Щойно народжене немовля, виписка з пологового будинку, приїзд рідних та близьких, прийняття нового статусу, клопоти молодих батьків та недоспані ночі.
Вікторія Скорик – молода мама, внутрішньо переміщена особа з ОКПП «Київ»*, що поблизу аеропорту «Бориспіль». У перші дні війни їй довелося тікати в селище міського типу Вільшана, що в Звенигородському районі Черкаської області. Вона − дружина прикордонника, тому в обов’язковому порядку мусила їхати. Адже загроза ракетного удару по аеропорту, до якого менше, ніж п’ятсот метрів, була занадто високою.
«Що взагалі може трапитися?»
«Напередодні війни, як і більшість людей, ми ні про що не здогадувалися. Це був звичайний вечір із вже звичними ритуалами для малого: купання, годування, зміна підгузків. А потім декілька довгоочікуваних вільних годин на кухні з розмовами за чашкою гарячого чаю. Я й подумати не могла, що вранці 24 лютого нам доведеться прокинутися під звуки вибухів. Відразу нічого не зрозуміла, регулярно не досипала, а тому були думки, що це перевтома й мені просто ввижається. Коли ж ні, усвідомила, що таки почалося», – згадує той ранок Вікторія.
Майже відразу вона зателефонувала сестрі, яка жила у Києві, якраз навпроти аеропорту «Жуляни», попередила, щоб негайно збирали речі й виїжджали разом з хлопцем чим тільки можна.
«Пам’ятаю, це був перший дзвінок того жахливого ранку. Я підскочила, стала босими ногами на холодну підлогу й перелякано намагалася вловити сенс слів, які говорила мені Віка. Чомусь тоді мені здалося, що за нами мають заїхати. Коли зібрали речі, то обурено запитувала у свого хлопця: «Де вони? Чому вони так довго їдуть, на вулиці вже видніє? Що робити?» Але насправді, то було непорозуміння, ніхто нічого не обіцяв, і їхати ми мали самостійно. Тоді я просто не знала, що вона сіла за кермо з місячною дитиною», – каже сестра Вікторії, Світлана Коломієць.
22 лютого Вікторія разом з чоловіком возили сина Матвія до лікаря на прийом. Коли поверталися з міста, то чоловік поставив машину на аварійку, сказавши сідати за кермо й вчитися їздити по місту, щоб якщо раптом щось трапиться, вона вміла це робити. «Якщо чесно, у той момент на моєму обличчі була посмішка, подумала, ну що взагалі може трапитися», – каже Вікторія.
«Дитині взяли все необхідне, а собі тільки праску»
«Женя сказав зібрати всі необхідні речі, які він закинув у багажник за десять хвилин, сідати в автівку й їхати. Просто, щоб ви розуміли: до цього я ніколи в житті не долала й кілометра сама. Взяла гроші, документи, технічний паспорт на машину, впустила собаку в багажник й ми вирушили. Дорогою заїхали на заправку, тоді ще великих черг не було, після чого рушили через Переяслав на Золотоношу, а потім на Черкаси. Зупинилися ми вже у Смілі, спробували зняти готівку, зайшли в магазин скупитися, де побачили порожні полиці», – з тремтінням у голосі згадує Вікторія.
«Я знав, що вона впорається, не даремно ж тоді, 22 лютого, змусив її сістии за кермо. Вікторія має дуже сильний характер, вміє себе брати в руки, не піддаватися емоціям та паніці. Було очевидно, що залишатися їм тут не можна ні в якому разі, тому єдиним правильним рішенням було відправити їх у село», – каже чоловік Віки, Євгеній Скорик.
Вже потім Вікторія подумала, що дитині взяла все необхідне, а для себе нічого, хіба те, в чому була одягнена. З посмішкою і здивуванням дівчина пригадує, що чомусь узяла праску. До тепер вона не розуміє, чому саме праска і навіщо їй тоді знадобилася ця річ.
«Все скінчиться через два тижні»
Тільки через три дні Вікторія зрозуміла, що взагалі відбувається. Але досі не знає, як взагалі змогла подолати понад двісті кілометрів сама з місячною дитиною на руках та собакою. Її здавалося, що момент, коли сиділа за кермом, згадала всі правила, навіть ті, яких ніколи не знала. Спочатку вони зупинилися у батьків чоловіка, а через певний час поїхали до бабусі з дідусем. Вона, як і, певно, дев’яносто дев’ять відсотків людей, була впевнена, що це всього лише тижнів на два.
«Це я зараз розумію: думки про те, що все швидко скінчиться, допомогли зберегти психіку здоровою, принаймні, у це хочеться вірити. Доводилося поглинати велику кількість інформації. Тоді ми всі сиділи «в телефонах», ділилися одним з одним новинами, постійно звучало запитання «як ти?». Ніколи не забуду перші новини про громадян, які просто виїхали в центр селища і там загинули, чи про те, як дідусь вийшов за водою й був розстріляний, про зґвалтованих жінок та дітей. У мене серце обливалося кров’ю, сприймати жорстку, несправедливу, огидну реальність було тяжко», – зі сльозами на очах розповідає Вікторія.
Не раніше, ніж через пів року, вони мали змогу з’їздити додому на декілька днів. Знаючи, що там більш-менш спокійно, хотіла побути поруч із чоловіком у власному будинку, було елементарне бажання ввімкнути свою кавоварку, нанести улюблені косметичні засоби й просто жити, як «до…»,але залишалася постійна загроза ракетного удару по аеропорту…
«Хоч і всього на декілька днів, але то неймовірне щастя − знову бути втрьох. Звісно, ми нікуди не виїжджали, сиділи лише у військовій частині. Але, повірте, нам більше нічого й не треба», – голосно зітхаючи, каже Віка.
* ОКПП – окремий контрольно-пропускний пункт.
Альона Войцеховська, студентка 2 курсу магістратури “Медіакомунікації”
