Перш ніж створити матеріал, ви маєте розуміти, про яку подію розповідаєте і чи є це новиною. Новина – це щось, що відбувається вперше.
2) Особливості написання тексту
Репортаж – це спільна робота всієї команди. Потрібно правильно написати текст. Варто переслухати весь матеріал, перед подією пояснити оператору, що це за подія та яка тема, уточнити всі деталі.
3) Не розуміти аудиторію
Ви маєте бути впевненими в тому, що ваш матеріал подивиться аудиторія. Ваше головне завдання – проінформувати глядача.
4) Складні тексти
Текст вашого репортажу має бути лаконічним. Не варто використовувати безліч розумних слів. Якщо вам потрібно скоротити текст – робіть це так, щоб він не втратив сенсу.
5) Подробиці
Варто перевіряти матеріал не раз, звертати увагу на написання прізвищ, назв організацій і так далі. Якщо маєте сумнів щодо правильності написання – перепитайте ще раз.
6) Послідовність подій
Події в репортажі мають відбуватися послідовно, так, щоб не заплутати аудиторію.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
Денис Непогодьєв – студент-журналіст 4 курсу Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Обіймає посади редактора стрічки новин та журналіста видання «18000».
– Привіт, Денисе! Чому ти обрав у вступі до ЗВО саме журналістику?
– Привіт, я закінчував навчання в школі в 2022 році й мені хотілося бути максимально корисним. Проаналізував свої знання та вміння, до війська не зміг приєднатися, тому обрав журналістику. Вирішив, що саме в цій сфері зможу якнайкраще показати себе та зробити щось важливе для суспільства.
– Як типотрапив до пресслужби кафедри журналістики, реклами та PR-технологій?
– Це була перша пара першого курсу, коли ми знайомилися зі старшими студентами. До нас прийшла Ірина Захарченко та прорекламувала роботу в пресслужбі. Подумав, що це цікаво, і вирішив спробувати.
— Якою була твоя перша подія?
— Це була презентація книги видавчині Ірини Прилуцької «Іван Піддубний: весь світ упав до ніг твоїх» у Черкаській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Тараса Шевченка. Я дуже хвилювався, ще й захід мав високий представницький статус. Але все пройшло добре, я оперативно написав замітку.
—Як робота в пресcлужбі підготувала тебе до майбутньої діяльності в медіа?
— Насамперед це практичні напрацювання. Я ходив на події, спілкувався з людьми, брав коментарі й мав досвід написання заміток. Також чітко знав структуру, тому що вона фактично однакова для матеріалів на корпоративний сайт і для інтернет-видання.
–Чому для проходження практики ти обрав видання «18000»?
– Пам’ятаю, на один із тренінгів до нас прийшов Сергій Макаренко, він розповідав про роботу з базами даних для проведення розслідування. На той момент (19 травня 2023 р.) я вже знав про «18000» як єдине незалежне медіа в Черкасах, окрім Суспільне Черкаси. Зрозумів, що це видання є місцем, у якому можу писати без цензури, не бути упередженим, доносити об’єктивну інформацію суспільству та бути частиною команди, що рухає громадянську свідомість і говорить правду.
Яким був твій шлях інтеграції в політичні події Черкащини?
– Це почалося з акції «Гроші на ЗСУ» по всій країні, у Черкасах – восени 2023 р., і з того моменту я почав активно цікавитися посадовцями. Коли прийшов працювати, то дізнався багато інших ситуацій, нових облич, погано орієнтувався в місцевій політиці. Окрім інформаційного навантаження, вразили й обсяги роботи. Перші три-шість місяців я звикав до темпу роботи в редакції. Іноді здавалося, що від кількості нових фактів голова буквально «кипить».
–Що ти відчув, коли побачив «18000»на Мапі рекомендованих медіа, що опублікували ІМІ та «Детектор медіа»?
—.Це гордість. Я вже два роки є частиною цієї крутої команди, але іноді зупиняюся і « ловлю» себе на думці: «Я реально тут працюю?!». Для мене це визнання є результатом масштабної роботи колег, до якої мені за честь бути причетним.
–Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?
– Я не будую планів на тиждень, бо коли намагаюсь зробити це, то все йде шкереберть. Це неможливо. Я планую все «на ходу», коли є вільна хвилинка, то виконую навчальні завдання. У редакції ставляться до цього з розумінням, коли завчасно кажу, що маю бути присутнім на парі.
– Які особливості поєднання роботи і навчання ти можеш назвати, зважаючи на власний досвід?
– Недоліком є зайнятість. Складність полягає в тому, що я «розриваюся» на дві частини: у редакції дуже багато роботи і до занять потрібно готуватися. Іноді перепрацьовую на роботі, потім треба виконувати навчальні завдання. Щодо переваг: коли почав працювати, то «відкрилася» журналістика такою, якою вона є насправді, а не в теорії. Фактично, на деяких парах я розумію, що знаю трохи більше, ніж інші студенти. Наприклад, треба виконати завдання про журналістське розслідування на пару з Тетяною Григорівною Бондаренко, а я вже маю контакти людей, кому можу написати, зателефонувати, тож мені в цьому плані легше. Важливим для себе вважаю отримання диплома та практичного досвіду водночас.
– Як навчання в університеті допомагає в роботі?
– Напевно, найбільше мені допомогли інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні жанри. Те, що було в лекційних матеріалах Олени Леонідівни Надточій, я запам’ятовував і застосовував. Це ті пари, які я б радив слухати попри будь-які труднощі. Потім – судова журналістика, тому що робота медійника дотична до цього. Знання та розуміння законодавства, своїх прав додають упевненості, коли готую матеріали. Загалом дисциплін багато, і з кожної беру щось корисне для себе.
–Що б ти порадив студентам першого – другого курсу, які хочуть розвиватися в певній сфері, але мають страхи?
– Це прозвучить банально, але не боятися та бути ініціативними. Якщо є робота на кафедрі: написання заміток, фотографування, то йти й робити це. Коли мені написали після проходження практики та покликали на стажування у «18000», я погодився, хоча ця пропозиція викликала в мене мандраж. Я ще тиждень вагався, бо мені було страшно. Тому раджу перебороти це відчуття та спробувати.
– Які твої плани надалі?
– Продовжуватиму працювати у «18000», тому що мені тут подобається. Це та команда, те місце, де я знайшов себе. Буду розвиватися, писати на нові теми, творити нові формати. Також планую продовжувати навчання в магістратурі.
– Дякую за корисну розмову, Денисе! Бажаю втілити в життя всі свої плани!
В умовах повномасштабної війни питання вимушеного переселення в Україні залишається одним із найгостріших. За даними Міністерства соціальної політики України, станом на 2025 рік в Україні офіційно зареєстровано близько 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб.
Ця тема є особливо актуальною, адже значна частина переселенців – це молодь і студенти, які змушені не лише змінювати місце проживання, а й адаптуватися до нового освітнього середовища. Наприклад, лише у Черкаській області станом на 2025 рік перебувало понад 128 тисяч ВПО, що показує масштаб внутрішнього переміщення навіть у відносно безпечних регіонах.
Фото надане Даною Боріковою
Вимушене переселення впливає не лише на побутові умови, а й на психічний стан людини. Втрата дому, розрив соціальних зв’язків і постійна невизначеність створюють додаткове навантаження на психіку. Якщо ігнорувати ці виклики, це може мати довготривалі наслідки, від зниження академічної успішності до погіршення психоемоційного стану молоді.
Про те, з якими труднощами стикаються студенти-ВПО, як вимушене переселення впливає на навчання та що може допомогти у процесі адаптації, ми поговорили з психологинею-практиком Даною Боріковою.
– З якими основними психологічними труднощами стикаються студенти-ВПО після вступу або переведення до нового університету?
– Якщо говорити про труднощі, варто враховувати попередній бекграунд студентів. У випадку переведення це передусім новий колектив, адаптація до змін, а також академічна різниця, яку потрібно закрити. Якщо йдеться про вступ, то це часто пов’язано з пережитим досвідом втрати, нестабільності та вимушених змін. Так відбувається тому, що сам процес вступу передбачає адаптацію до нового місця та людей. Додатковий аспект пов’язаний із вимушеною зміною місця проживання та життя загалом, що стає стресовим фактором і впливає на емоційний стан людини і проходженням нею цієї адаптації.
– Як вимушене переселення впливає на здатність особи адаптуватися до нового освітнього середовища?
– Коли ми говоримо про те, що люди змушені, ми вже говоримо про порушення певної емоційної готовності до переїзду. Наприклад, якщо ми візьмемо нормотипову дитину з Черкас або з Черкаської області, яка вступила в Черкасах, вона певний проміжок часу готувалася до цього. Це може бути незнайоме місто або рідне місто – все одно людина вже розглядала цей варіант.
Якщо говорити про вимушеність, то це коли нас, наприклад, зривають посеред ночі і кажуть: “Ти тепер у Черкасах”, і ми зіштовхуємось із тим, що це нове місто, ми не знаємо нікого. Ми не були готові і, можливо, не хотіли їхати в ті Черкаси. Це все впливає на адаптацію. Замість того, щоб сприймати це як новий урок, це більше схоже на певний травматичний досвід, який переживає людина.
– А як цей травматичний досвід впливає на навчання?
– Тут варто звернути увагу на емоційнуий складник. Якщо розглядати кейс студента, який втратив домівку або був вимушений переїхати в інше місто, то ми говоримо про те, що емоційний фон уже може значно відрізнятись. Він може бути більш тривожний, більш депресивний, із додатковими страхами втрати стабільності, страхом довіри, тому що те місце, яке ми вважали домом, хтось забрав. Фізіологічно ми можемо говорити про погіршення сну, що буде впливати на навчання та освіту. Якщо студент-ВПО переживає тривожність, розлад адаптації, його концентрація, увага, пам’ять на фоні стресу і пережитих травматичних подій може знижуватись. Відповідно падає загальна результативність, успішність, рівень самодисципліни тощо.
– Які, на вашу думку, можуть бути труднощі соціальної інтеграції у студентів-ВПО?
– На мою суб’єктивну думку, тут ми можемо говорити про певний рівень закритості до інтеграції, коли студент закривається перед новим досвідом і, відповідно, перед комунікацією. Також можна зазначити аспект довіри глобально до світу, який буде трансформуватись у соціальний контекст інтеграції.
– Наприклад, переживаючи травматичний досвід втрати власного житла у зв’язку з війною, студент уникатиме прив’язаностей або тісних контактів. Як наслідок, менший рівень довіри до світу, тому що у будь-який момент можуть забрати стабільність.
– Які сигнали свідчать про те, що студенту потрібна допомога?
– Насамперед це уникнення контакту та встановлення зв’язків з оточенням, закритість навіть у спілкуванні з рідними та батьками. Це певний червоний прапорець, який можна помітити перед тим, як щось робити далі. Тому що комунікація є першою ознакою, що щось йде не так. Коли не діляться емоціями, закриваються. Також випадки самопошкодження, якщо були помічені. Випадки вживання наркотичних речовин, алкогольних напоїв, ескапізм в ігри, книги або фільми тощо. Це може свідчити про вже наявні проблеми, які потребують допомоги. Сюди можна також зарахувати й панічні атаки, напади страху, тривожності, нічні нетримання тощо.
– А як подолати відчуття “я тут чужий/чужа”?
– Це передусім про допомогу оточення. Якщо говорити про студентів-першокурсників, це діти 16–18 років, і їм потрібно розуміти цю безпеку та відчувати довіру. Це про інтеграцію куратора чи викладачів в освітньому середовищі, проведення зі студентами спільного часу, залучення до обговорення. Також важливо, щоб студент відчував себе частинкою цього оточення. Тому тут, на мою думку, йдеться про створення програм адаптації та інтеграції, які будуть максимально комфортними для всіх учасників освітнього процесу, без додаткового навантаження.
– А які програми адаптації ви знаєте?
– Групи психологічної підтримки в центрі ментального здоров’я, а також у молодіжних хабах. Різного роду молодіжні та громадські організації, які відповідають за соціальну безпеку. Наприклад, Центр життєстійкості проводить групові заняття, індивідуальні консультації та заходи підтримки, де люди можуть отримати допомогу й відчути спільноту. Так само і в Черкаському молодіжному ресурсному центрі можна отримати психологічні консультації та відвідати безкоштовні заходи. Також громадські організації, наприклад “Друг”, де можна долучитися до процесу вигулу собак, можуть бути певною формою інтеграції та можливістю зняти стрес.
– Що, на вашу думку, заважає студентам активно користуватися наявною психологічною допомогою в університеті?
– На моє переконання, це страх того, що буде порушена конфіденційність і, можливо, існування думок, що їхні питання, проблеми, суб’єктивні оцінні судження “вийдуть” за межі кабінету, у якому проходить консультація. Це може стримувати студентів. Також ми досі зіштовхуємось із питанням довіри до психологів і спеціалістів ментального здоров’я. Стигматизація психології та психологічного здоров’я продовжується, люди бояться діагнозів тощо.
– Що можна зробити, щоб заохотити людей звертатися по допомогу ?
– Це просвітницька діяльність щодо психології: знайомство з нею, відповіді на найчастіші запитання. Тому що все ще мало говорять про самопошкодження, залежності, аб’юз. У своїй практиці я маю справу з тим, що мої клієнти, як ВПО, так і жителі Черкащини, кажуть: “Ну це ж ненормально так робити”. Такі аспекти дуже важливі, і їх потрібно озвучувати та пояснювати, мати можливість поставити психологу навіть “тупі” запитання.
Варто вводити в медіа певні рубрики й детальніше розповідати, наприклад, що таке етичний кодекс психолога. Тому що, якщо без вашого погодження був винесений ваш кейс, ви можете притягнути психолога до відповідальності. На мою думку, підвищення рівня обізнаності може зменшити рівень критичності до професії та підвищити довіру до фахівців.
– Які, на вашу думку, мають бути програми психологічної підтримки для студентів ВПО?
– Потрібні якісні програми інтеграції ВПО. Наприклад, уже є інклюзивні програми, ментальні програми, такі як “Ти як?”. Треба щось таке ж для внутрішньо переміщених осіб. Можливо, така програма є, а я про неї не знаю, але якщо я про неї не знаю – питання, наскільки вона висвітлена. Тут, скоріше, про обізнаність педагогів, про коректність висловлювань, про виховну роботу зі студентами. Пояснювати, що говорити “шуруй додому” – це не окей. Аналогічно мовне питання, яке виникає в рандомні моменти під час адаптації.
Це про якісну інтеграцію, щоб кожен, хто заходить у простір, знав: ми не можемо узагальнювати, не можемо вішати ярлики. Якщо людина якось “не так” виглядає – це не означає, що з нею щось не окей. Можливо, ця людина взяла речі з центру допомоги, не маючи змоги купити нові. Це про суб’єктивні коментарі, які мають бути інтегровані на рівні культури, щоб про це говорили і наголошували. Це про цілісну культуру спілкування.
Можливо, це навіть не суто психологічна історія, а норми спілкування. Зараз з’являються норми спілкування з військовими та людьми, які мають поранення. Я вважаю, що тут має бути така сама культура. Щоб люди знали: не окей жартувати, бо хтось це сприйме, а хтось ні; не окей коментувати деякі аспекти; не окей розпалювати конфлікти на фоні “та вони понаїхали”. І, можливо, потрібна також попередня психодіагностика студентів ВПО, щоб розуміти їхній психологічний стан, і адаптовувати відповідні програми під них.
Олександра Гончаренко –студентка-піарниця 4 курсу, більд-редакторка сайту кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, авторка індивідуальних фотосесій, позаштатна фотографиня ФК ЛНЗ, SMM-менеджерка у виданні «Табло».
— Привіт, Сашо, як ти почала займатися фотографією?
— Коли навчалася на першому курсі, то на практичне заняття із дисципліни «Вступ до фаху» Світлана Валеріївна Коваль принесла камери, ми зробили кілька кадрів, і тоді я зрозуміла, що мені потрібна своя камера, і незадовго вона в мене з’явилася. Наприкінці першого курсу пішла працювати в пресслужбу кафедри і там здобула перший свій досвід.
—.Що тебе приваблює в роботі фотографині?
—.Знайомства з новими людьми, із якими інколи починаємо дружити. Наприклад, якось я знімала дівчатам дівич-вечір, і ми так потоваришували, що згодом вони довірили мені зафільмувати два дні свого весілля.
—Як робота в пресслужбі кафедри вплинула на те, що ти почала робити індивідуальні фотосесії?
— Робота в пресслужбі – це перший реальний досвід, дедлайни, відповідальність. Матеріал має бути написаний, фото додані та все це опубліковано. Кореспондентам простіше, якщо вони щось не записали, то можуть зателефонувати і запитати, що було на зустрічі, а якщо фотографії немає, то зустріч ніхто знову не проведе. У пресслужбі здобула «бойове загартування», тому що другою подією, яку я фотографувала, був випуск бакалаврів.
— Що було першим: індивідуальні фотосесії чи робота позаштатною фотографинею ФК «ЛНЗ»?
— Першими були особисті фотосесії. Після того, як почала працювати у пресслужбі, поринула у створення особистого бренду, тож робила особисті фотосесії.
— Як ти створила нікнейм «svitliarka.sasha»?
— Мені допомогла Тетяна Григоріївна Бондаренко, тому що я працювала фотокореспонденткою проєкту «Come on talk», і вона прозвала мене світляркою. Я рада, тому що фотографів багато, а світлярка Саша — одна.
— Як розпочалася твоя історія з ФК «ЛНЗ»?
— Мене покликав Антон Кравченко. Приємно згадувати перший день на базі. Вона відокремлена, розташована в с. Геронимівка, і немає нічого поруч, тому складається враження, ніби потрапляєш в іншу країну. Це величезна територія, уся брендована. Пам’ятаю, як мені кажуть: «Треба зробити командні фото», а цих команд близько двадцяти. Як мені їх розрізнити? Це зараз я розумію, що треба записати ці команди й підійти сфотографувати. Тоді для мене було все нове. Пам’ятаю, як Антон водив і все показував. Лише нещодавно усвідомила, що це реалізація моєї дитячої мрії, бо в четвертому класі хотіла стати футболісткою. Зараз приємно бути дотичною до футболу.
Ще був турнір «Elite CupUA», на якому я фотографувала футболістів «Шахтаря» і «Динамо». Незабутні емоції, коли побачила, що світлини, які я зробила, опублікували у футбольних клубах цих академій.
— Які особливості знімання футболу, якщо порівнювати з індивідуальними фотосесіями?
— Перше, це техніка. Нам потрібні інші налаштування: висока витримка, адже щосекунди щось змінюється, приміром, передача м’яча; дальній об’єктив, тому що поле велике. Також треба стояти за воротами і стежити за грою — куди «пішла» передача, коли починається атака і намагатися «вхопити» кожен рух. Футбол – це про швидкість. Ти не контролюєш ні погоду, ні емоції. Мій улюблений момент, коли триває боротьба між гравцями з однаковими номерами. Це має прикольний вигляд, якщо дивитися зі спини. І ще люблю складати із цих номерів математичні приклади. Наприклад, другий номер, п’ятий і поруч десятий, і я рахую: «Так, п’ять на два – це десять». Мабуть, це тому, що буває вільний час, не завжди відбувається атака, особливо, коли діти грають. А особисті фотосесії – це контакт із довірою людини. Я створюю таку атмосферу, щоб людина розкрилася.
— Які особливості портретних знімань? Мені здається, складно працювати з людиною, яка не подобається собі та вважає, що фотографиня – це пластичний хірург.
— Справді, таке трапляється. Іноді говорять: «Приберіть мені підборіддя», «15 зайвих кг» та ін. Я пояснюю, що можу зробити ретуш і усунути недоліки шкіри, але пластичної операції я не зроблю. Ідеться про сприйняття себе. Якщо людина не подобається собі, то світлини, які зробив найкращий фотограф, не вплинуть на її самосприйняття.
— Які особливості поєднання роботи і навчання?
— Перевагою є те, що теорію одразу закріплюю практичними навичками, тож відбувається самореалізація під час навчання. Якщо перед роботодавцем буде вибір між людиною з дипломом і диплом+досвід, то він обере другого кандидата. Недоліком є втома, що накопичується. Ти приходиш після роботи, а на тебе «чекають» пари, можна отримати вигорання… Іноді лежу в кімнаті, дивлюся на стелю і думаю: «За що мені це все?!».
— Як ти відновлюєшся?
— Коли вже зроблені практичні завдання, які потрібно «наздогнати» в університеті, то можна видихнути. Щодо футболу, то легше стає, коли закінчується сезон гри. Я б не змогла цим займатися 24/7, бо набридає. Балансую – місяць попрацювала, потім просто студентське життя.
— Як ти плануєш свій тиждень, щоб встигати і на пари,і на знімання?
— Не завжди вдається поєднувати роботу і навчання, але якщо є вільна годинка, я обов’язково прийду на пару. Відразу роблю домашні завдання і потім чекаю, коли можна це скласти онлайн чи індивідуально.
— Як навчальна програма допомагає в роботі?
— Дуже виявилося корисним у роботі, коли Світлана Валеріївна Коваль розповідала про композицію, побудову різних кадрів. Загалом про все, що пов’язане з фото- та відеозніманням.
— Якби ти могла повернутися на перший курс, щось би змінила?
— Я б не чекала закінчення першого курсу й одразу пішла б працювати в пресслужбу кафедри, не боялась би проявляти себе. Але мені важко було адаптуватися після школи. Там я всіх знала, у мене була репутація. А тут була «білим аркушем», тож потрібно було знову показати, яка ти, завоювати довіру.
—Що б ти порадила студентам першого– другого курсу, які хочуть розвиватися в певній сфері, але мають страхи?
— Це буде тривіальна порада, але все ж пробувати. Брати камеру, кликати подруг і фотографувати. Тому що треба здобувати практичні навички. Варто підійти до Олени Олександрівни Погрібної, вона розповість, які є напрями в пресслужбі кафедри. Я одразу прийшла на фотокореспондента, але на першу подію пішла як фотокор і кор, на сайті є один матеріал, який написала з Іриною Захарченко, але зрозуміла, що робота з текстом – це не моє.
— Які плани на найближче майбутнє?
— Вступити на магістратуру, отримати пропозицію щодо роботи. Наприклад, працювати у футбольній команді, щоб уже не залежати від турнірів, а бути в складі однієї команди, їздити з ними по країні та світу.
— Сашо, дякую за розмову! Бажаю успішного вступу до магістратури та омріяного контракту з футбольним клубом для подорожей світом разом із командою.
Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістам про поєднання роботи та навчання» Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.
Наше тіло – це складна система, де кожна емоція перетворюється на хімічну реакцію, а кожен стрес – на м’язовий затискач. Якщо ви відчуваєте, що припустимо сесія «вичавила» з вас усі сили, можливо, проблема не ліні, а в тому, що ви втратили зв’язок із власним організмом. Для того, щоб займатися спортом, треба розуміти, як працює наш організм. Ось добірка книг , які варто прочитати кожній людині для того, щоб усвідомлювати таке: те, що відбувається в нашій голові впливає на мʼязи, здоров’я та здатність навчатися.
1. «Тіло веде лік», Бессел ван дер Колк.
Це світовий бестселер, написаний психіатром, про те, як наші емоційні потрясіння та стреси «записуються» в тілі на фізичному рівні. Чому від нервів болить спина або чому важко дихати під час стресу. Книга навчає, як через йогу, спорт та дихання можна буквально «перепрошити» свій мозок.
2. «Ми ‒ це наш мозок», Дік Свааб.
Це фундаментальна праця від нідерландського нейробіолога, написана простою та дотепною мовою про те як наш мозок формується від народження і як він керує всім: від наших спортивних досягнень до вибору партнера. Книга дає чітке розуміння того, що ми — це біохімічні машини, якими можна навчитися керувати.
3. «На зв’язку з тілом», Келлі Макґоніґал.
Авторка – психолог зі Стенфорда, яка спеціалізується на темі стресу та сили волі. Книга дає чітке розуміння того, чому рух — це не лише про калорії, а про радість, стійкість та соціальні зв’язки. Макґоніґал розповідає, як фізичні вправи змінюють хімію нашого мозку, роблячи нас щасливішими та впевненішими.
4. «Біологія віри», Брюс Ліптон.
Книга, що знаходиться на межі біології та психології. Вона пояснює, як наші думки впливають на стан наших клітин та про те , що ми не є заручниками своїх генів. Наш настрій, середовище та спосіб життя (включаючи спорт) буквально «вмикають» та «вимикають» певні процеси в організмі.
5. «Кисень», Патрік Маккіон.
Книга про те, що ми часто забуваємо, а саме: про правильне дихання, як дихання через ніс та техніка обмеження дихання під час спорту можуть підвищити вашу витривалість і когнітивні здібності. Це практичне керівництво, як заспокоїти розум за 2 хвилини, просто змінивши ритм вдихів.
Заглиблення в цю тему ‒ це інвестиція, яка окупається миттєво. Читаючи про зв’язок мозку та тіла, ви отримуєте «інструкцію з ефективної експлуатації» до свого організму. Це дає змогу не просто виживати під час сесії, а залишатися ефективним, спокійним і, що найважливіше, здоровим.
Не просто тренуйте м’язи — тренуйте розуміння того, як вони роблять вас щасливішими.
Емоційне вигорання — це стан психічного та фізичного виснаження, що виникає через тривалий вплив стресу на організм. Якщо не вживати заходів, це може призвести до серйозних проблем зі здоров’ям.
Симптоми стресу, нервового та емоційного виснаження:
– Роздратованість.
– Зниження продуктивності, відсутність концентрації.
– Безсоння або відчуття недосипу.
– Фізичні симптоми: головний біль, прискорене серцебиття, зниження імунітету.
Психологічні техніки подолання стресу
1. Дихальні вправи. Квадратне дихання – вдих – затримка, видих – затримка на 4 рахунки. Або вдих носом, повільний видих через рот.
2. Техніки заземлення (5,4,3,2,1). Назвіть 5 речей, які вибачите; 4, які можете торкнутися; 3, які чуєте; 2, які відчуваєте на запах; 1, яку можете скуштувати.
3. Когнітивні техніки (перемикання). Когнітивні техніки (перемикання): Зосередьтеся на тому, що ви можете контролювати, а не на зовнішніх обставинах.
4. Фізична активність та відпочинок: Фізичні вправи (навіть 20-хвилинна прогулянка) знижують рівень стресу. Важливо дотримуватися режиму сну та харчування.
Щоб уникнути вигорання варто дотримуватись декількох порад:
Тайм-менеджмент. Варто визначитись, скільки часу ви собі даєте на виконання певних завдань.
Не відволікатись на дрібниці. Для того, аби не витрачати час на телефон, варто вимкнути його під час роботи.
Відпочинок. Якщо у вас є чіткий графік навчання, то має бути розуміння того, що після нього ви маєте час на відпочинок, час для себе.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
В умовах повномасштабної війни доступ внутрішньо переміщених осіб (ВПО) до вищої освіти в Україні залишається не лише освітнім, а й важливим соціальним питанням. Освіта є ключовим інструментом інтеграції, стабілізації та відновлення життєвих перспектив для молоді, яка постраждала від війни. За даними УНН, у 2025 році до українських університетів було зараховано 4960 абітурієнтів із тимчасово окупованих територій та районів бойових дій. Переважна більшість із них (понад 99%) вступили на денну форму навчання за кошти державного бюджету, скориставшись спеціальними умовами вступу без складання національного мультипредметного тесту.
У 2026 році для ВПО передбачено можливість вступу як на загальних умовах, так і за механізмом подальшого переведення з контрактної форми на бюджетну. Зокрема, абітурієнти можуть бути переведені на вакантні бюджетні місця за умови наявності конкурсного бала не нижче 120 та підтвердження статусу ВПО через Єдину державну електронну базу з питань освіти (ЄДЕБО). Такі дані вказано на освітньому порталі Education.ua. Ці механізми сприяють не лише доступу до освіти, а й фінансовій підтримці студентів, що є критично важливим для їхньої адаптації.
Проблеми доступу до вищої освіти для ВПО та вступників з ТОТ
Попри розширення можливостей вступу, доступ до вищої освіти для осіб із тимчасово окупованих територій (ТОТ) і ВПО залишається нерівномірним і обмеженим. Однією з ключових тенденцій є зменшення кількості вступників із Криму. За даними «Суспільне Крим», якщо у 2023 році до українських ЗВО вступило близько 80 осіб, то у 2024 році 51, а у 2025 лише 42. Серед основних проблем: обмежені можливості виїзду з окупованих територій, відмінності в освітніх програмах і рівні підготовки, ускладнення вступних процедур, фінансові труднощі, зокрема неможливість оплачувати контрактне навчання або проживання.
Додатково ситуацію ускладнює обмежена кількість бюджетних місць. У більшості закладів вищої освіти квота для таких вступників становить близько 10% від державного замовлення, тоді як у переміщених або прифронтових університетах до 40%. Важливу роль у підтримці вступників відіграють освітні центри “Крим-Україна” та “Донбас-Україна”, які надають консультації та супровід під час вступної кампанії. Проте навіть за їхньої участі процес адаптації студентів залишається складним, особливо для тих, хто тривалий час перебував поза українською освітньою системою. Окремим викликом є нерівні стартові можливості. Абітурієнти, які навчалися на підконтрольній території, мають кращу підготовку, ніж ті, хто тривалий час перебував в окупації, однак усі вони беруть участь у конкурсі на однакових умовах.
( Зображення згенероване ШІ )
Тенденції та системні особливості вступу Аналіз динаміки вступу свідчить про поступове зростання кількості вступників із ТОТ упродовж 2016–2021 років: з 1008 осіб у 2016 році до 2083 у 2021 році. За даними аналізу Громадської організації “ГРУПА ВПЛИВУ”, у 2022 році цей показник зріс до 7018 осіб, що можна пояснити як розширенням доступу до освітніх програм, так і масштабами внутрішнього переміщення населення. Ключовим чинником цього зростання стало впровадження спрощених процедур вступу через освітні центри, які дозволяють вступати без складання ЗНО чи НМТ, замінюючи їх співбесідою або вступними іспитами. Крім того, було значно розширено перелік закладів вищої освіти, що працюють за цією системою.
( Зображення згенероване ШІ )
У відповідь на виклики війни у 2022 році також було запроваджено дистанційні формати вступу, зокрема онлайн-співбесіди. Це дозволило залучити до освітнього процесу абітурієнтів, які не мали змоги виїхати з окупованих територій. Водночас відсутність єдиного алгоритму дій, різні вимоги до документів у різних ЗВО та недостатня інформаційна підтримка знижують ефективність цих механізмів. Суттєвим бар’єром залишається неврегульованість процедури підтвердження освіти, здобутої на ТОТ. Відсутність визнання таких документів обмежує можливості вступу, продовження навчання або працевлаштування.
Попри позитивну динаміку зростання кількості вступників із числа ВПО та жителів ТОТ, система доступу до вищої освіти в Україні залишається нерівномірною та залежною від інформаційних, правових і соціально-економічних бар’єрів. Запроваджені механізми підтримки, спрощений вступ, квоти, дистанційні формати є важливими, але недостатніми для забезпечення повноцінного рівного доступу до освіти. Без подолання цих бар’єрів освіта не зможе повною мірою виконувати свою функцію інструмента реінтеграції та відновлення людського потенціалу країни.
Кожній людині властиво іноді щось забувати, особливо під впливом стресу чи перевтоми. Існує кілька порад, щоб покращити свою пам’ять,:
1. Сон. Повноцінний сон важливий не лише для фізичного здоров’я, а й для роботи мозку. Поганий сон збільшує ризик високого кров’яного тиску, а погана якість сну або регулярне недосипання можуть, крім іншого, вплинути на пам’ять.
Дорослі мають регулярно cпати 7-8 годин на добу. Декому, зокрема молодим людям та людям із хронічними захворюваннями, необхідно навіть більше – 9 годин сну на добу. При цьому ваш відпочинок має бути якісним:
– лягайте та вставайте в один і той же час, навіть у вихідні. Це синхронізує біологічний годинник;
– у кімнаті має бути темно, тихо та прохолодно;
– не користуйтеся гаджетами за годину до сну.
2. Тренуйте мозок за допомогою ігор. Кросворди, шахи, пазли та інші ігри на пам’ять допоможуть розвинути концентрацію уваги та покращити роботу пам’яті.
3. Час на свіжому повітрі. Свіже повітря та фізична активність покращують кровообіг і допомагають зменшити стрес та втому.
4. Перерви між завданнями. Якщо ви витратили декілька годин на завдання і ваша увага починає розсіюватися – варто звернути на це увагу та дати собі 10-15 хвилин на відпочинок. Короткі перерви допомагають «перезавантажитися» та повернутися до роботи з новими силами, підвищуючи загальну ефективність.
5.Вправи на концентрацію уваги
– малювання протягом 15 хвилин;
– методика Мюнстерберга. Покладіть перед собою суцільний текст, у якому є слова. Вашим завданням є, зчитуючи текст, якнайшвидше знаходити ці слова. Роботі приділяється 2 хвилини.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
У моменти смертельної небезпеки або екстремального стресу людське тіло здатне демонструвати результати, які виходять далеко за межі звичайних фізичних можливостей. Історії про те, як тендітна жінка підіймає автомобіль, щоб врятувати дитину, або поранений атлет фінішує на дистанції, не відчуваючи зламаної кінцівки, не є міфами.
За всіма цими феноменами стоїть адреналін – один із найважливіших гормонів, який виробляється мозковою речовиною надниркових залоз і миттєво викидається в кров у відповідь на стрес, страх, небезпеку або фізичне навантаження. Його часто називають гормоном стану «бий або біжи», оскільки саме він готує організм до екстремальних дій заради виживання.
Що відбувається з тілом?
Коли цей гормон потрапляє в кров, організм за секунду переходить у бойову готовність. Серце починає працювати, як потужний насос, щоб швидко доставити кров до м’язів, тіло жадібно ковтає кисень, щоб у вас було більше сил. Зір стає чіткішим, а мозок фокусується лише на одному: як врятуватися. О, диво, у цей момент зникає біль. У момент викиду адреналіну людина може навіть не помітити, що поранилася. Тіло просто «вимикає» біль, щоб він не заважав вам бігти або битися.
Ось як пояснює цей стан доцентка, кандидатка біологічних наук, старша викладачка кафедри спортивних дисциплін Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Людмила Кудій: «Якщо у звичайному житті ми використовуємо свої м’язи лише на 60–70%, оскільки мозок установлює своєрідні «запобіжники», аби ми не пошкодили власні зв’язки та тканини, то, коли в кров потрапляє велика доза адреналіну, ці обмеження знімаються. Організм отримує доступ до запасів, про які ми навіть не здогадувалися. Це дає змогу людині стати в рази сильнішою за лічені секунди, але ціна такої суперсили ‒ повне виснаження енергії одразу після того, як небезпека мине, саме тому після такого сплеску людина відчуває повне спустошення».
Можна запевнити, що адреналін є унікальним інструментом організму, який доводить: наші фізичні межі значно ширші, ніж ми звикли думати. Він нагадує нам, що всередині кожного закладено прихований потенціал, який активується лише в ті хвилини, коли на терезах опиняється саме життя. Це не магія, а геніальна інженерія природи, що дозволяє нам долати неможливе, коли це потрібно понад усе.
Адреналін – це наш вбудований охоронець, але важливо пам’ятати, що не можна жити в такому стані постійно. Наше тіло здатне на подвиги, але йому обов’язково потрібен час на відпочинок, щоб знову накопичити ту саму чарівну енергію для наступного разу.
Тайм-менеджмент — це про раціональний розподіл годин в добі так, щоб усе встигнути, але при цьому мати повноцінний сон та час на себе. Люди, які володіють навичками тайм-менеджменту, краще дисципліновані, рідше зазнають упливу прокрастинації та ефективніше поєднують роботу з відпочинком.
Для того, щоб правильно планувати свій час, потрібно:
1.Визначити пріоритети
Серед завдань на день потрібно визначити важливі, термінові та другорядні завдання, які треба виконати протягом дня. Далі вам допоможе метод «з’їсти жабу». Жаба – це найтерміновіше завдання, яке вас лякає. Його потрібно зробити одразу і таким чином ліквідувати «жабу», щоб потім займатися іншими, менш важливими справами .
2.Спланувати день
Організуйте свій день за блоками, включаючи перерви та відпочинок.
3.Концентрація
Не використовуйте гаджети, відкладіть все, що вас може відволікти під час роботи. Якщо ви сконцентровані на вирішенні одного завдання – варто доробити його до кінця і вже потім починати робити щось інше.
4.Контроль часу
Контролюйте час у ході виконання завдань, якщо впоралися швидше або, навпаки, щось не встигаєте – можна скоригувати час так, щоб не вибитися з графіка.
5- Організація робочого простору
Це важливий фактор швидкої та якісної роботи. Організуйте своє робоче місце так, щоб ви могли швидко знайти потрібні матеріали. Можна використовувати стікери або помітки для швидкого розпізнавання завдань.
6- Самодисципліна
Над самодисципліною потрібно працювати завжди: навчіться контролювати свої бажання під час роботи, не відволікайтеся на гаджети навіть на 5 хвилин, вимкніть сповіщення та зосередьтеся на роботі.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
Щодня ми спостерігаємо, як молодь «входить» у доросле життя, стає самостійною та починає будувати свою «стежку», по якій буде крокувати до своїх цілей.
Найважче це дається тим, хто навчається, адже їм треба поєднувати навчання, роботу, особисте життя, час для саморозвитку і реалізацію іншого. Хтось рятується допомогою інших, хтось сумлінно робить і намагається все встигнути, тримаючи весь стрес у собі, хтось бездумно робить, аби було, а хтось серед усього цього навалу намагається знаходити час для розвантаження і приділяє час собі та займається спортом, адже знає, що його тіло – це єдиний дім, який ти будуєш власноруч і живеш у ньому все життя. Що ж робити тим, хто не може знайти бажання або вільного часу для того, щоб приділити його своєму тілу та розвантажити свою нервову систему. Про це мені пощастило поспілкуватися з фітнес-тренером Мальвіною Качур, яка вже два роки тренує клієнтів у спортзалах, серед яких більшість ‒ молодь. Дівчина як ніхто інший знає, як важко іноді вдається повернути сили і посмішку тим, у кого сили на нулі.
1. Чи багато студентів приходить до тебе з проханням розвантажитися і трохи відволіктися від буденного життя ?»
– Насправді, це чи не найголовніший запит сьогодні. Студенти приходять не за «кубиками» преса, а за можливістю вийти з власної голови, де 24/7 крутяться думки і дедлайни. Я завжди кажу своїм підопічним, що зал ‒ це єдине місце, де ти нікому нічого не винен. Це твій легальний спосіб побути егоїстом до інших. Коли ти тиснеш вагу, твій мозок нарешті вимикається, бо він зайнятий виживанням тіла в моменті.
Для студента спорт сьогодні – це година свободи, після якої ти виходиш не просто втомленим, а «чистим».
2. Що робити, коли зовсім немає бажання і сили на тренування?
– Це буде звучати банально і смішно, але варто просто прийти і дати собі дозвіл навіть на погане тренування. Зазвичай після того, як будеш уже в залі, ти не підеш додому, бо думки вже будуть «ну я ж прийшов, піду хоч щось зроблю», а через 10 хвилин, коли запускається кров і грає улюблений трек у навушниках, ти вже починаєш зовсім по-іншому мислити. Наприкінці тренування ти максимально вдячний собі за «тяжку працю» і від цього і настрій стає кращим, і самооцінка теж, до речі, дуже зростає та з’являється гордість за себе. Це дійсно так працює, просто треба спробувати, а потім це вже буде як звичка, без якої буде важко, перевірила все на власному досвіді.
3. А, як, на твою думку, побороти страх новачка в залі і нерозуміння того, що саме робити і як працювати з тренажерами?
– Страх новачка ‒ це нормальна реакція мозку на невідомість, але в залі є один секрет: усім байдуже на вас, бо кожен зайнятий лише собою та своїм відображенням у дзеркалі. Я завжди вважала, що кожен із нас колись із чогось починав, бо ніхто не народжується відразу з мʼязами. Кожен вчився, робив помилки, запитував поради в інших і тільки так чогось досягав, бо це не більше, ніж страх у голові. У залі завжди є черговий тренер, який допоможе в разі чого. Тим паче в еру інтернету ти можеш багато чого освоїти і зрозуміти дуже швидко, головне пробувати і цікавитися.
4. «Що допомагає «вимкнути» мозок після інтенсивної розумової праці? Це має бути щось монотонне, як біг, чи навпаки те, що вимагає концентрації, як силові вправи?»
– Тут , на жаль, немає чіткої відповіді, тому що кожному – своє. Треба дивитися на свій стан , єдина порада, яку я можу дати, це, якщо після навчання ти відчуваєш роздратування та агресію, то йди до заліза, щоб виплеснути це через зусилля. Якщо ж ти відчуваєш емоційне спустошення – обирай монотонний біг , щоб просто побути в тиші.
5. Часто кажуть, що спорт – це терапія або найкращий антидепресант, що думаєте з цього приводу ?
– Абсолютно. Я б навіть сказала, що для багатьох моїх підопічних-студентів спортзал ‒ це насамперед місце емоційного розвантаження, а вже потім місце для спорту. Він не замінить професійну психотерапію, якщо проблема глибока, але він є фундаментом. Важко відчувати повне ментальне виснаження, коли твоє тіло щойно отримало порцію ендорфінів та свіжого кисню. Тому так, зал – це терапія, де замість слів говорять ваші м’язи.
6. А чи були в тебе схожі ситуації, де спорт допомагав стабілізувати емоційний стан?
– Я у спорті з 14 років, він для мене ‒ невідʼємна частина мого життя. Дякувати Богу, у моєму житті не було депресивних чи емоційно важких періодів, але я не можу і сказати, що він не допомагав. Тому, може, завдяки тому, що давно ним займаюся, у мене і немає стану емоційного завантаження. До того ж, я професіональна спортсменка і ніщо так не закаляє характер, як спорт. Завдяки йому до багатьох моментів у житті я ставлюся легко і ніколи не придаю дрібним ситуаціям, через які я могла б засмучуватися, великої значущості. У мене було багато перемог і поразок, але завжди це чомусь навчало. І спорт мені в цьому завжди допомагав, оскільки сформував мій характер.
Ви колись замислювалися, чому у вашого друга драйвить від гучного баскетбольного матчу, а вам хочеться просто спокійно поплавати на самоті? Річ не лише в уподобаннях, а в нашому темпераменті та особливостях нервової системи.
Щоб спорт став ліками проти стресу, а не новим джерелом кортизолу, його варто обирати «під себе». Із цією думкою погоджується професор, кандидат наук та викладач Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького Володимир Лизогуб і зазначає: «Фізична активність ‒далеко не для всіх. Нервова система кожної людини має свої налаштування. Вибір навантаження, який суперечить вродженому темпераменту, може лише посилити внутрішню напругу замість того, щоб зняти її. Якщо, наприклад, холерика змусити займатися виключно монотонною діяльністю, це може призвести до роздратування та відмови від тренувань взагалі. Тут треба слухати своє тіло і знаходити той вид спорту, який відгукується саме вам».
Розберімося, яка ж активність ідеально пасує саме вашому типу особистості.
Холерик: виплеск енергії та драйв.
Холерики мають швидку та вибухову нервову систему. Якщо ви часто відчуваєте роздратування через дедлайни, вам потрібен спорт, який дає змогу «випустити пару».
Найкращий вибір: бокс, кросфіт, інтенсивний біг на короткі дистанції. Це працює тому що, холерикам важливо скинути накопичену агресію через силу. Короткі, але надпотужні навантаження допомагають миттєво «спалити» надлишок адреналіну та повернути самоконтроль.
Сангвінік: рух і соціалізація.
Сангвініки енергійні, але їм швидко стає нудно. Монотонні вправи – їхній головний ворог. Вам потрібна зміна картинок і спілкування.
Найкращий вибір: командні ігри (волейбол, футбол), танці, групова аеробіка. Для сангвініка важливо отримувати дофамін від взаємодії з іншими. Командний дух та азарт перетворюють тренування на гру, що ідеально перемикає мозок після важких лекцій.
Флегматик: витривалість та спокій.
Флегматики володіють найстійкішою нервовою системою. Вам не подобається поспіх, але ви можете витримувати тривалі навантаження, які інших би виснажили.
Найкращий вибір: плавання, велоспорт, скандинавська ходьба. Ритмічні, повторювані дії діють на флегматиків як медитація. Довгі дистанції дозволяють впорядкувати думки та знайти внутрішній баланс без зайвого шуму навколо.
Меланхолік: відновлення та гармонія.
Меланхоліки мають чутливу нервову систему, яка швидко втомлюється від великих скупчень людей та гучних звуків. Вам потрібен спорт, який не забирає енергію, а наповнює нею.
Найкращий вибір: йога, пілатес, стретчинг (розтяжка). Меланхолікам важливо відчувати зв’язок між тілом і розумом. Плавні рухи та фокус на диханні допомагають знизити рівень тривожності та захистити тендітну психіку від стресів сесії.
Для того, щоб зрозуміти, що ви обрали правильно варто звернути увагу на ваш стан через 30 хвилин після заняття.
Якщо ви відчуваєте «приємну втому» і ясність у голові — це ваш вид спорту.
Якщо ж ви відчуваєте роздратування або повне виснаження — спробуйте змінити темп або вид активності.
Не змушуйте себе бігати марафони, якщо ваша душа прагне спокою на килимку для йоги. Слухайте свій темперамент ‒ і спорт стане вашим найнадійнішим союзником у боротьбі за здоровий глузд!
