Категорія: Тексти

  • Як щодо фрилансу?

    Як щодо фрилансу?

    Чи готові ви бути журналістом-фрилансером? Проходьте тест від Дарини Луценко та перевіряйте свої скіли (предмет “Новітні медійні формати”).

  • СТРАШНО НЕ ТОДІ, КОЛИ БІДУ ПОКАЗУЮТЬ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ, А ТОДІ, КОЛИ ВОНА ПРИХОДИТЬ У ТВОЮ СІМ’Ю

    СТРАШНО НЕ ТОДІ, КОЛИ БІДУ ПОКАЗУЮТЬ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ, А ТОДІ, КОЛИ ВОНА ПРИХОДИТЬ У ТВОЮ СІМ’Ю

    Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

    Бабуся з дідусем – це люди, які віддали мені кращі роки свого життя. Так склалося, що більшу частину свого виховання я отримала саме від них. Зв’язок із цими людьми в мене завжди був настільки тісний, що питання мого переїзду до іншого міста стало значною болючою проблемою саме для них. Та вчинити інакше я не могла, тому придбала бабуні новенький смартфон, завдяки якому ми б могли бачитись по Скайпу кожного дня.

    Бабуся швидко освоїла специфіку користування новим гаджетом і телефонувала мені кожного дня. Ми бачили одна одну, я ділилася успіхами в новому місті й на новій роботі, а вона раділа й підтримувала мене.

    Одного вечора бабуся не зателефонувала. Звичайно, мене це занепокоїло. Обираю знайому іконку у скайпі, тисну. Бабуня вмикає камеру,і я відразу все розумію: захворіла.

    Вона мала дуже стомлений вигляд, її мучив сильний головний біль. Попри це вона жмурить очі, п’є чай і через силу посміхається. Каже мені, щоб я не нервувала, однак я ладна вже замовляти квиток і їхати додому. Я була цілком упевнена в тому, що бабуня застрахована. Вона ж вакцинувалась двома дозами вакцини, як же так?

    Виявляється, що вакцинація – це не панацея від хвороби. Так вакцина здатна зміцнити імунітет й послабити протікання хвороби, проте не захистити від неї.

    Якщо порівнювати мій ковідний досвід із бабусиним, то різниця величезна. Вона, дякувати Богу, змогла вилікуватись за тиждень, застосовуючи лише симптоматичне лікування. У моєму ж випадку панацеєю стали антибіотики, якими мені лікували пневмонію. Не так страшно, коли чуєш про хворобу, не так страшно, коли хворієш сам. У стократ тяжче, коли хворіють рідні, а від тебе, на жаль,  майже нічого не залежить. На щастя, бабуся одужала, і продовжує досі мене підтримувати.

  • Як писати в медіа про паліативну допомогу?

    Як писати в медіа про паліативну допомогу?

    Представники проекту «Паліативна допомога – право кожного» провели тематичний семінар для студентів навчально-наукового інституту української філології та соціальних комунікацій. Про це повідомляє наш кореспондент.

    Під час зустрічі, прес-секретарка Черкаського обласного онкологічного диспансера Тетяна Очеретяна поділилася порадами, щодо того як писати про паліативну допомогу.

    За словами спікера, обов’язково необхідно, щоб вам допомагав у підготовці матеріалу медик, який займається безпосередньо цією темою. Адже інколи пацієнти путають назви препаратів чи не правильно констатують власний діагноз. Задля уникнення нісенітниці в тексті, за яку вам потім буде соромно, консультуйтеся з експертами. При цьому, ви маєте слідкувати, щоб матеріал не став «сухим», чи лише науково практичним.

    Щодо комунікації з героями. Дуже багато людей відмовляються давати інтерв’ю з різних причин. Вивести їх на відверту розмову дуже тяжко, тому тут журналіст має бути одночасно й психологом. Але якщо обраний вами герой категорично відмовляється говорити, пам’ятайте, що він має на це право. Краще поспілкуйтеся з лікарем чи медсестрою, вони вам підкажуть хто більш відкритий. Брати їх у порадники варто, тому що вони краще знають своїх пацієнтів.

    Також, у ваших текстах, на тему паліативу чи онкології, не повинно бути горя. Перед вами ні в якому разі не стоїть завдання викликати в аудиторії сліз. Матеріали повинні дарували людям надію на те, що рак – це виліковна хвороба, надія на те, що в паліативних центрах люди йдуть із життя з нормальними людськими почуттями, а не емоціями болю. Іноді буває дуже тяжко написати історію чи зробити матеріал, розповідаючи про героя без трауру, але треба показувати і дарувати людям надію. Адже вона дійсно є.

    Важливо пам’ятати, що під час написання матеріалу, ви вивчаєте тему і вже розумієте що таке паліатив, які препарати вбивають біль, тощо. Більшість людей нажаль не знають про це, тому робіть виноски, роз’яснення що таке паліатив, морфій і тому подібне.

    Несіть в собі просвітницьку місію та даруйте людям своїми матеріалами надію, в останні дні свого життя – бути з посмішкою.

    Авторка: Юлія Гайдук, студентка 2-Ж курсу

  • Дар’я Корінь: «Вважаю, що професія вчителя – одна з найважливіших у нашому житті»

    Дар’я Корінь: «Вважаю, що професія вчителя – одна з найважливіших у нашому житті»

    У магістрів Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького 20 грудня стартувала зимова сесія. Після успішної атестації та захисту наукової роботи, для студентів організують випускний. Про це повідомляє дирекція інституту української філології та соціальних комунікацій.

    Тому ми вирішили поспілкуватись із Дар’єю Корінь, магістранткою-випускницею спеціальності «Середня освіта (українська мова та література)» про навчання в закладі та враження від обраного фаху.

    – Розкажи, що надихнуло обрати учительський фах.

    – Я не можу сказати, що ця професія приваблювала мене з дитинства, вона здавалась досить складною, відповідальною і потребувала забагато сил, самовіддачі та терпіння. Але в школі захоплювалась своєю вчителькою з української мови та літератури, мені подобались її методи викладання та результати роботи, тому й вирішила спробувати себе в цій нелегкій професії. Під час навчання в університеті, зрозуміла, що мені цікаво працювати з дітьми, навчати їх чомусь новому, знаходити спільну мову, певною мірою навіть виховувати. Незважаючи на труднощі, які виникають у процесі роботи, вважаю, що професія вчителя – одна з найважливіших у нашому житті.

    – Як відреагували друзі на вибір спеціальності?

    – Якщо чесно, то ніхто не очікував, що я оберу саме цю професію, адже з дитинства була творчою особистістю, займалася хореографією, малюванням, грала в театрі. Усі вважали, що стану дизайнером, хореографом або акторкою, але життя внесло свої корективи і я ні про що не шкодую.

    – Що із студентського життя запам’яталося найбільше?

    – Найбільше запам’яталися, як не дивно, не самі заняття, а екскурсії та подорожі з одногрупниками. Саме в університеті я зустріла найкращу подругу.

    – Які позитиви та недоліки майбутньої професії можеш виокремити?

    – Якщо говорити про позитивні моменти вчительського фаху, то робота з дітьми – це справді цікаво: ти навчаєш їх, а вони, у певному сенсі, тебе. Також розумієш, що не тільки даєш нові знання молодому поколінню, але й певною мірою його виховуєш.

    Щодо негативних моментів, то звісно ж робота вчителя вимагає дуже багато часу та сил, а поєднувати її з навчанням часом буває складно.

    – Які зміни внесла б до свого навчального плану?

    – Я додала б у навантаження більше практичних курсів, де можна розвивати свої навички викладання. Також, на мою думку, варто збільшити кількість занять, пов’язаних із педагогікою та психологією, адже досить часто трапляються ситуації, коли знання в цих галузях необхідні.

    – Як не допустити перенавантаження під час навчання?

    – Якщо правильно розраховувати час і не відкладати справи на потім, то ніякого перенавантаження не буде.

    – Що можеш порекомендувати абітурієнтам під час вибору майбутньої спеціальності?

    – Під час вибору майбутньої професії необхідно перш за все зважати на власні інтереси та уподобання. Ні в якому разі не обирати фах, який нав’язує оточення. Я вважаю, що робота повинна приносити як матеріальне, так духовне задоволення.

    Авторка: студентка 2-Ж курсу, Тетяна Чупилко

  • ОЛЕКСІЙ ТКАЧЕНКО: МЕНЕ РОЗЧАРУВАЛА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СТУДЕНТІВ

    ОЛЕКСІЙ ТКАЧЕНКО: МЕНЕ РОЗЧАРУВАЛА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СТУДЕНТІВ

    Студентська рада організувала дискотеку 8 жовтня в НК №3 з нагоди 100-річчя університету. Про це повідомляє наш кореспондент. Про особливості організацію цього заходу нам розповів голова студентської ради Олексій Ткаченко.

    –Відомо, що ти нещодавно став головою студентської ради, що найбільше сподобалось в організації подібного заходу?

    –Найбільше мені, як керуючому, сподобалося серйозне ставлення організаторів і волонтерів щодо поставленої задачі, а саме відслідковування всіх подій у всьому 3 корпусі , та запобігання критичним ситуаціям, дуже приємно було керувати злагодженою командою.

    –Звідки виникла ідея організувати дискотеку?

    –З ідеєю допомогли колишні випускники і наш колектив. У минулих роках дискотека проводилась, тож вона не була спонтанною, проте була дуже хорошою затією.

    –Як допомагали студенти в організації?

    –Допомога полягала у “патрулюванні” усіх поверхів корпусу , відслідковування порядку у самому залі , контролюванні входу/виходу у корпус та території біля нього, допомога у спрямуванні студентів «на» та «з» дискотеки.

    –На які складнощі наштовхувалась під час підготовки?

    – Особливих складнощів не було. Адже з допомогою виховного відділу вся підготовка була виконана чітко і в термін.

    –Скільки часу зайняла організація заходу?

    –Можна сказати, що організація заходу почалась ще з самого моменту внесення пропозиції дискотеки до плану заходів на весь рік. Якщо говорити саме про “механічну” підготовку, то апаратура та зал були підготовлені за декілька годин. Дякуючи нашим волонтерам, які активно допомагали.

    –Чи було щось, що розчарувало під час дискотеки?

    – Мене розчарувала безвідповідальність деяких студентів , через яких довелось завершити дискотеку раніше, ніж планувалось.

    –Відомо, що на дискотеку не можна було приносити алкоголь. Що робили організатори, коли помічали порушення?

    – Організатори абсолютно лояльно і спокійно вели діалог з порушниками. Якщо не допомагало, то просили покинути дискотеку.

    –Чи планують ще проводити дискотеки?

    – Планували провести на день студента, проте через карантинні обмеження, від цієї ідеї довелось відмовитись. Хоча у майбутньому, я вважаю, що ми зможемо це повторити!

    Авторка: студентка 2-Ж курсу, Надія Паніван

  • Володимир Вовк: «Пишу про те, що подобається»

    Володимир Вовк: «Пишу про те, що подобається»

    Студенти 2 курсу освітнього ступеня «Магістр» Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького готуються до захисту магістерських робіт. 22 листопада відбувся передзахист роботи, – про це повідомляє дирекція закладу.

    Про підготовку й загалом про навчання в університеті ми вирішили поспілкуватися з магістрантом 2 курсу освітнього ступеня магістр спеціальності «Журналістика» Володимиром Вовком.

    – Що спонукало тебе обрати фах журналіста?

    – Я не скажу, що ще зі школи мріяв стати журналістом, але коли потрібно було обирати професію я подумав, що журналістика досить престижна професія і захотілося спробувати.

    – Що запам’яталося зі студентських років найбільше?

    – Загалом навчання було цікавим. Особливо коли до нас приїжджали фахівці, які працюють на всеукраїнських телеканалах. Якщо говорити про навчальний процес, то мені дуже сподобався монтаж, його я вважаю найкращим з вивченого в університеті.

    – Плануєш десь працевлаштуватися за спеціальністю?

    – Після закінчення університету я планую йти в армію, а надалі, можливо, моя майбутня професія буде пов’язана з монтажем, або спробую себе в ролі ведучого.

    – Чому ти вирішив здобути освітній ступінь магістра?

    – Я не хотів їхати зі свого гуртожитку. Звик до цієї атмосфери та людей, тому хотілося продовжити ще студентське життя. Також однією з переваг було, як і в більшості хлопців, відтермінування армії.

    – Уже відбувся передзахист магістерських робіт, яку тему ти досліджуєш?

    – Моя тема звучить так: «Монтаж як структуроутворювальний елемент відеоінтерв’ю для соціальних мереж». Пишу про те, що мені подобається й те, що цікаво досліджувати.

    – Як відбувається підготовка до захисту магістерської роботи?

    – Складно відповісти на це питання. Я намагаюся працювати. Часу обмаль і роботи дуже багато.

    – Дай пораду студентам для ефективного навчання.

    – Перш за все потрібно вміти знаходити час й боротися з лінню. Якщо говорити про себе, то постійний брак часу призводить до бездіяльності. Коли пов’язуєш роботу з навчанням, постійно чимось зайнятий, відкладаєш все на потім, тому в один момент важливо «взяти себе в руки» й почати працювати.

    Авторка: студентка 2-Ж курсу, Неля Пилипенко

  • КВАЛІФІКАЦІЯ ПРАЦІВНИКІВ МЕДИЦИНИ

    КВАЛІФІКАЦІЯ ПРАЦІВНИКІВ МЕДИЦИНИ

    Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

    Коли лікування дало свої плоди, і мій стан значно покращився, я прийняла рішення таки підписати нову декларацію в іншого сімейного лікаря у Дніпрі. Це виявилося не так вже і легко, бо кваліфіковані лікарі з хорошими відгуками вже давно набрали собі потрібну кількість пацієнтів.

    Коли, зрештою, інтернет нічим не допоміг, я вирішила звернутися до звичайної поліклініки за місцем проживання.

    Та краще б я цього не робила. Аби ж знаття ,чим мені усе це обернеться… Зелені коридори з мигаючим світлом і штукатуркою на стінах,що осипається. Жива черга – осіб  п’ятнадцять, які всі чекають на прийом одного лікаря. У когось ковід, хтось чекає на сертифікат про вакцинацію, комусь потрібне електронне направлення на обстеження. Усі в масках і ледве дихають.

    Я стою біля дверей і чую лайку лікарки. Їй, жінці  похилого віку, так важко розібратися з комп’ютером, що висне не тільки від рук, які натискають на всі клавіші підряд, а й від своєї старості. Я її не засуджую, бо вважаю, що людям похилого віку дійсно важко розібратися в сучасних гаджетах. Я простояла у черзі майже три години. Люди приходили, не витримували і йшли геть. Лікарка кричала, ,ледь не плакала й просила не займати чергу, бо за час, що вона витратить на пацієнтів після 16:00 їй не заплатять (він же не робочий!).

    Із лікарні я пішла ні з чим. Купа витраченого часу, великі ризики підчепити ще якусь інфекцію й неприємні враження від державної медицини.

    Я вважаю, що світ треба диджиталізувати, але перед тим, як вводити які-небудь новітні технології, людей треба вчити. Оплачувати курси підвищення кваліфікації, пояснювати, чому й для чого все це робиться, бо дуже важко працювати з тим, чого не розумієш.

  • ЛЮДИ І НЕЛЮДИ

    ЛЮДИ І НЕЛЮДИ

    Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

    Експрес-тест на ковід у приватній лабораторії готується півтори години. Не бачу сенсу робити розгорнутий безкоштовний ПЦР, на результат якого доведеться очікувати як мінімум 3 дні. За три дні можна живцем згоріти від температури під 40 градусів. Коли ковід уперше застав мене зненацька, то я й без тесту знала, що це він. Тоді я зробила експрес-тест, який успішно це підтвердив. Уже тоді мій сімейний лікар знаходився за триста кілометрів від мене, тому фізично отримати направлення на ПЦР й прийти на обстеження я не могла. Телефоную я цій мадам декілька разів, нарешті вдається додзвонитися, довго описую свій стан і ціпенію від того, що чую: «Експрес-тест не є підставою для відкриття лікарняного, прибувайте за адресою «вулиця …енна на огляд». Я терпляче пояснюю «кваліфікованій» лікарці, що ніяким чином з’явитись не зможу, бо в такому стані не те, що  їхати за триста кілометрів, а навіть з дому вийти не можливо. Нехай мені на моє здоров’я начхати, але ж скільки людей я можу заразити цим небезпечним вірусом…

    На моє прохання призначити мені бодай якесь лікування, я отримала злісне направлення на ПЦР-тест у приватній лабораторії, який тоді коштував немалі  гроші. Коли я відмовилася, то лікарка із насмішкою сказала: «Шукайте собі іншого сімейного лікаря, я Вас обслуговувати не збираюсь».

    Моїй розлюченості не було меж: це ж людина, яка давала клятву Гіппократа! Виявляється, ціна людського життя – це 1500 гривень, які коштує розгорнутий ПЦР-тест. Немає грошей – помирай. Ніхто ніякого лікування не призначить.

    Добре, що в мене є знайома – Лариса Миколаївна, яка теж працює сімейним лікарем. Передекларуватися до неї я, на жаль, не мала можливості, оскільки лікарка обслуговувала більше пацієнтів, аніж потрібно. Проте в онлайн-режимі провела консультацію та призначила лікування, підтримала й порадила необхідні процедури для полегшення мого стану. Ця лікарка – людина від Бога, Людина з великої літери, а те, чим вона займається – її покликання.

  • Не забудь загадати бажання

    Не забудь загадати бажання

    Свій день народження, 22 жовтня, відсвяткував Крістофер Аллен Ллойд –  американський актор кіно та телебачення. Відомий за роллю Рея у фільмі «Траса 60», – про це повідомляє Lenta.ua.

    Стрічка актуальна до сьогодні, її рейтинг станом на 2021 рік 8,6/10. Знята 2002 року режисером Бобом Гейлом – більш відомим за трилогією «Назад у майбутнє». «Траса 60» – легка драма з елементами комедії виконана у жанрі дорожньої пригоди.

    Спочатку здається, що задум фільму такий: «нікого не слухай, йди за своєю мрією й роби те, що вважаєш за потрібне». Однозначно, кінострічка змушує подумати. Мені сподобалося, що автор показує важливість знати, що ти хочеш від життя, на прикладі людини, яка весь час їла й залишалася голодною, а в результаті перестала бути щасливою від свого бажання. Але є й інша сторона для міркувань. Якщо зануритися глибше в роздуми, то можна побачити більше. Наприклад, хто такий Ніл Олівер? Людина, що не вміє самостійно приймати рішення, якій комп’ютер допомагає у виборі: «одягати сьогодні краватку чи ні?». Тому його мрія не як у більшості: гроші, слава, більше їсти, а просто мати відповідь на життя. Далі все очевидно – ця подорож, трасою 60, показала Нілу те, що він й так знав у своїй голові, але не говорив про це. Адже дівчину, яку зустріли по дорозі, сигарети, наркотики, спеціальність «юриста», яка йому не до душі, показано в негативній стороні, що значно полегшує його вибір. Як на мене, то зрозуміло, що вкінці головний герой, зробить те, чого так давно хотів.

    Декілька фраз із стрічки записала в нотатки. Але не можу сказати, що сюжет «зачепив» мене, адже надаю перевагу фільмам з напруженим перебігом подій та неочікуваним фіналом. Рекомендую людям, яким подобаються спокійні кінокартини з «хепі-ендом».

    Авторка: Неля Пилипенко, студентка 2-Ж курсу

  • КОВІД-19: ЩО «ВОНО» І З ЧИМ ЙОГО ЇДЯТЬ

    КОВІД-19: ЩО «ВОНО» І З ЧИМ ЙОГО ЇДЯТЬ

    Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

    Здається, це найстрашніша ніч у моєму житті. Температура тіла перевищує 39 градусів. Жарознижувальних випила майже потрійну дозу. Я не можу навіть підвестися із ліжка: дуже паморочиться в голові. У грудях болить, періодичний кашель змушує здригатися всі нутрощі. Результат тесту ще не надійшов, а я знаю напевне: це славнозвісний ковід. Такого жахливого стану в мене ще не було ніколи. Сплутати це з чимось навряд чи вдасться. Кажуть, тварини лікують. От і до мене прийшла моя киця М’ята, поклала дві чорні маленькі лапи мені на груди і мурчить…

    Мабуть, розуміє. Покірно повечеряла залишками вчорашнього корму й намагається мене не турбувати – розумниця.

    Так-сяк подрімавши, прокидаюся о десятій від дзижчання телефону-надійшла смс; «Результат дослідження для виявлення антигена коронавірусу COVID-19 AG — позитивний» (що і треба було довести!).

    Добре, що сучасні гаджети допомагають  вирішити будь-яку проблему одним кліком… І от уже «Glovo» везе мені  величезну кількість медпрепаратів, виписаних лікарем. Дуже дивує те, що лікування абсолютно симптоматичне, бо хвороба хоч і сколихнула весь світ, а спеціальних ліків винайти ще не вдалося. Якщо раніше я вагалась щодо потреби у  вакцинації, то тепер, ледь не втративши свідомість на порозі перед кур’єром, розумію: треба було вакцинуватися, можливо, тоді перебіг хвороби був би не таким жахливим.

  • ХВОРОБА НЕ ПОПЕРЕДЖАЄ – ВОНА НАПАДАЄ ЗНЕНАЦЬКА

    ХВОРОБА НЕ ПОПЕРЕДЖАЄ – ВОНА НАПАДАЄ ЗНЕНАЦЬКА

    Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

    На роботі як на роботі: здуріти можна від безперебійного конвеєра завдань, які треба виконати одночасно. Особливо важливими є  звіти в податкову, які «горять» (зазвичай до їх здавання  ще  залишається щонайменше тиждень часу), однак виконувати їх завжди так підганяє мене головний бухгалтер. Вона жінка сувора, але справедлива, любить порядок і вчасність.

    Роботи багато, тому обіду сьогодні не буде, але випити філіжанку кави не завадить. В офісі, мабуть, вимкнули опалення. Дуже холодно. Катерина Володимирівна (директор нашого відділу), навпаки, хоче відкрити віконце: їй душно. Вона завжди так робить. Каже, що потрібно частіше провітрювати, аби з кабінету тікали ковідні мікроби  і заходило свіже повітря.

    Біля кавового апарату в обідній час людей сила-силенна. Я беру свій американко й домішую дві ложки цукру (це завжди рятує мене від головного болю).  Але не цього разу. Кава мені сьогодні не допомагає. Сильний головний біль не стихає, а, навпаки, посилюється. Я вирішую про всяк випадок поміряти температуру і просто застигаю від жаху: 38,7. Метушливо набираю номер свого сімейного лікаря, повідомляю про свій стан й очікую рекомендацій щодо подальшого лікування. «Зараз Вам прийде повідомлення з направленням на ПЦР-тест на Сovid-19, а поки пийте жарознижувальне», – виносить вердикт Анастасія Олегівна.

    За сорок хвилин я уже в черзі людей, які теж прийшли перевірити стан свого здоров’я. Мені лячно. Кімната очікування така маленька, а вимог безпеки ніхто не дотримується. Велике скупчення людей: бабуся років сімдесяти ледь не втрачає свідомість, а кашляє так пронизливо, що  мені просто шкода її легенів. Чоловік, що сидить у кутку, подалі від усіх, чхає уже четвертий раз і зовсім не має наміру скористатися серветкою. Хлопець, який стоїть збоку від мене, намагається прикрити руками рот та ніс, бо в нього немає маски. І він, забувши про те, що тільки-но хапав ручку дверей кабінету лабораторії. І як вишенька на торті – я, яка взагалі не розуміє, чому сюди прийшла.

    Скажу відверто: «Я ненавиджу лікарні». Сюди взагалі не від гарного життя приходять. Тут, мені здається, якщо і здоровий, то зможеш «підхопити» чого завгодно. І бабуся знову кашляє. А у голові в’яжуться докупи причинно-наслідкові зв’язки: «Можливо, я десь легковажно не одягнула маску? Чи руки не продезинфікувала? Хіба перебувала в місцях великого скупчення людей? Може, у їдальні посуд належним чином не обробили? Так багато питань, і так важко відповісти бодай на одне з них. Коли нарешті моя черга приходить, то зітхаю з полегшенням: це все скоро скінчиться. Якби ж я тільки знала, що все тільки починається…

  • КОМУ ПОТРІБНІ ЦІ «НАМОРДНИКИ»?

    КОМУ ПОТРІБНІ ЦІ «НАМОРДНИКИ»?

    Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

    Ранок понеділка. Час-пік. Мені пощастило – я зайняла окреме сидіння позаду водія, хоч трамвай був забитий людьми так, що ті ледве трималися за поручні, аби не випасти з вагону. Так, коли плануєш жити  в місті-мільйоннику, то шукай житло хоча б за декілька зупинок від кінцевої, аби кожен твій ранок не ставав суцільним пеклом через переповнений транспорт, який курсує з інтервалом у десять хвилин.

    Навпроти мене сидить жінка, на вигляд їй років шістдесят. Кожні дві хвилини вона поправляє маску, яка постійно сповзає. А ще пані нервово озирається навколо, коли відчиняються двері трамвая:  а раптом хтось увійде без маски? Жінка пильним поглядом контролює все, що відбувається у вагоні. Час зараз такий. Трамвай різко гальмує… Старенька сполохано хапається  за поручень. «Біс би тебе побрав!» – нервово лається бабця та дістає з великого кашемірового карману антисептик. Різкий запах спирту виїдає очі пасажирам, які мовчки подумали: «То ж  дезінфекція, як кажуть, панацея від Ковіду».

    Пасажирів  на станції «Золоті ключі» у Дніпрі завжди не так і багато. Це район заможних людей, які переважно живуть у великих пентхаусах і їздять  звідси на роботу на таксі чи власних автомобілях. Я бачу, як на прибуття трамваю нервово чекає чоловік із собакою, що має великі жовто-янтарні очі й різного кольору вуха: одне – руде, а інше – чорне. Собака впевнено заходить до вагону і по команді: «Місце, Ніко!» сідає біля господаря. Чоловік плескає собаку по спині і заливається сміхом: «Дивись, Ніко, вони всі, як і ти, у намордниках!». Сміх і невиховане тикання пальцями припинила кондуктор, яка видала квиток пасажиру і попросила  його одягнути маску.

    Хто його знає, чим би закінчилась словесна перепалка кондуктора й чоловіка зі станції «Золоті ключі», якби машиніст не оголосив вимушену зупинку через несправність трамваю.

    Я мовчки йшла до роботи  майже дві зупинки й навіть уявлення не мала, що «вовки бувають ще страшнішими, ніж їх малюють», а хвороби набагато підступнішими, аніж про них говорять у засобах масової інформації…