Публічний виступ для журналістів – це інструмент впливу на аудиторію. Вміння впевнено та ефективно виступати перед аудиторією покращує лідерські якості та допомагає впливати на суспільство.
Для того, аби подолати страх публічних виступів потрібно
тренуватися перед дзеркалом – таким чином ви спостерігаєте за собою, своєю жестикуляцією та поведінкою в цілому;
глибоко дихати – це допоможе налаштуватися на виступ та зменшить стрес;
записати себе на відео – ви послухаєте себе збоку та побачите недоліки, над якими варто попрацювати.
Розділіть свою промову на три основні частини (вступ, основна частина, заключна частина). Протягом промови наводьте приклади, за допомогою запитань спілкуйтеся з аудиторією, підтримуйте контакт.
Голос та інтонація
Працюйте над дикцією, говоріть в комфортному для слухачів темпі, щоб промова сприймалася легше.
Невербальна комунікація
Використовуйте жести під час спілкування з аудиторією, стежте за поставою, підтримуйте зоровий контакт.
Будьте готові до запитань, проаналізуйте свою промову та передбачте можливі запитання від аудиторії, якщо на якесь із них не знаєте відповіді – не соромтеся цього.
Розкажіть промову спочатку комусь із друзів або рідних, нехай вони поділяться своїми думками щодо неї. Спокійно ставтеся до критики та аналізуйте свою промову – це допоможе вам удосконалити навички.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
1. Чіткий план. Складіть план вивчення матеріалів до іспитів. Який саме предмет опрацьовуєте сьогодні? Які теми та питання хочете розібрати? Оберіть зручний для вас час та вибудуйте чіткий графік.
Якщо ви відчуваєте, що сьогодні не в ресурсі – опрацюйте найлегшу тему або ту, в якій ви орієнтуєтеся краще. Але при цьому не варто залишати складний матеріал на кінець.
Ваше завдання – запам’ятати головне. Концентруйте свою увагу правильно.
Не варто увечері чи вночі перед іспитом перечитувати чи допрацьовувати матеріал – ваш організм має відпочити.
2. Поведінка під час іспитів. Не варто поспішати. Якщо ви вже обрали білет – уважно ознайомтеся з ним. Дайте собі трішки часу для того, щоб пригадати вивчене.
Починайте з найлегшого питання. Якщо щось не вдається пригадати – почніть опрацьовувати наступне питання – ви можете пригадати згодом якісь деталі.
Під час відповіді уважно слухайте викладача, обдумуйте додаткові питання – за їх допомогою ви можете пригадати важливе. Уточнюйте або запитуйте ще раз, якщо щось здалося незрозумілим.
У ході розмови переглядайте те, що раніше написали, щоб нічого не забути.
Якщо щось пропустили – можете повернутися до цього питання.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
У межах курсу “Соціологія масової комунікації” під керівництвом Наталії Ковтун студентка 4-Ж Ангеліна Бородай виконала контент-аналіз новинних публікацій E³UDRES². Дослідження спрямоване на вивчення тематичної структури, типів контенту та особливостей інформаційної подачі матеріалів, що публікуються на офіційному сайті альянсу.
У роботі проаналізовано 27 публікацій за період з 22 січня до 21 травня 2026 року, які відображають основні напрями діяльності альянсу, зокрема студентську мобільність, інноваційні проєкти, освітні ініціативи та міжнародну співпрацю. Особливу увагу приділено визначенню домінуючих тем та характеру інформаційної комунікації.
Отримані результати дозволяють оцінити особливості формування інформаційного контенту організації та визначити пріоритети, які відображаються в її публічній комунікації в європейському освітньому просторі.
Інтерв’ю – бесіда або письмове надання інформації, побудована за певним планом через контакт інтерв’юера з респондентом з обов’язковою фіксацією відповідей.
Щоб організувати інтерв’ю, оберіть місце проведення, час та формат інтерв’ю. За декілька днів до інтерв’ю можна зустрітися зі співрозмовником на коротку бесіду, щоб налагодити зв’язок та узгодити всі нюанси.
Ознайомтеся з діяльністю героя, якщо він чи вона – публічна особа, яка часто дає інтерв’ю, – подивіться якомога більше матеріалу про нього.
Запитання – перелік потрібно продумати заздалегідь та бути готовим до додаткових запитань в ході розмови. Не варто використовувати закриті запитання, два запитання в одному та давати власну оцінку ситуації у ході розмови.
Візьміть з собою записник та ручку. Запишіть найголовніші питання, які варті обговорення. У ході інтерв’ю записуйте важливі моменти – це допоможе вам не прослуховувати інтерв’ю в записі повністю знову і знову.
Якщо якась тема залишилась нерозкритою, можна повернутися до запитання ще раз, уточнити або переформулювати його.
Звертайте увагу на невербальну комунікацію – міміку, жести, а також те, як герой поводиться в певній ситуації.
Після завершення інтерв’ю надішліть готовий матеріал на затвердження та отримайте зворотний зв’язок. Якщо будуть якісь побажання від співрозмовника – підкоригуйте текст.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
Перед поїздкою обов’язково дізнайтеся про ймовірні ризики, які можуть бути в регіоні. Продумайте заздалегідь свій маршрут в обидва боки.
Вирішіть, де ви будете мешкати. Це має бути безпечне місце. Можна обрати готель з високим рівнем безпеки. Не обирайте віддалені райони та не поселяйтеся на перших поверхах будівлі.
Ваше пересування має бути безпечним. Будьте обережні з водіями. Перед поїздкою повідомте близьку людину, куди ви збираєтеся.
Пересувайтеся містом за заздалегідь спланованими маршрутами в складі групи людей.
Під час роботи будьте об’єктивними, не провокуйте конфлікт з будь-якою з сторін – ви маєте висвітлювати подію і не давати власної оцінки ситуації.
Під час взяття інтерв’ю представтеся, скажіть, хто ви і навіщо ви тут, не варто публікувати особисту інформацію без згоди обох сторін.
Якщо вам здається, що за вами стежать, попередьте про це свою редакцію.
Обирайте зручний одяг та взуття. Складіть рюкзак, в якому будуть найнеобхідніші речі: вода, швидкий перекус, аптечка, рукавички (якщо їдете в холодну пору), ліхтарик.
Якщо ви в натовпі – залишайтеся скраю, так, щоб ви завжди бачили шлях відступу.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
Скільки речей у твоїй шафі ти справді носиш? І скільки з них ти купив просто, «бо хотілося»? Поки масмаркет щотижня пропонує нові колекції, молодь дедалі частіше обирає інший підхід – менше купувати, більше переосмислювати. Секонд-хенди замість торгових центрів, шопери замість пакетів, багаторазова чашка в рюкзаку, локальні бренди замість масового виробництва. І дедалі більше молодих людей ставлять собі запитання: чи справді мені це потрібно? Так формується нова культура споживання, у якій щоденні звички стають відображенням цінностей.
Здебільшого свідоме споживання починається з повсякденних дрібниць. Для багатьох людей сортування сміття, відмова від одноразових пакетів, папір замість пластику, повторне використання речей – це вже не дивацтво, а частина повсякденності. Свідоме споживання більше не сприймається як складна система обмежень, а органічно вплітається у щоденні рішення: що купити, що вдягнути, від чого відмовитися. Саме на цьому рівні формується і логіка zero waste, коли кожне рішення, навіть найменше, впливає на кількість відходів.
Zero waste (зеро вейст або нуль відходів) – це всесвітній громадський рух, який популяризує підхід до споживання і способу життя, спрямований на максимальне зменшення кількості сміття через відмову від зайвих речей, повторне використання ресурсів і свідомий вибір товарів. У ширшому розумінні це не лише про сортування чи відмову від пластику, а про зміну мислення: людина намагається ще до купівлі оцінити, чи справді їй потрібна річ, як довго вона буде використовуватися, і що з нею станеться потім.
В основі цього підходу лежить доволі проста логіка, яку часто описують через п’ять принципів: відмова від зайвого (Refuse); скорочення споживання (Reduce); повторне використання (Reuse); перероблення (Recycle) та нарешті переосмислення орієнтирів (Rethink), які допомагають інакше подивитися на щоденні рішення. Саме останній принцип об’єднує всі ці кроки в одну систему, у якій йдеться насамперед про уважність до власних звичок і розуміння того, як особисто ти можеш впливати на довкілля. Ефект від такого підходу виходить далеко за межі особистого вибору. Чим менше пластику та зайвих матеріалів потрапляє у використання, тим менше відходів опиняється в природі, а отже, менше шкоди для екосистем і тварин.
Ці зміни вже помітні і на рівні бізнесу. Українські виробники також поступово долучаються до цього руху. Наприклад, деякі локальні бренди одягу впроваджують апсайклінг – створюють нові речі зі старих тканин або залишків виробництва, зменшуючи кількість відходів. Інші відмовляються від зайвого пакування або використовують перероблені матеріали для своїх колекцій. Одним із найвідоміших прикладів є український бренд KSENIASCHNAIDER. Його засновницю, Ксенію Шнайдер, називають піонером екологічної (свідомої) моди. Бренд відомий світовим масштабом виробництва одягу з перероблених матеріалів, зокрема джинсів. Значна частина їхніх колекцій складається саме з перероблених матеріалів, а щороку вони дають друге життя тисячам одиниць одягу.
Тож екологічні звички поступово стають новою нормою, яка формує стиль життя та спосіб мислення, особливо молоді. Для студентів це водночас про комфорт, економію і бажання жити в середовищі, яке не шкодить майбутньому. У цьому середовищі з’являється естетика мінімалізму, повторне використання речей, підтримка локальних виробників. І разом із нею виникає новий тип відповідальності, який починається з простих дій, але поступово змінює цілу культуру споживання.
Одним із найпомітніших проявів цієї зміни є ставлення до одягу. Секонд-хенди дедалі частіше з’являються у звичному маршруті студентів, поруч із кав’ярнями, парами і щоденними справами. Похід туди – це вже як окрема практика зі своїм ритмом, очікуванням і навіть азартом пошуку.
З Аліною ми зустрілися біля одного з черкаських секондів. Дівчині 25 років, певний час вона жила в Чехії, а зараз повернулася в Україну. Каже, що помітила, що за кордоном секонд взагалі вважається модним у багатої молоді, а особливо «полюють» на вінтажний одяг. «У мене повага до людей які носять секонд бо це ж ресайклінг одягу, а це, зі свого боку, добре для екології й ламає стереотипи деяких людей, що треба завжди купувати все нове», – говорить Аліна. До секонд-хендів вона заходить регулярно, кілька разів на місяць. Каже, що впевнена, що це абсолютно не соромно, а вигідно і оптимально: «Це філософія реюз (reuse). Купувати вживані речі добре для довкілля, оскільки, щоб зробити нову річ, витрачаються ресурси, а стара просто перевикористовується».
Екологічні звички не обмежуються гардеробом. Вони поступово переходять у повсякденні рішення. Аліна каже, що з часом почала більше звертати увагу не лише на самі речі, а й на те, як вони потрапляють до споживача. «Я часто відмовляюся від продуктів, які мають кілька шарів упаковки. Наприклад, печиво: зовні плівка, всередині коробка, а потім ще кожна штука окремо запакована. Те саме із соками: складно знайти щось у склі, хоча банку можна використати повторно». За її словами, такі дрібниці поступово формують інший підхід до покупок. Вибір робиться не лише за смаком чи ціною, а й з урахуванням того, що залишиться після використання. «Якщо я бачу, що упаковка неперероблювана або її занадто багато, я просто це не купую. Можливо, коли люди частіше будуть так робити, виробники почнуть змінювати підхід».
Такі рішення не завжди зручні, але для частини молоді вони стають питанням принципу. Вибір на користь меншої кількості відходів іноді означає відмову від звичних продуктів або пошук альтернатив. Тема сортування сміття теж поступово входить у наше життя, хоча тут досвід різниться. Хтось намагається системно підходити до цього процесу, а хтось стикається з розчаруванням.
«Колись вирішила віднести пляшки в контейнер для сортування. Біля мене стояла жінка і каже: “Зараз сміття не сортується, кидай у звичайний бак”. Після цього вже менше мотивації…», – якось поділилася моя сусідка Вікторія. Їй 24 роки, вона з тих, хто намагається змінювати звички поступово, без різких рішень. Каже, що починала з простого: менше пакетів, більше уваги до того, що саме купує. Після того прикрого випадку вона не відмовилась від ідеї сортування, просто підходить до цього більш вибірково: здає скло і пластик у пункти прийому, коли має можливість, і намагається зменшувати кількість відходів ще на етапі купівлі. Останнім часом вона експериментує з власною тарою. Бере з собою контейнери або пакети багаторазового використання, особливо коли йдеться про вагові продукти. Каже, що це не завжди зручно, іноді доводиться ловити на собі здивовані погляди, щось пояснювати або шукати альтернативу, проте з часом звикаєш.
Водночас екологічна свідомість проявляється не лише у щоденних звичках, а й у більш активних діях. Студенти ініціюють екологічні проєкти, долучаються до прибирання територій, створюють власні ініціативи та поширюють інформацію про сталий розвиток у соціальних мережах. Університети також поступово стають простором для таких змін. У деяких навчальних закладах з’являються контейнери для сортування, проводяться екоакції, формується спільнота людей, які готові об’єднуватися навколо цих ідей.
Утім, попри популярність, zero waste не можна назвати універсальним рішенням для всіх. За межами красивих екоісторій залишається інша реальність, не завжди зручна і не завжди доступна. Спроба жити з мінімальною кількістю відходів часто впирається у банальні речі: брак часу, відсутність інфраструктури, звичний ритм життя. Щоб розсортувати сміття, знайти пункт прийому чи альтернативу звичайним продуктам, іноді потрібно витратити значно більше зусиль, ніж здається на перший погляд. У великих містах це зробити легше, а ось у менших – значно складніше. Є й інше питання – фінансове. Частина товарів, які позиціонуються як екологічні, коштують дорожче за звичайні аналоги. Багаторазові речі, екологічне пакування, спеціалізовані магазини – усе це потребує додаткових витрат. У такому випадку свідоме споживання стає вибором, який не всі можуть собі дозволити в повному обсязі. Через це виникає і критика самого підходу. Дехто вважає, що ідея «нуль відходів» звучить занадто категорично і може викликати відчуття провини або виснаження, коли ідеального результату досягти не вдається.
Проте філософія свідомого споживання не вимагає абсолютного результату, і це не про жорсткі правила. Швидше це про поступові зміни, які кожен визначає для себе сам. Відмова від зайвого пакування, паперова трубочка замість пластикової, багаторазовий контейнер для їжі, уважніший вибір речей – ці кроки можуть здаватися дрібними, але саме з них складається більша картина. Напевно, свідоме споживання починається з моменту, коли з’являється питання: чи справді мені це потрібно? І, схоже, саме з цього питання сьогодні починається новий стиль життя.
Автор тексту: Тимошенко Вікторія, студентка 4-Ж, ННІ української філології та соціальних комунікацій
Для інтерв’ю з дітьми варто розуміти цільову аудиторію. Якщо це дошкільнята, можна використовувати в запитаннях яскраві ілюстрації або наводити приклади. Якщо ж це підлітки, розмова має бути не поверхневою, оскільки в них уже є певний досвід і знання.
1. Прості запитання. Запитання мають бути конкретними, без складної термінології, щоб діти могли одразу відповісти, без уточнювальних запитань.
2. Вільне вираження почуттів. Ви маєте створити атмосферу довіри, щоб дитина відчувала, що вам справді цікава її думка. Не засуджуйте за ту чи ту відповідь.
3. Вразливість. Якщо дитина відмовляється відповідати на якесь запитання – не варто тиснути. Ви завжди можете уточнити деталі в батьків.
4. Уточнюйте. Не бійтеся уточнити або розвивати тему далі. Будь-які деталі важливі.
5. Місце проведення інтерв’ю. Місце має бути знайомим для дитини, щоб вона почувалася комфортно й у безпеці.
6. Батьки.Попередньо поговоріть із батьками, уточніть усі деталі інтерв’ю, щоб не було несподіванок. Варто проговорити тему та запитання.
7. Знайомство. Розмову варто починати зі знайомства – представтеся та поясніть, чому ви тут зібралися. Якщо ви працюєте не самі, познайомте дитину з командою, щоб вона почувалася в безпеці.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
В Україні у 2025–2026 роках активно розвивається мережа молодіжних центрів і просторів у межах державної молодіжної політики, яку реалізує Міністерство молоді та спорту України. Зокрема, станом на 2025 рік в Україні функціонує понад 600 молодіжних центрів і просторів, і їхня кількість продовжує зростати навіть в умовах повномасштабної війни.
Крім того, державні програми передбачають створення безпечних просторів для молоді, розвиток психологічної стійкості та підтримку соціалізації, що особливо важливо для студентів, а саме внутрішньо переміщених осіб. Такі пріоритети визначило Міністерство молоді та спорту України в програмі «Молодь України: покоління стійкості – 2030»
На цьому тлі у містах, зокрема в Черкасах, зростає потреба в просторах, де молодь може безкоштовно спілкуватися, брати участь у заходах і поступово адаптуватися до нового середовища. Для студентів-ВПО такі місця часто стають першою точкою соціалізації поза навчанням. У Черкасах уже працює низка таких локацій, від молодіжних просторів до ініціативних майданчиків, які поєднують навчання, волонтерство та дозвілля.
На першому місці розташувався Центр ментального здоров’я Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.
Це навчально-науковий центр, який функціонує на базі університету з 2024 року. Його створили для підтримки психологічного благополуччя студентів, викладачів і всіх охочих, а також для формування культури піклування про ментальне здоров’я в освітньому середовищі. У центрі можна отримати індивідуальні консультації, взяти участь у групових заняттях, тренінгах і психологічних заходах. Він працює як терапевтичний простір, де відвідувачі можуть отримати підтримку, відновити емоційний стан і навчитися справлятися зі стресом. Центр також долучений до всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» і співпрацює з обласними та національними фахівцями у сфері психологічної допомоги.
Фото: сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.
«Я обираю Центр ментального здоров’я ЧНУ, тому що більшість заходів проводять дипломовані психологи, які надають індивідуальні консультації. Вірю, що відвідування цього Центру покращить мій психологічний стан і допоможе краще зрозуміти себе. Наприклад, зустріч із Яною Бонь про дисфункційні переконання дала мені розуміння, наскільки важливо відділяти себе від коментарів інших. Я зрозуміла, як формуються деструктивні думки, які рівні переконань існують, як вони виникають і які стратегії реагування можна застосовувати. Оскільки зустріч мала практичну частину, ми навіть пропрацювали одне з моїх переконань. Також локація в центрі міста набагато зручніша, ніж в МРЦ», – зазначає студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «журналістика», Юлія Євтушевська.
«Центр ментального здоров’я ЧНУ для мене найкращий, бо це простір, який реально допомагає студентам. Для мене він став точкою опори. По-перше, я відвідувала безкоштовні психологічні консультації – це величезна підтримка в такий складний час. Дуже сподобалися заходи програми «Ти як?» та арт-колажування: вони допомогли емоційно розвантажитися.
По-друге, Центр дає сильну базу для професійного розвитку. Тренінги проводять психологи-практики та викладачі. Особливо запам’яталися два заходи: про труднощі психологів у соцмережах (після нього я наважилася почати власні консультації) та про психологію й маркетинг. Для мене як СММ-фахівця це було точне влучання», – говорить студентка 3-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «практична психологія», Сніжана Лебединець.
Друге місце в нашому рейтингу посів Молодіжний ресурсний центр Черкас. Це комунальний заклад, створений рішенням обласної ради, який реалізує державну молодіжну політику та залучає молодь до громадської діяльності. У центрі проводять тренінги, майстер-класи та різноманітні освітні заходи для молоді. Також тут організовують зустрічі та події, де можна поспілкуватися, відпочити й долучитися до спільних ініціатив.
Окрім цього, центр організовує молодіжні поїздки, екскурсії та вишколи, а також залучає учасників до волонтерських і соціальних ініціатив. Такі активності допомагають молоді не лише змістовно проводити дозвілля, а й розвиватися та реалізовувати власні ідеї.
Фото: сайт Черкаського обласного молодіжного ресурсного центру.
«Найбільше мені подобається Молодіжний ресурсний центр, бо там завжди є можливість не просто провести час, а й познайомитися з новими людьми. Я відвідала подію «Незнайомці», де учасники спілкуються між собою у неформальній атмосфері. Саме там я познайомилася з дівчиною, яка згодом стала моєю найкращою подругою. Це показує, що такі заходи справді допомагають знайти близьких по духу людей і відчути себе частиною спільноти», – пояснює студентка 4-го курсу Черкаського державного технологічного університету, спеціальність «готельно-ресторанна справа», Яна Атамась.
Третю сходинку зайняв простір «Refectio».Це громадська організація та центр життєстійкості у Черкасах, діяльність якого спрямована на психологічну підтримку та відновлення людей, зокрема внутрішньо переміщених осіб. Після початку повномасштабного вторгнення тут почали активно розвивати групи підтримки для ВПО, де учасникам допомагають адаптуватися до нового середовища, говорити про власні переживання та знаходити ресурси для подальшого життя.
Окрім груп підтримки, організація проводить навчальні тренінги та семінари для психологів, волонтерів, громадських діячів і всіх охочих. Основний фокус навчання – кризова психологія та надання першої психологічної допомоги. Також у роботі використовуються групові формати для молоді, спрямовані на емоційне вираження, самопізнання та формування безпечного середовища для спілкування.
Фото: сайт Рефектіо.
«Мені до вподоби простір «Refectio», тому що їхня діяльність спрямована на підтримку ментального здоров’я. Вони створюють зустрічі, де пояснюють, як справлятися з тривожністю, стресом та емоційним виснаженням. Крім того, проводять тренінги та онлайн-семінари, до яких можна долучитися звідусіль. Я брала участь в онлайн-заході «Роль жертви, агресора і рятівника у стосунках». Інформацію подають доступно, з практичними порадами, які реально можна застосовувати в житті. У сучасних умовах такі ініціативи дуже потрібні», — зазначає студентка 3-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «середня освіта, англійська мова та література», Дарина Куроченко.
На четвертій позиції опинився Черкаський інститут міста. Це громадська організація, яка досліджує міський розвиток Черкас і впроваджує проєкти, спрямовані на покращення життя у місті. Діяльність інституту охоплює аналітику міських процесів, розвиток громадських ініціатив та популяризацію сучасних підходів до міського управління.
Організація також реалізує освітні та практичні проєкти: проводить лекції, воркшопи, публічні обговорення та програми, пов’язані з розвитком міського середовища, громадської участі та безпеки. Окремі напрями діяльності включають роботу з молоддю, дослідження міських проблем і створення інформаційних матеріалів про життя міста.
Фото: сайт Черкаського інституту міста.
«Мені дуже подобаються заходи Черкаського інституту міста: вони справді цікаві й змістовні. Я навіть відвідувала їхні події як фотограф і мала змогу побачити все зсередини. Там обговорюють важливі теми, які допомагають краще розуміти, як функціонує місто і суспільство загалом.
Особливо цінно, що вони працюють із медіаграмотністю та пояснюють, як розпізнавати маніпуляції й інформаційні впливи, що особливо актуально в умовах війни. Також тішить, що вони випускають власне видання «Вісник», де можна знайти аналітичні матеріали про місто. Вважаю, що такі організації зараз дуже потрібні, бо вони формують свідомість молоді та допомагають орієнтуватися в сучасних викликах», – говорить студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «реклама та PR-технології», Саша Гончаренко
П’яте місце у рейтингу зайняв Черкаський міський Палац Молоді. Він є комунальною культурною установою, яка працює як простір для творчого розвитку, дозвілля та організації культурних подій для молоді й мешканців міста. У Палаці молоді діють творчі гуртки та студії різних напрямів, зокрема вокальні, хореографічні й театральні. Протягом року тут відбуваються концерти, фестивалі, вистави, майстер-класи та інші мистецькі заходи, що залучають молодь до активної участі в культурному житті міста та дають можливість розвивати власні таланти.
Фото: фейсбук Черкаського міського Палацу Молоді.
«Найбільше мені імпонує Черкаський міський Палац молоді, бо тут можна не просто цікаво проводити час, а й розвивати свої таланти. Подобається, що організовують різноманітні творчі, культурні та розважальні заходи. Це допомагає знаходити нові інтереси й спілкуватися з однодумцями. Такі заклади дуже важливі для міста: вони дають молодим людям можливість самореалізуватися та проводити дозвілля корисно», – зазначає студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «середня освіта, українська мова та література», Вікторія Кривущенко.
Психологиня Світлана Демиденко звертає увагу, що вибір молоді в цьому рейтингу добре відображає їхні актуальні потреби. «Проаналізувавши відповіді студентів, я бачу чіткі тенденції. По-перше, молодь шукає не просто розваги, а безпечний простір і відчуття прийняття. Саме тому перше місце посів Центр ментального здоров’я, адже там можна отримати фахову психологічну допомогу та краще зрозуміти себе.
По-друге, для студентів надзвичайно важливе живе спілкування та можливість будувати нові соціальні зв’язки. Заходи, де люди знайомляться і навіть знаходять справжніх друзів, безпосередньо впливають на відчуття належності до спільноти. Крім того, молодь високо цінує практичні знання – тренінги, майстер-класи, можливість спробувати себе в нових ролях. Це свідчить, що їм потрібна не лише емоційна підтримка, а й розвиток та самореалізація. Окремо приємно бачити високий інтерес до тем ментального здоров’я, стресу та адаптації. Молодь не тікає від цих питань, а активно шукає ресурси для відновлення. Загалом такі простори виконують набагато ширшу роль, ніж просто організація дозвілля, вони стають середовищем формування стійкості, підтримки та особистісного зростання», – зазначає Світлана Демиденко.
Страх накрив її життя в одну мить. Вона досі пам’ятає той день до найменших деталей, але не любить про нього говорити. Після нього все чітко розділилося на “до” і “після”.ВПОдля сторонніх – це просто чотири літери в документах. Для Анастасії – нова ідентичність, за якою ховається ціла історія втрати, постійного страху і тихого, щоденного відновлення.
Орендована квартира в Києві ніколи не зрівняється з тим трикімнатним будинком в Олешках, де минуло сімнадцять років її життя. Там були мамині ніжні руки, які щоранку заплітали акуратні хвостики до школи, бабусині млинці з хрусткою золотистою скоринкою на сніданок і тепле, непорушне відчуття безпеки. Тут чужі стіни з обдертими шпалерами, скрипучі підлоги і постійне відчуття тимчасовості. Саме так тепер живе Анастасія, студентка, яка на власній шкірі відчула, що таке втратити дім і вимушено навчитися називати чуже своїм.
Втрачене не повернеш
У лютому 2022 року Анастасії було шістнадцять. Вона жила в Олешках на Херсонщині – невеликому затишному місті на лівому березі Дніпра, за кілька кілометрів від Херсона. Тут пройшло все її дитинство. Влітку бабуся часто водила її й найкращу подругу Сніжану до річки Конки, а іноді вони втрьох їхали на Олешківські піски. Дівчата годинами могли шукати маленькі нірки в теплому піску й терпляче чекати, поки звідти виповзе якась ящірка чи жук. Зазвичай, так і не дочікувалися, але сміялися до сліз.
“Найбільше я сумую не за самим місцем, а за людьми і тією атмосферою, –каже Анастасія. – За відчуттям, що ти вдома, по-справжньому вдома”.
Навіть після початку повномасштабної війни родина спочатку залишалася в місті. Здавалося, що все це тимчасово і можна перечекати. Місто змінювалося на очах: з’являлися блокпости, постійно лунали вибухи, на вулицях і в полях були розкидані міни. Пересуватися ставало дедалі небезпечніше.
“Пам’ятаю, як у восьмому класі я молилася Богу, щоб колись переїхати до Києва вчитися. Повернулася тоді з екскурсії і була в захваті від великого міста. Якби я знала, якою ціною здійсниться ця мрія, ніколи б не просила”, – з гіркотою згадує вона.
Дитяча мрія про інше життя перетворилася на вимушений вибір без права на повернення.
Страшно навіть уві сні
Вже через кілька тижнів після початку війни Анастасія почала боятися кожного шурхоту. Ночі доводилося проводити в холодних сирих підвалах, де іноді з’являлися блохи й клопи. Було страшно виходити на вулицю навіть по воду. Звичайні побутові справи, такі як сходити до магазину чи викинути сміття, перетворювалися на гру зі смертю.
Родина почала обговорювати виїзд. Тітка по маминій лінії вже виїхала до Німеччини й пропонувала притулок. Але бабуся категорично відмовлялася покидати дім, який ще стояв цілим. Надія “перечекати” трималася довго. Анастасія жила в тому будинку разом із мамою та бабусею. Батька вона майже не пам’ятала, він помер від раку, коли їй було лише три роки.
“Ми не могли залишити бабусю саму. Я не могла. Мама була готова їхати, а я навіть уявити не могла, як ми її кинемо”, – говорить Анастасія з сумом.
Першого літа війни уламки снаряда завалили будинок подруги Сніжани, поки та спала. Це стало переломним моментом. Анастасія пережила першу сильну панічну атаку.
“Я відчула, що можу бути наступною. І це може статися в будь-яку секунду”, – згадує вона.
Після загибелі подруги обстріли вже не просто лякали, а вони виснажували фізично й морально. З’явилося відчуття глибокої апатії, важко було навіть піднятися зранку. Вода й світло зникали на довгі дні, тому навіть прості дії втрачали сенс. Саме тоді, за її словами, почалася депресія. Іноді вона навіть сумувала за першими місяцями війни, бо тоді ще жевріла надія. Пізніше надії майже не залишилося.
Минуло ще кілька місяців. З’явилася можливість евакуюватися, волонтери обіцяли допомогти. Родина вже збирала речі, настрій був обережно піднесений. Та радість тривала недовго. Бабуся пішла до одного з небагатьох магазинів, що працював, і підірвалася на міні. Тіло залишалося на вулиці ще добу, через постійні обстріли його не могли забрати. Кладовище, де похований дідусь, було пошкоджене ще на початку війни, тому бабусю довелося ховати в неглибокій могилі неподалік.
“Я бачила її… Ця картина не стирається з пам’яті. Іноді повертається, навіть коли я просто заплющую очі”,– тихо зізнається Анастасія.
Останній ривок
Після смерті бабусі Анастасія з мамою ще пів року залишалися в Олешках. Картали себе, що не змогли її вмовити поїхати раніше. Виїжджати було так само небезпечно, як і залишатися: міни на дорогах, російські блокпости, постійний ризик потрапити під обстріл. Вони просто виживали, намагалися не втрачати розум. Усе змінилося 6 червня 2023 року, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Олешки затопило майже повністю. Вода піднялася до чотирьох-п’яти метрів у багатьох районах, затопивши понад 80 % міста. Люди прокидалися від дзюрчання води, яка швидко прибувала, і вибиралися через вікна на дахи та горища. Зникло світло, газ, чиста вода
“Це вже була не просто крапля, а справжня смертельна яма з брудної води, – каже Анастасія. – Ми з мамою сиділи на даху майже добу. Руки й ноги німіли від холоду, а внизу пропливали речі, меблі й мертві тварини. Було відчуття, що це кінець”.
Під постійним ризиком їх врятували волонтери на човнах. Після майже півтора року окупації Анастасія з мамою нарешті виїхали на підконтрольну Україні територію. Зараз Анастасія живе в Києві вже третій рік. Вона навчається на 2-му курсі спеціальності “дизайн”, вступила не відразу, як приїхала. Перші місяці пішли на те, щоб просто оговтатися, оформити документи і хоч якось стабілізувати життя. Тільки потім вона наважилася вступати. Вона досі з теплом згадує бабусю, тихі вечори, коли та розповідала їй старі історії, і як міцно вона обіймала, навіть коли нічого не говорила.
“Бабуся вчила мене не здаватися. І я намагаюся про це пам’ятати”, – каже дівчина.
Анастасія регулярно займається з психологом. Це допомагає проживати біль, а не ховати його всередині. Вона вже розуміє, що немає такої трагедії, яку людина не може пережити, якщо дозволяє собі йти крок за кроком і просити про допомогу. Квартира з обдертими шпалерами, яка спочатку здавалася лише тимчасовим прихистком, тепер для неї – це тільки початок нового життя. Тут вона малює, вчиться створювати красу, зустрічається з друзями і потроху вчиться довіряти майбутньому.
“Якщо вибір є – значить, я буду діяти, – каже Анастасія. – Не зволікати. Бо життя коротке, а надія – це те, що ми обираємо щодня”.
За сухою абревіатурою ВПО насамперед стоїть жива людина і її біль. Але також сила, яка дозволяє підніматися навіть після найтемнішої ночі. І Анастасія живий доказ того, як важко, але можливо вчитися жити повноцінно, коли все, що було рідним, залишилося в минулому.
Після початку повномасштабної війни тисячі студентів із-поміж внутрішньо переміщених осіб змушені не лише змінювати місце проживання, а й проходити складну психологічну адаптацію до нових умов навчання. За даними Міністерства освіти і науки України, значна частина таких студентів стикається з тривожністю, стресом і труднощами інтеграції в нове середовище. Ця тема є особливо актуальною, адже війна суттєво погіршує ментальне здоров’я молоді. За даними дослідження “Braving the dark : mental health challenges and academic performance of Ukrainian university students during the war” (2025), симптоми депресії спостерігаються у 85,8% студентів, тривоги у 66,1%, порушення сну у 56,9%, а посттравматичний стресовий розлад у 48,1%. У студентів-ВПО ці прояви часто посилюються через стрес адаптації до нового міста та університету. Якщо не звертати уваги на такі сигнали, наслідки стають довготривалими, від помітного зниження академічної успішності (на рівні 17% при важкій депресії) до хронічних проблем із психікою в молодому поколінні.
Фото надане Ольгою Дмитрієвою
Про те, що найскладніше в адаптації до нового міста і навчання, як війна впливає на мотивацію, сон і стосунки з одногрупниками та як стати опорою для себе, ми поговорили з переселенкою з Харкова, студенткою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, яка навчається на 4 курсі за спеціальністю середня освіта, українська мова і література – Ольгою Дмитрієвою.
– Розкажіть, як вам було жити в Харкові?
– До війни там було дуже цікаво, і в мене було відчуття, що потрібно більше гуляти цим містом, щоб усе побачити й відчути. Після початку війни стало страшно, адже, на відміну від багатьох інших міст і областей, у Харкові часто спочатку був приліт, а вже потім тривога.
Пам’ятаю багато місць, де проводила час із друзями: Саржин Яр, сквер “Стрілка”, торговий центр “Нікольський”, майдан Свободи, парк Горького – це те, що найбільше запам’яталося. Зараз більшість друзів роз’їхалися: хтось по різних містах України, хтось за кордон. Іноді ми спілкуємося, вітаємо одне одного зі святами, але, на жаль, постійний зв’язок підтримувати не вдається.
– Як змінилося ваше життя після переїзду і що було найскладнішим у той період?
– Життя змінилося кардинально. Найбільше запам’ятався страх. Ти боїшся кожної тривоги і переживаєш, що зараз буде приліт. Почалися проблеми зі сном, я засинала лише о другій-третій годині ночі, тому важко було прокидатися.
– Які перші враження у вас були від нового середовища і навчання?
– Спершу було здивування, усе здавалося новим і незвичним. Потрібно було звикати до іншого ритму життя, нових людей і навчального процесу. Водночас з’явилося зацікавлення: хотілося більше дізнатися про Черкаси, дослідити місто і поступово знайти в ньому щось своє. Але разом із цим був і страх, адже це нове місто, і я переживала, що можу загубитися або не одразу орієнтуватися в ньому.
– Як проходив ваш процес адаптації?
– Адаптація проходила повільно, але мені допомогло те, що я почала знаходити нових друзів і звернулася до психолога. Спеціаліста для мене обрали батьки, адже на той момент мені було лише 17 років.
– З одногрупниками, на жаль, стосунки не склалися, але друзів я знайшла навіть не в Черкасах, а в Черкаській області. Коли почалася війна, у село Хрестителеве евакуювали моїх бабусь, і батьки відправили мене туди на літо. Там було дуже добре й спокійно: природа, тиша і підтримка рідних допомогли мені трохи відновитися та відчути себе в безпеці. Я відчула себе на своєму місці приблизно через рік після початку війни, і цьому значною мірою посприяли мої друзі.
– Які труднощі в навчанні були для вас найбільш відчутними?
– Досвід, який я пережила, вплинув на мене і знизив мою мотивацію. Почалися проблеми з концентрацією, я ніби постійно перебувала в якомусь тумані. Уночі було дуже страшно через можливість вибухів. Я стала більш замкнутою в собі, і це, можливо, також вплинуло на мої стосунки з одногрупниками.
– Чи відчували ви підтримку з боку університету?
– Так, звичайно. Особливо на першому і другому курсі. Мені допомагали з гуртожитком, адже в нас не було достатньо коштів, щоб його оплатити. Також куратор і деканат допомагали з продуктами харчування, за що я дуже вдячна.
На мою думку, на старших курсах підтримка дещо зменшилася. Можливо, тому що багато хто вже звик до воєнного стану. Також, ймовірно, збільшилася кількість переселенців.
– Чи було вам комфортно на парах?
– Так, але іноді від монотонного голосу деяких викладачів дуже хотілося спати, і я ледь трималася.
Одногрупники до мене ставилися нейтрально. У мене була дуже хороша подруга, але, на жаль, вона відрахувалася. Таке нейтральне ставлення не було образливим, але я все одно відчувала самотність. З боку викладачів було радше поблажливе ставлення до мене, але, на жаль, успішність із часом усе одно знизилася. Це сталося після того, як я зосередилася на своєму фізичному та ментальному здоров’ї – це було для мене пріоритетом. Мені не вистачало часу і сил на навчання, іноді я приходила після пар і одразу засинала.
– Чи були ситуації, коли вам доводилося докладати більше зусиль, ніж іншим?
– Так, у мене суттєво погіршилася пам’ять. Після всього пережитого в мене також був посттравматичний стресовий розлад і певна «адреналінова залежність» від вибухів, і це майже ніхто не розумів. Згадую свою першу сесію на першому курсі, тоді були масштабні тривоги, і ми майже весь час проводили в укритті. У мене починали тремтіти руки, кидало то в холод, то в жар. Я намагалася цього не показувати іншим.
– Як ви з цим справлялися?
– Мені допомагали різні речі: дихальні практики, трав’яні чаї. Найпростіша вправа – це коли на 4 секунди робиш глибокий вдих, на 7 затримуєш подих і на 8 повільно видихаєш. Також з’явилася не дуже хороша звичка – куріння як спосіб заспокоїтися. Я пообіцяла собі, що після закінчення війни кину курити.
– А що було для вас опорою в складні моменти?
– Опорою для себе я стала сама, а також віра і надія на краще майбутнє. На початку після адаптації моєю мрією було повернутися до Харкова, бо я дуже за ним сумувала. Також я хотіла побачити Київ, адже востаннє була там ще до початку пандемії. На щастя, мені вдалося це здійснити, і зараз я часто їжджу до Києва. Нині мені найбільше хочеться, щоб війна закінчилася і щоб я могла вільно подорожувати містами України.
– Як досвід війни вплинув на вас як особистість?
– На це складно відповісти однозначно. Якщо до війни я була інтровертом, то після стала ще більш закритою. Водночас були внутрішні коливання: з одного боку, відчуття, що живемо один раз і кожен день може стати останнім, з іншого – постійна потреба готуватися до “чорного дня”. Разом із цим я зрозуміла, що я самостійна і самодостатня людина. Мені більше не потрібно когось чекати, щоб піти, наприклад, у кіно чи на виставку. Я навчилася подорожувати й відвідувати різні місця сама. І хоча не завжди впевнено, але почала робити перші кроки до нових знайомств.
– Що б ви хотіли сказати людям, які не розуміють досвід ВПО?
– Я б хотіла попросити ставитися з більшою чуйністю і розумінням. Багато з нас пережили серйозні психологічні травми, пов’язані з небезпекою і загрозою життю. Особливо важливо в перші періоди після переїзду з зони бойових дій – не знецінювати цей досвід жартами. Наприклад, коли людина боїться кожного різкого звуку під час повітряної тривоги, це не перебільшення, а природна реакція. Найпростіше і водночас найважливіше – ставитися до нас із повагою і без упереджень, як до звичайних людей.
– Які зміни, на вашу думку, могли б покращити адаптацію студентів ВПО в університеті?
– Передусім створення умов для формування соціальних зв’язків у межах університету. Для студентів ВПО це критично, адже вони часто втрачають звичне коло спілкування і опиняються в новому середовищі без підтримки. У цьому процесі важливу роль могли б відігравати куратори та дирекції – через ініціювання неформальних зустрічей, спільних заходів у дружній, комфортній атмосфері. Це можуть бути прості речі: зустрічі за чаєм, невеликі події для знайомства, простір для відкритого спілкування. Саме такі формати допомагають зменшити дистанцію між студентами і сприяють відчуттю приналежності до спільноти.
З власного досвіду можу сказати, що відсутність близького кола поруч ускладнює цей процес. Моя подруга й одногрупниця виїхала за кордон, і це ще більше посилило відчуття втрати зв’язку. Саме тому такі ініціативи в університеті – це не просто про комфорт, а про можливість знову відчути себе частиною життя.
Перш ніж створити матеріал, ви маєте розуміти, про яку подію розповідаєте і чи є це новиною. Новина – це щось, що відбувається вперше.
2) Особливості написання тексту
Репортаж – це спільна робота всієї команди. Потрібно правильно написати текст. Варто переслухати весь матеріал, перед подією пояснити оператору, що це за подія та яка тема, уточнити всі деталі.
3) Не розуміти аудиторію
Ви маєте бути впевненими в тому, що ваш матеріал подивиться аудиторія. Ваше головне завдання – проінформувати глядача.
4) Складні тексти
Текст вашого репортажу має бути лаконічним. Не варто використовувати безліч розумних слів. Якщо вам потрібно скоротити текст – робіть це так, щоб він не втратив сенсу.
5) Подробиці
Варто перевіряти матеріал не раз, звертати увагу на написання прізвищ, назв організацій і так далі. Якщо маєте сумнів щодо правильності написання – перепитайте ще раз.
6) Послідовність подій
Події в репортажі мають відбуватися послідовно, так, щоб не заплутати аудиторію.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
