що так станеться? Хто б міг подумати, що мені доведеться залишити свою родину й поїхати світ за очі? Хто взагалі міг уявити, що в двадцять першому столітті розпочнеться війна? Що будуть гинути діти, які ще майже не жили на цьому світі..»
«І кожен фініш – це, по суті, старт» ****
Через місяць Катя влаштувалася на роботу, а на вихідних продовжувала навчання онлайн. Почувала вона себе вже добре, її подобалося місто, люди, все, що її оточувало, але не відпускала тривога за рідне місто. Там люди не живуть, а виживають, просто закривають очі на багато речей, бо кожен день їхнє життя перебуває в небезпеці. Іноді дівчині хотілося б вірити, що все це сон, але, на жаль, війна, яка невідомо коли закінчиться, – це жорстока реальність.
«Я вірю, що це мине і все повернеться на свої місця, але життя в будь-якому випадку вже не буде таким, як раніше, бо багато людей загинуло, а є й такі, що перейшли на той бік. І як жити з цим – невідомо. Зрозуміла єдине: повернуся тільки на вільну Луганщину й робитиму багато для її відновлення та розвитку. Бо маємо всі, за що боротися», – говорить Катерина.
*Чарлі Чаплін – легендарний англійський та американський кіноактор і кінорежисер першої половини XX століття.
** Вегецій – давньоримський військовий теоретик, письменник.
*** Майкл Джордан – американський футболіст, якого часто називають найкращим гравцем у баскетболі усіх часів та народів.
**** Ліна Костенко – відома українська поетеса.
Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”
Нещодавно Анна й Олександр відсвяткували гучне весілля, реалізовували бізнес-план розвитку своєї кав’ярні, думали над оновленням інтер’єру закладу та міркували над розширенням бізнесу. До 24 лютого 2022 року…
Увечері 27 лютого у Бердянськ увійшли російські війська. Відтоді місто до сьогодні окуповане: там немає газу, українських продуктів, ліків, вимикають український мобільний звʼязок, навіть заробітну плату видають у «рублях»… Бердянськ розташований на березі Азовського моря, тому основними джерелами доходу містян були туризм та порт. Зараз ні те, ні те не на часі.
«Виявляється, ми були дуже щасливі»
Анні майже 25 років – вона корінна жителька Бердянська. В місті пройшло все її дитинство, тут вона вийшла заміж, тут разом з чоловіком відкрили свій бізнес. Тут вона і зустріла повномасштабну війну.
24 лютого подружжя прокинулося о 5:30, коли в Бердянськ прилетіли перші російські снаряди – били по військових базах. У місцевих пабліках ніхто не міг чітко пояснити, що взагалі відбувається. У те, що почалася війна, повірити було важко. Всі були шоковані. Про евакуацію родина навіть не думала: ця ідея видавалася стовідсотково небезпечною.
Коли окупанти зайшли в місто, колона ворожої техніки пройшла і повз їхній будинок. Дівчина зізнається, що ніколи раніше не бачила зблизька танки. Їй було дуже страшно. Страшно було виходити на мітинги, та й сенсу в цьому вона не бачила: «Ми розуміли, що вони не підуть з Бердянська без наказу, а дратувати озброєних людей доволі небезпечно», – згадує дівчина.
Перший тиждень вони боялися навіть виходити з дому. Лише по черзі та швидесенько – в магазин або зняти готівку. «Мені телефонувала подруга 22 лютого, яка раніше жила в Маріуполі, і порадила підготуватися: купити запаси їжі та горілку, щоб віддавати російським військовим у разі чого на блокпостах. Тоді я зовсім не хотіла чути те, що вона мені говорила. Не хотілося вірити в це, я взагалі гнала з голови такі думки. Звісно, я її сказала, що, мовляв, дякую, але в нас все буде добре, завтра, як завжди, будемо поспішати до нашої кав’ярні. У нас купа роботи, безліч новинок, які хочемо реалізувати. Тому про яку війну взагалі може йти мова», – розповідає Анна.
«Прийде час, коли ти вирішиш, що все скінчено!
Це і буде початок» **
«Ми до останнього не хотіли виїжджати, але було таке відчуття, що ось-ось місто почнуть обстрілювати з градів. Я була в паніці, сказала Саші виїжджати. І ми прийняли рішення їхати до Івано-Франківська. Взяли нашу кішку, трохи продуктів, забрали касу з кав’ярні, найнеобхідніший одяг і вирушили», – згадує той період Анна.
У Франківську вони вже були три чи чотири рази. Востаннє, коли приїздили туди в гості до майбутніх партнерів, то думали: яке красиве та круте місто, і було б класно спробувати в ньому пожити й відкрити кав’ярню. Це бажання подружжя постійно відкладали в довгий ящик, але так вийшло, що війна пришвидшила їхні плани.
«Аня запропонувала відкрити кав’ярню на ті гроші, які лишалися на весільну подорож. Ми зрозуміли, що або проїмо ці заощадження, або інвестуємо та спробуємо щось зробити попри війну. Було страшно, але ризикнули. Ми прогулювалися містом не для того, щоб відпочити, а щоб знайти місце для закладу. Побачили напис «оренда», роздивилися та вирішили, що це досить непоганий куточок. Ми в секунду уявили, який вигляд буде мати наш заклад. Зараз до нас заходять із собаками, дітьми, велосипедами. У центрі було б не так», – ділиться чоловік Анни, Олександр Безпояско.
Місцеві їм говорили, що місце, яке їм сподобалося, не популярне, туди взагалі ніхто не ходить і відкривати будь-що там не має жодного сенсу. Але вони, відчувши душею, що все роблять правильно, наважилися на відкриття ще одного закладу «з нуля». Подібне їм говорили і в Бердянську, де залишилася їхня кав’ярня «Культура». Спочатку там теж не було дуже людно, але з появою кав’ярні машинам ніде було припаркуватися.
«Я пам’ятаю, як два роки тому «Культура» відкривалася в Бердянську, як, проходячи мимо, побачила оголошення «шукаємо бариста» і як точно не думала, що залишуся працювати з цими людьми так надовго. Коли розпочалася війна, інтернет-зв’язок був дуже поганий. А тому не змогла прочитати повідомлення від Ані про те, що сьогодні ніхто не виходить і збиралася працювати. Дорогою на Франківськ, яка веде якраз через кав’ярню, вони мене зустріли й запропонували їхати з ними», – розповідає бариста Маша.
Найважче – це звикнути до війни
«Труднощі були незначні, в основному через війну. Чогось не доставляють, чогось не виготовляють. Те, що робилося за один день, тепер робиться за три, тому ми відкрилися пізніше, ніж мали би. Але, тим не менше, ми відкрилися. Відкрилися за 29 днів. Вирішили, що більшість роботи зробимо самостійно, бо так швидше. І не на часі витрачати багато коштів. У Франківську ми почали все спочатку так само, як і в Бердянську. Як тільки-но з’явиться можливість, обов’язково будемо наймати працівників, а поки що нам і самим ці клопоти в задоволення. Три людини вже працевлаштовані в нас офіційно, ми платимо зарплати та податки», – розповідає чоловік Анни, Олександр.
У Франківськ вони привезли «свою «Культуру», хоча це був досить ризикований крок під час війни. Для Анни та Олександра було важливо не зупинятися, крокувати й розвиватися далі. Нехай через труднощі, втому, нерозуміння, що буде завтра, але рухатися вперед. Вони продовжували робити те, що найкраще вміли.
«Якщо відверто, то ми сумуємо за ними. Важко звикнути до того, що війна є, і вона незрозуміло, коли закінчиться. Наше місто повністю окуповане, а вони молоді, нехай облаштовуються там, у Франківську, хай розвивають свій бізнес. Бо ж вони навряд чи повернуться в окуповане місто… Ми й самі не знаємо, що з нами буде завтра…» – з сумом каже батько Олександра, Ігор Безпояско.
*Елеонора Рузвельт – американська суспільна діячка, перша леді Америки, дружина президента США Франкліна Делано Рузвельта, племінниця президента Теодора Рузвельта.
** Луїс Ламур – американський письменник, найбільш відомий як автор вестернів.
Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”
Щойно народжене немовля, виписка з пологового будинку, приїзд рідних та близьких, прийняття нового статусу, клопоти молодих батьків та недоспані ночі.
Вікторія Скорик – молода мама, внутрішньо переміщена особа з ОКПП «Київ»*, що поблизу аеропорту «Бориспіль». У перші дні війни їй довелося тікати в селище міського типу Вільшана, що в Звенигородському районі Черкаської області. Вона − дружина прикордонника, тому в обов’язковому порядку мусила їхати. Адже загроза ракетного удару по аеропорту, до якого менше, ніж п’ятсот метрів, була занадто високою.
«Що взагалі може трапитися?»
«Напередодні війни, як і більшість людей, ми ні про що не здогадувалися. Це був звичайний вечір із вже звичними ритуалами для малого: купання, годування, зміна підгузків. А потім декілька довгоочікуваних вільних годин на кухні з розмовами за чашкою гарячого чаю. Я й подумати не могла, що вранці 24 лютого нам доведеться прокинутися під звуки вибухів. Відразу нічого не зрозуміла, регулярно не досипала, а тому були думки, що це перевтома й мені просто ввижається. Коли ж ні, усвідомила, що таки почалося», – згадує той ранок Вікторія.
Майже відразу вона зателефонувала сестрі, яка жила у Києві, якраз навпроти аеропорту «Жуляни», попередила, щоб негайно збирали речі й виїжджали разом з хлопцем чим тільки можна.
«Пам’ятаю, це був перший дзвінок того жахливого ранку. Я підскочила, стала босими ногами на холодну підлогу й перелякано намагалася вловити сенс слів, які говорила мені Віка. Чомусь тоді мені здалося, що за нами мають заїхати. Коли зібрали речі, то обурено запитувала у свого хлопця: «Де вони? Чому вони так довго їдуть, на вулиці вже видніє? Що робити?» Але насправді, то було непорозуміння, ніхто нічого не обіцяв, і їхати ми мали самостійно. Тоді я просто не знала, що вона сіла за кермо з місячною дитиною», – каже сестра Вікторії, Світлана Коломієць.
22 лютого Вікторія разом з чоловіком возили сина Матвія до лікаря на прийом. Коли поверталися з міста, то чоловік поставив машину на аварійку, сказавши сідати за кермо й вчитися їздити по місту, щоб якщо раптом щось трапиться, вона вміла це робити. «Якщо чесно, у той момент на моєму обличчі була посмішка, подумала, ну що взагалі може трапитися», – каже Вікторія.
«Дитині взяли все необхідне, а собі тільки праску»
«Женя сказав зібрати всі необхідні речі, які він закинув у багажник за десять хвилин, сідати в автівку й їхати. Просто, щоб ви розуміли: до цього я ніколи в житті не долала й кілометра сама. Взяла гроші, документи, технічний паспорт на машину, впустила собаку в багажник й ми вирушили. Дорогою заїхали на заправку, тоді ще великих черг не було, після чого рушили через Переяслав на Золотоношу, а потім на Черкаси. Зупинилися ми вже у Смілі, спробували зняти готівку, зайшли в магазин скупитися, де побачили порожні полиці», – з тремтінням у голосі згадує Вікторія.
«Я знав, що вона впорається, не даремно ж тоді, 22 лютого, змусив її сістии за кермо. Вікторія має дуже сильний характер, вміє себе брати в руки, не піддаватися емоціям та паніці. Було очевидно, що залишатися їм тут не можна ні в якому разі, тому єдиним правильним рішенням було відправити їх у село», – каже чоловік Віки, Євгеній Скорик.
Вже потім Вікторія подумала, що дитині взяла все необхідне, а для себе нічого, хіба те, в чому була одягнена. З посмішкою і здивуванням дівчина пригадує, що чомусь узяла праску. До тепер вона не розуміє, чому саме праска і навіщо їй тоді знадобилася ця річ.
«Все скінчиться через два тижні»
Тільки через три дні Вікторія зрозуміла, що взагалі відбувається. Але досі не знає, як взагалі змогла подолати понад двісті кілометрів сама з місячною дитиною на руках та собакою. Її здавалося, що момент, коли сиділа за кермом, згадала всі правила, навіть ті, яких ніколи не знала. Спочатку вони зупинилися у батьків чоловіка, а через певний час поїхали до бабусі з дідусем. Вона, як і, певно, дев’яносто дев’ять відсотків людей, була впевнена, що це всього лише тижнів на два.
«Це я зараз розумію: думки про те, що все швидко скінчиться, допомогли зберегти психіку здоровою, принаймні, у це хочеться вірити. Доводилося поглинати велику кількість інформації. Тоді ми всі сиділи «в телефонах», ділилися одним з одним новинами, постійно звучало запитання «як ти?». Ніколи не забуду перші новини про громадян, які просто виїхали в центр селища і там загинули, чи про те, як дідусь вийшов за водою й був розстріляний, про зґвалтованих жінок та дітей. У мене серце обливалося кров’ю, сприймати жорстку, несправедливу, огидну реальність було тяжко», – зі сльозами на очах розповідає Вікторія.
Не раніше, ніж через пів року, вони мали змогу з’їздити додому на декілька днів. Знаючи, що там більш-менш спокійно, хотіла побути поруч із чоловіком у власному будинку, було елементарне бажання ввімкнути свою кавоварку, нанести улюблені косметичні засоби й просто жити, як «до…»,але залишалася постійна загроза ракетного удару по аеропорту…
«Хоч і всього на декілька днів, але то неймовірне щастя − знову бути втрьох. Звісно, ми нікуди не виїжджали, сиділи лише у військовій частині. Але, повірте, нам більше нічого й не треба», – голосно зітхаючи, каже Віка.
* ОКПП – окремий контрольно-пропускний пункт.
Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”
Налагоджена база клієнтів, щойно відкритий бізнес, плани на розвиток власного бренду, різні зустрічі, вебінари, курси, можливості навчати й передавати іншим свої знання.
Юлія Бондаренко – внутрішньо переміщена особа з Харківської області. Наразі вона близько семи місяців живе у селі Гельмязів, де відкрила свій невеличкий перукарський салон. У Харкові їй довелося залишити без перебільшення все: будинок, бізнес, друзів та чоловіка.
«Виживає не найсильніший, а найбільш сприятливий до змін» **
Кілька тижнів вони з чоловіком вирішували, як їм діяти: чи виїжджати, чи залишатися, бо «а що, якщо це всього лиш на тиждень?». Рішення давалося дуже складно, у чоловіка було своє підприємство, у неї ж щойно відкритий салон та спільний будинок, який вони придбали два роки тому, а незадовго до війни тільки закінчили в ньому ремонт. Сумніви були доти, доки російська ракета не влучила в будинок поблизу їхнього. Тоді поранили товариша чоловіка.
«Я відверто дуже злякалася. Не існує слів, щоб описати те, що відчуваєш у той момент: ти ніби кам’янієш, груди стискаються, руки й ноги тремтять і взагалі не розумієш, що відбувається. Аж потім, через декілька хвилин, повертається холодний розум і починаєш телефонувати всім рідним та друзям, щоб поставити всього одне запитання: «Ви живі, з вами все добре?».
Юлія розповідає, що тоді її чоловік сидів у день та вночі біля ліжка свого товариша Олега, який після поранення був у вкрай тяжкому стані. Лікарі не давали жодних прогнозів, мовляв, тільки чудо його може врятувати. «Тоді це була остання крапля, яка розвіяла всі наші сумніви. Ми чітко зрозуміли: треба забирати мою маму, племінника і виїжджати. Батьки ж чоловіка жили в іншому місті, де було більш-менш спокійно. Тому, зібравши речі, я сіла за кермо і ми разом виїхали у невідомість», – розповідає дівчина.
«Я справді перший раз у житті стримував сльози, бо розумів, що мої рідні їдуть невідомо куди. Думка, що лише так вони будуть у безпеці, мене заспокоювала. Чому не поїхав з ними? У мене на підприємстві залишилося близько ста працівників, отже як керівник я мусив проконтролювати, щоб всі були в безпеці й підтримати тих, хто попри все мав бажання продовжити роботу», – ділиться чоловік Юлії, Олександр.
«Терпіння гірке, але плід1 його солодкий» ***
Вони справді їхали у невідомість, не знаючи абсолютно нічого, не розуміючи, де і як вони будуть жити. Юлія розповіла, що з того моменту, як вони сіли до авто, племінник моніторив усі можливі групи, писав та телефонував знайомим. Хлопець намагався віднайти ті міста та села, в яких би було більш-менш безпечно, наскільки це взагалі можливо в умовах війни.
«У машині панувала мертва тиша. Тітка була максимально зосереджена на дорозі, бабуся дивилася довкола, а я докладав усіх зусиль аби віднайти місце, де ми зупинимося. Минала година, друга, третя… раптовий дзвінок від друга. Зобов’язаний був йому коротко розповісти всю історію: як довелося на власні очі побачити мертвих людей, як ми сиділи в підвалі через постійні обстріли та як давалося рішення виїхати з Харкова. На його запитання про те, куди ми їдемо, у мене не було відповіді. Але в той момент Всесвіт почув нас: «Слухай, так їдьте до нас у Гельмязів», – сказав друг. Гельмязів – село на Черкащині, в якому було відносно спокійно. Хоча тоді навіть на Черкащині час від часу літали ворожі винищувачі, але попри те, там було життя без смертей та обстрілів», – з болем в очах згадує племінник.
Дорога була важкою та довгою, але врешті вони доїхали до місця призначення. Через певний час їм вдалося знайти будинок, в якому живуть дотепер. Звісно, в ньому немає «євроремонту», але є всі зручності: три кімнати, кухня, туалет, ванна, газове опалення, а також, що особливо цінно, − приємні сусіди.
«Я взагалі не очікувала, що нам пощастить жити в такому будинку, що люди будуть допомагати всім, чим можна. Не було жодних злих поглядів, осуду, насмішок. Українці – особлива нація, люди віддадуть останнє, прихистять, допоможуть, підкажуть та зорієнтують», – говорить мама Юлії, Світлана Сергіївна.
«Силу, сміливість і впевненість набувають тоді, коли дивляться страху прямо в очі» ****
У дитинстві Юлія була активною, непосидючою та цілеспрямованою. У віці семи років батьки віддали її на бальні танці, яким вона присвятила десять років свого життя. За допомогою цього хобі дівчина рано взнала, що таке перемоги та поразки, що значить гідно тримати себе в будь-якій незрозумілій ситуації, як не падати духом і завжди докладати максимальних зусиль для бажаного результату. Батьківське виховання та танці допомогли сформувати сильний характер дівчини: «Падати духом − не в моєму стилі. Все стається так, як має бути. У всьому завжди є свої плюси, й для того, аби отримати бажане, потрібно діяти. Давши собі два тижні на роздуми та усвідомлення, де ми й що взагалі відбувається, зрозуміла, як діятиму далі. Я вирішила продовжувати те, що найбільше в мене виходить, робити те, чим живу. Отож одного дня зайшла в інтернет і почала шукати приміщення для оренди. Війна війною, а я хотіла, щоб кожна дівчина мала гарний, доглянутий та здоровий вигляд», – вже з посмішкою говорить Юлія.
Вже через місяць дівчина знову відкрила свій невеличкий салон, змінила геолокацію з Харкова на Гельмязів на своїй сторінці в інстаграмі й почала активно працювати. За цей період вона зарекомендувала себе як дуже гарний майстер, тому вільних віконець у неї практично немає й потрапити до неї дуже важко. На сьогодні Юлія Бондаренко має багато клієнток, які хочуть мати гарний вигляд, бо вона буквально чаклує над їхнім волоссям, аби добитися найкращого результату. Завжди все робить повільно, приділяючи максимально уваги кожному, час, присвячений одній клієнтці, може коливатися від трьох до шести годин, але результат того вартий.
Юлія в соціальній мережі має ще одну сторінку, де представлені різні засоби для домашнього догляду за волоссям. Там вона консультує охочих та добирає засоби для кожної жінки індивідуально, які потім відправляє в різні куточки України. До речі, з відправкою їй допомагають племінник та мама. «Я отримую від них колосальну підтримку та допомогу. Доки я консультую, вони паралельно пакують кожне замовлення», – Юлія.
Завдяки підтримці сім’ї та їхній вірі один в одного Юлія знову змогла займатися улюбленою справою. Дівчина вірить, що ця війна рано чи пізно закінчиться й вони зможуть повернутися до Харкова. Адже перемога точно за нами.
*І. Гете – німецький драматург, поет, науковець, державний діяч, театральний режисер та критик.
** Чарльз Дарвін – англійський науковець, що створив теорію еволюції і запропонував принципи природного відбору.
*** Жан-Жак Руссо – женевський франко-швейцарський1 філософ-просвітник, письменник.
**** Елеонора Рузвельт – американська суспільна діячка, перша леді Америки, дружина президента США Франкліна Делано Рузвельта, племінниця президента Теодора Рузвельта.
Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”