Категорія: Проєкти

  • FOMO-покоління: чому молодь боїться щось пропустити

    FOMO-покоління: чому молодь боїться щось пропустити

    Щойно відкриваєш соцмережі – і здається, що всі навколо щось встигають. Хтось подорожує, хтось запускає власний проєкт, хтось уже пройшов новий курс, побував на лекції, зустрівся з друзями, сходив на тренування й при цьому ще встиг виспатися. У цьому безперервному потоці чужих подій легко з’являється тривожне відчуття, ніби десь поруч відбувається щось важливе, а ти цього не бачиш або не встигаєш. Саме так проявляється FOMO (fear of missing out), або страх щось пропустити. Для сучасної молоді це явище стало майже фоновим станом. Постійний доступ до інформації, соціальні мережі та культура онлайн-присутності створюють відчуття, що життя має бути максимально наповненим, активним і видимим. В одному дня якось має вміститися навчання, робота, саморозвиток, соціалізація, хобі, нові враження, а будь-яка пауза починає сприйматися як втрачена можливість.

    FOMO проявляється по-різному. Це може бути постійна потреба перевіряти повідомлення та стрічку новин, щоб не пропустити важливу інформацію, або складність відмовитися від подій, навіть коли на них немає ні часу, ні сил. Часто це внутрішній тиск бути всюди, знати все, реагувати швидко й залишатися «в контексті». Особливо гостро це відчувається у студентському середовищі, де й без того багато очікувань. FOMO часто виникає через постійне порівняння себе з іншими та інформаційне перевантаження. Соцмережі створюють ілюзію безперервно «ідеального» життя: у всіх навколо подорожі, нові знайомства, успіхи, активне дозвілля, саморозвиток. У результаті людині починає здаватися, що вона недостатньо продуктивна або проживає своє життя «не так». Потрібно встигати навчатися, будувати кар’єру, підтримувати соціальні контакти, шукати себе, розвиватися й не випадати з інформаційного поля й соціальні мережі лише підсилюють цей тиск, адже постійно демонструють чужу активність як норму. У результаті навіть звичайний вечір удома може супроводжуватися відчуттям, ніби десь проходить важливіше життя. Парадоксально, але прагнення нічого не пропустити часто заважає повноцінно проживати власний момент. Увага постійно розпорошується між реальністю та екраном, між тим, що відбувається зараз, і тим, що відбувається в інших. Відпочинок перетворюється на ще одну активність, яку потрібно «правильно» провести, а спокій починає викликати дискомфорт.

    Дослідники також звертають увагу, що синдром втрачених можливостей часто супроводжується бажанням хапатися одразу за все: курси, нові навички, додаткові активності, постійна присутність онлайн. Замість відчуття насиченого життя, це нерідко призводить до виснаження, тривожності та емоційної перевтоми. Цікаво, що FOMO дедалі частіше пов’язують не лише із соціальними подіями, а й із професійною та особистою реалізацією. Молоді люди бояться пропустити «правильний» момент для кар’єри, навчання, подорожей чи саморозвитку. Через це навіть звичайний відпочинок іноді викликає внутрішню провину, ніби час використовується недостатньо ефективно.

    Водночас дедалі частіше з’являється і протилежний тренд – усвідомлене бажання сповільнитися. Молодь починає переосмислювати свою присутність онлайн, вимикати сповіщення, обмежувати час у соцмережах і вчитися не реагувати на кожен сигнал. Хтось видаляє застосунки на час сесії, хтось залишає телефон у режимі «не турбувати» під час відпочинку або прогулянок, а дехто свідомо відмовляється від звички постійно перевіряти стрічку перед сном і одразу після пробудження. Популярності набирає і так званий digital detox – тимчасова відмова від соцмереж або свідоме скорочення онлайн-активності заради психологічного комфорту та концентрації. Молоді люди дедалі частіше намагаються встановлювати цифрові межі через втому від постійного інформаційного потоку та емоційного перевантаження.

    Напевно повністю уникнути FOMO в умовах сучасного цифрового середовища майже неможливо. Натомість важливо навчитися критично сприймати інформацію в соцмережах і розуміти, що онлайн-картинка часто показує лише окремі фрагменти життя, а не реальність цілком. Можливо, нова навичка сучасної людини полягає не в тому, щоб усе встигнути, а в тому, щоб дозволити собі щось пропустити. Не кожна подія вимагає нашої участі, не кожна новина потребує негайної реакції, і не кожен чужий ритм має ставати орієнтиром. Іноді найважливіше, що можна не пропустити, – це власний спокій.

    Автор тексту: Тимошенко Вікторія,  студентка 4-Ж, ННІ української  філології та соціальних комунікацій

  • Дар’я Заєць: «Тепер мій бренд асоціюється із якісними пародіями»

    Дар’я Заєць: «Тепер мій бренд асоціюється із якісними пародіями»

    Дар’я Заєць — студентка-журналістка 3-го курсу Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Розвиває власний блог.

    — Привіт, Дашо! Скажи, будь ласка, чому при вступі в ЗВО ти обрала саме журналістику?

    — Привіт! Я обрала журналістику, бо на момент вступу вона була «ближчою» до моїх інтересів. Раніше планувала вступати до медичного ЗВО, але порада знайомої спробувати щось інше змусила мене переглянути це рішення. Я усвідомила, що люблю знімати відео, говорити, до того ж на той час вела свій «YouTube-канал». Попри здивування батьків я зрозуміла, що медицина мені не так цікава, як журналістика.

    —Як у твоєму житті зʼявилося блогерство?

    — Блогерство — це історія, яка почалася ще в дитинстві. У 8–10 років, коли спостерігала за іншими через екран, то вже уявляла себе в цій ролі. На той момент я знімала для себе розпаковки та інший контент. Подорослішала замріяла новий телефон із кращим функціоналом. Коли мені подарували його, то почала знімати й публікувати відео на «YouTube». Але змотивувала мене книга Джен Сінсеро «You Are a Badass. How to Stop Doubting Your Greatness and Start Living an Awesome Life». Там була фраза: «Починай саме зараз, ідеального моменту не існує». Це ніби кадр із фільму, але насправді було в моєму житті — я закрила книгу й почала знімати без сценарію та підготовки — у селі, на городі, коли батьки садили картоплю. Змонтувала й відразу опублікувала на «YouTube».

    — Коли ти зрозуміла, що потрібно розвивати особистий бренд?

    — Я зрозуміла це не так давно. Стала активно вести блог із початком повномасштабного вторгнення, але лише півтора – два роки тому усвідомила, що потрібно розвивати особистий бренд. Узялася вивчати механізми його створення. Півтора роки тому почала знімати пародії, знайшла свою тему, побачила, що це подобається аудиторії, і почала створювати власний бренд. Саме тоді я побачила потужний відгук від людей і зрозуміла — це моя ніша. Відтоді я вибудовую систему асоціацій, щоб глядач миттєво впізнавав мій контент серед тисяч інших. Так з’явився нікнейм «Дар’я Заєць» і візуальний акцент на жовтому кольорі, який мені дуже подобається. Тепер мій бренд асоціюється із якісними пародіями.

    — Якою була твоя перша рекламна співпраця?

    — Перша рекламна співпраця була бартерною — мені запропонували каву. Я була шокована, бо на той момент ще навіть не знімала пародії, а на старій сторінці в «TikTok» було близько 4 тис. підписників. Чітко пам’ятаю той день: їхала в маршрутці додому й отримала повідомлення: «Хочемо з вами співпрацювати, надсилаємо каву для рекламного ролика». Дуже старалася над роботою з тим відео, але коли переглядаю його зараз, воно мені не надто подобається, утім це крутий досвід і незабутні емоції.

    — У тебе майже всі реклами — це фрагменти із фільмів чи шоу. Як ти узгоджуєш креативні сценарії з брендами?

    — Зазвичай бренди надсилають бриф, у ньому прописані всі ключові вимоги: від теми відео до суворих «так» чи «ні» щодо змісту. Потім із величезного масиву фільмів, мультиків, серіалів я знаходжу конкретний кадр, це дуже важко. Тому що справді треба дуже багато подивитися. Авжеж, я співпрацюю з «ChatGPT», він дуже допомагає, підказує, де може бути та сцена, яка є необхідною, але навіть із ним може бути складно. ШІ не завжди точно розуміє мій запит, тому часто запропоновані варіанти мене не влаштовують. Особливо важко шукати кадри під конкретні події, наприклад, день народження бренду. Коли я нарешті знаходжу ідеальний фрагмент, то надсилаю його замовникам. Вони редагують сценарій або додають свої побажання, і лише після схвалення я переходжу до знімань.

    — Які стратегії просування ти використовуєш?

    — У своєму просуванні я не використовую платні стратегії, орієнтуюся виключно на органічне зростання охоплень та аудиторії. Лише одного разу вкладала кошти в рекламу — це було в межах навчання у «Школі відповідального блогерства», де нам виділили кошти на просування одного «Reels». В усіх інших випадках моя стратегія полягає у створенні контенту та регулярній публікації нових відео.

    — Як ти адаптуєш контент під алгоритми, що постійно змінюються?

    — Мої стосунки з алгоритмами налагодилися лише тоді, коли я чітко визначилася з темою. Раніше, коли шукала свій формат і знімала різний контент, то соцмережі не розуміли, кому саме його пропонувати, тому охоплення були низькими. Щойно я сфокусувалася на пародіях, алгоритми почали стабільно «давати» перегляди. Зі свого досвіду зрозуміла, якщо розважальні відео змішувати з макіяжем чи тваринами, то аудиторія втрачає орієнтир, алгоритми збиваються. Найсуворішим є «TikTok» — він вимагає єдиної теми та сталого формату. Тому я дотримуюся стратегії: обрана ніша, регулярність і зрозуміла для глядача лінія контенту. Тільки за таких умов система починає «працювати» на тебе.

    — Як навчальна програма допомагає в роботі?

    — Навчання в університеті допомагає передусім у питанні грамотності. Коли я хочу щось написати або сказати в «Stories» чи «Reels», то часто згадую правила, які ми вивчали, наприклад, на парах української мови в Тетяни Григорівни Бондаренко. У такі моменти я не «біжу» до «Google», бо автоматично згадую, як правильно вживати те чи те слово.

    — Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?

    — Я не планую, але балансую. Це буває складно, тому що пародії — це не просто швидкий контент на кшталт огляду косметики за три хвилини. Фактично я перезнімаю фрагмент фільму. Для цього потрібно знайти образи, продумати деталі, змонтувати. Я намагаюся триматися в обох сферах одночасно, щоб не допустити «просідання» ні в навчанні, ні в блозі. Мій графік зазвичай має такий вигляд: ранок та обід я присвячую університету та відвідуванню пар. Після цього роблю перерву на відпочинок, а потім переходжу до роботи блогерки. Іноді ввечері є час, щоб написати завдання. Це постійна робота над поєднанням двох різних світів.

    — Які особливості поєднання роботи та навчання?

    — Поєднання університету та блогу — це постійний пошук балансу. Раніше мені здавалося, що навчання заважає розвитку в блозі, але згодом зрозуміла, що саме зараз у мене є найбільше часу для творчості. Уміння балансувати є корисним, проте недоліки дуже відчутні. Найбільша проблема полягає в різниці цих професій. Журналістика вимагає чіткості, оперативності та «холодного розуму», тоді як мій блог — це креатив, гумор і яскравість. Поєднувати це протягом дня надзвичайно складно. Коли я витрачаю сили на завдання в університеті, то вдома вже виснажена емоційно і на творчість не лишається ресурсу. Блогерство — це моє покликання, люблю цю справу. Але навіть попри задоволення, це все ж робота, яка потребує часу та сили. У результаті зіштовхуюся з перевтомою…

    — Що ти можеш порадити студентам першого – другого курсу, які хочуть розвиватися у сфері блогінгу, але мають страхи?

    — Найголовніша порада — постарайтеся якнайшвидше знайти свою конкретну тему. Я витратила на ці пошуки чимало часу, і лише рік тому зрозуміла, що пародії — це те, що мені відгукується. Раніше я дотримувалася правил блогерства — треба знімати багато «Stories», дотримуватися алгоритмів. Коли я намагалася «заганяти» себе в ці рамки, то відчувала, що мені це не приносить задоволення. Блог має приносити задоволення. Звісно, розуміти та працювати з алгоритмами важливо, але тут знову спрацьовує правило балансу.

    — Які маєш плани на майбутнє?

    — Мої плани — продовжувати займатися цією справою, розвивати блог. Найважливіше для мене — робити те, що справді подобається.

    — Дашо, дякую за цю щиру та змістовну розмову! Твій досвід — це приклад того, як дитяча мрія через пошук себе та кропітку роботу трансформується у впізнаваний особистий бренд. Бажаю ніколи не втрачати «вогню» і насолоди від процесу, адже саме це робить твій контент живим.

    Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістами про поєднання роботи та навчання»

    Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

  • У дитячому спорті важливо показувати щасливих дітей», — Валерія Ковтун

    У дитячому спорті важливо показувати щасливих дітей», — Валерія Ковтун

    Ковтун Валерія — студентка-піарниця 3-го курсу Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Обіймає посаду SMM-менеджерки дитячого ФК «Дніпро».

    — Привіт, Валеріє, розкажи, будь ласка, коли в тебе зʼявився інтерес до рекламної сфери?

    — Привіт, коли вступила до Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, то не мала розуміння, чим саме хочу займатися, і обирала між психологією, журналістикою і рекламою та PR. Мені здавалося, що буде цікаво досліджувати вплив реклами, як вона трансформується, тому ухвалила рішення на користь останньої освітньої програми.

    — Як ти почала працювати з дитячим ФК «Дніпро»?

    — Моя знайома шукала SMM-менеджера для свого проєкту і знала, що я навчаюся на рекламницю, тому запропонувала спробувати свої сили.

    — Які особливості роботи з дітьми?

    — Я навіть не можу виділити якихось труднощів. Із дітьми працювати дуже легко, вони завжди охоче погоджуються на зйомки, активні та максимально щирі перед камерою. Тому мені приносить задоволення створювати з ними контент.

     — Які візуальні елементи ти вважаєш «обличчям» клубу в соцмережах?

    — Насамперед, це наш логотип, який я додаю до кожного відео та допису для підвищення впізнаваності. Щодо візуальної айдентики, то блакитний і синій кольори завжди присутні. Для сториз обираю яскраві шрифти, щоб підкреслити атмосферу, динамічність.

    — Які стратегії просування ти використовуєш?

    — Я поєдную експертність та емоції. Стараюся знімати інформативно насичений контент, приміром, тренування, а також розважальний, який показує характер дітей і атмосферу в команді.

    — Як ти поєднуєш експертний контент із розважальним?

    — Переважає розважальний контент, бо він має високу віральність. Моя тактика така: відео спочатку має потрапити в рекомендації. А вже в описі я додаю експертну частину — заклик до дій, умови запису та іншу важливу інформацію. У дитячому спорті важливо показувати щасливих дітей, які активно працюють на полі, розповідають щось весело на камеру — це вказівка для батьків, що наш футбольний клуб є комфортним середовищем, і дітям буде добре в ньому. Щодо експертного контенту, він не має попиту в цій ніші.

    — Як побудований твій процес створення контенту?

    — Я приходжу на тренування, знімаю одразу кілька відео, потім монтую їх і публікую протягом кількох днів чи навіть тижнів.

    — Як навчальна програма допомагає в роботі?

    — Із тих дисциплін, які ми вивчаємо цього семестру, я б виокремила SMM, яку викладає Тетяна Григорівна Бондаренко, оскільки вона пов’язана з моєю роботою. Під час навчальних занять ми розбираємо техніки, віральний контент, створюємо щось нове, і це підсилює мої знання.

    — Як плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?
    — Дивлюся, чи вистає мені кількості відзнятих відео. Якщо бракує, то узгоджую свій розклад і графік тренувань і приходжу знімати відео з дітьми.

    — Що ти порадиш студентам першого–другого курсів, які прагнуть працювати в цій сфері?

    — Не бійтеся пробувати щось нове та братися за нові проєкти. Потрібно якомога більше знімати, «набивати руку» на практиці. Важливо максимально прокачувати себе, як комунікаційника, щоб відчувати запити аудиторії.

    — Що плануєш у майбутньому?

    — Надалі розвиватися в галузі SMM, успішно завершити навчання на бакалавраті. Планую продовжувати працювати над цікавими проєктами, а з часом масштабувати їх.

    — Валеріє, дякую за розмову! Бажаю успішно захистити диплом і щоб твій професійний шлях у SMM був сповнений цікавими, масштабними кейсами та вдячними клієнтами. Хай кожен твій «проєкт мрії» обов’язково здійсниться!

    Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістами про поєднання роботи та навчання»

    Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

  • Анна Хакало: «Раніше зважала на тренди, зараз фокусуюся на авторському поданні»

    Анна Хакало: «Раніше зважала на тренди, зараз фокусуюся на авторському поданні»

    Анна Хакало — студентка–піарниця 3-го курсу Черкаського національного університету ім. Богдана  Хмельницького. Обіймає посаду блогерки та UGC—кріейторка.

    — Привіт, Аню, коли в тебе з’явився інтерес до рекламної сфери?

    — Привіт! Коли навчалася у школі, мене цікавив процес створення відео та фотоконтенту, про рекламу тоді й не задумувалася. До цієї сфери інтерес з’явився вже під час здобуття вищої освіти.

    — Коли ти зрозуміла, що треба розвивати особистий бренд?

    — На початку першого курсу. Задумувалася про блогерство раніше, бо ця сфера найбільше резонувала з моїми внутрішніми вподобаннями. Але в школі не наважилася почати, тому що було ніяково, зважала на думку інших, зокрема однокласників.

    — Як відбувся перехід від блогу як хобі до співпраці з брендами?

    — Усе починалося з моєї ініціативи. Я першою написала адміністраторам магазинів одягу та запропонувала свої послуги зі створення UGC-контенту. На той момент у мене було понад 400 підписників, тому погоджувалися не всі. Проте ті представники брендів, які схвалили пропозицію, були задоволені результатами. Кейси повторних робочих запитів продемонстрували, що мої навички є цінними.

    — Якою була твоя перша співпраця?

    — Це був магазин жіночого одягу «Saraffan». Я навіть не очікувала, що представники бренду з такою великою аудиторією в «Instagram» дадуть позитивну відповідь. У них була ідея, але не було кому втілити її. Тому я написала у «влучний момент». Відео було технічно складним, але результатом ми були задоволені. Цей досвід дав мені такий потужний поштовх і заряд мотивації, що тепер хочеться працювати ще більше й підкорювати нові вершини!

    — Якщо порівняти перше рекламне відео і ті, які ти створюєш зараз, що змінилося?

    — Найперше, подання. Раніше я більше зважала на загальні тренди, зараз фокусуюся на авторському поданні. Мені важливо, щоб відео мало «живий» вигляд та цікавило аудиторію. Також я завжди враховую побажання рекламодавців, дотримуюся технічних завдань.

    — Які стратегії просування ти застосовуєш?

    — Зараз складно утримувати увагу аудиторії. Тому на початку відео я обов’язково використовую хуки, клікбейтні заголовки — це допомагає вирішити цю проблему. Також використовую «живий» сторителінг — висвітлюю те, що є цікавим, на мою думку.

    — Як ти адаптуєш контент під алгоритми, які постійно змінюються?

    — Намагаюся слідкувати за тим, які шрифти використовують, оптимальну тривалістю відео, тому що воно має бути динамічним, цікавим, недовготривалим. Тренди дуже швидко змінюються, і всі моменти варто враховувати.

    — Як навчальна програма допомагає в роботі?

    — На мій погляд, більше допомагає практична частина занять, коли знання, які здобули на лекціях, можна «переносити» і використовувати для виробництва контенту. Якщо виокремлювати конкретну дисципліну, то це SMM, який викладає Тетяна Григорівна Бондаренко, тому що ми «занурюємося» у соціальні мережі: аналізуємо, на що варто звернути увагу, щоб зацікавити, вивчаємо, на які теми в аудиторії є запит, будувати та підтримувати довірливі взаємини з аудиторією.

    — Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?

    — Усі завдання записую в календарі. Оскільки на виконання робочих співпраць замовники зазвичай дають 2 – 3 дні, то кожен тиждень планую по-різному.

    — Які особливості поєднання роботи й навчання?

    — Перевагою є здобуття практичного досвіду. Усе, що вивчили теоретично в університеті, я одразу втілюю в блозі. Недоліком є брак часу, тому часто доводиться виставляти пріоритети.

    — Що ти порадиш студентам-першокурсникам, які хочуть створити свій блог?

    — Насамперед не зважати на думку оточення, тому що друзі та рідні переважно підтримують будь-яке починання. Також важливо не боятися, розуміти, навіщо ви це робите. Ну і якщо є бачення себе в цій справі, то чому б не спробувати?!

    — Які твої подальші плани?

    — Починаю співпрацю зі спортивним інтернет-порталом «Табло». І надалі розвивати блог: більше показувати живого контенту та розкривати себе. 

    — Аню, дякую за відкритість! Дуже круто бачити твій драйв у SMM. Бажаю тобі не втрачати цей азарт, легко поєднувати всі проєкти з навчанням і втілювати в життя ті масштабні цілі, про які ти мрієш.

    Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістами про поєднання роботи та навчання»

    Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

  • Каріна Деменко: «Я почала писати першою і пропонувати свої послуги»

    Каріна Деменко: «Я почала писати першою і пропонувати свої послуги»

    Каріна Деменко — студентка-піарниця 3-го курсу Черкаського національного університету ім. Богдана  Хмельницького. Обіймає посаду івент-ведучої, проводить весілля, дні народження, корпоративи, випускні, фестивалі та інші формати заходів.

    — Привіт, Каріно, я дуже чекала на нашу розмову, бо твій стиль проведення подій — це мистецтво. Скажи, будь ласка, коли в тебе з’явився інтерес до рекламної сфери?

    — Привіт! Дякую за такі слова, мені справді важливо працювати на результат і відчувати аудиторію. Інтерес з’явився в той час, коли і любов до сцени. У дитячому садочку найбільшим страхом було те, що мені не дадуть мікрофон для того, аби розповісти вірш. Я тривалий час мріяла стати ведучою, і коли настала мить обирати майбутню професію, я одразу знала, що це буде спеціальність  «Журналістика», а освітня програма — «Реклама та PR».

    — Коли ти зрозуміла, що хочеш розвиватися в івент–індустрії?

    — Перша моя робота була в 17 років, я обіймала посаду менеджерки магазину одягу. Саме там здобула знання із SMM: ведення сторінки, візуалу, зрозуміла, як це все працює. Але мрія стати ведучою «жила» в мені протягом усіх років. Завжди знала, що для досягнення успіху в певній сфері я все маю робити сама. Цей досвід у маркетингу навчив мене ініціативності, тому почала писати першою та пропонувати свої послуги, так знайшла перших замовників в івенті.

    — Яким був шлях до твоєї першої професійної можливості в цій сфері?

    — Отримувала дуже багато відмов на кшталт: «У Вас немає досвіду», «Куди Вам на сцену, якщо ще ні разу нічого не проводили». Розуміла, що має бути людина, яка повірить у мій потенціал, дасть змогу проявитися, і це сталося! Мені відповів організатор, який планував невеликий танцювальний фестиваль: «Так, Каріно, актуально. Ми вперше в Черкасах і можемо спробувати». У той момент я відчула щось, що не можна передати словами, дякувала, що нарешті з’явилася можливість проявити себе.

    — Як би ти описала внутрішній стан у момент виходу на сцену?

    — Пам’ятаю, як настав день цього фестивалю, розпочинається зворотний відлік. Здається, у ту мить тремтіла кожна клітинка мого тіла. Але щойно вийшла на сцену, світло софітів засліпило, голос став впевненим. У той момент я вже почала отримувати насолоду і зрозуміла, що я на своєму місці й роблю те, що маю. Багато людей переймаються перед виступами, і коли в мене було інтерв’ю зі співачкою та ведучою Lida Lee, я запитала в неї про те, як побороти цей страх? Вона відповіла: «Зрозумій, поки ти хвилюєшся — тобі не байдуже до своєї роботи».

    — Коли ти відчула, що готова масштабувати свій досвід і переходити на новий професійний рівень?

    — Після проведення цього фестивалю я продовжувала активно пропонувати свої послуги організаторам, висвітлювала роботу в соцмережах, і мене почали запрошувати. Протягом декількох місяців я об’їздила багато міст України, проводила саме танцювальні фестивалі. Наприкінці травня мені почали надходити запити про те, чи проводжу я весілля. Зрозуміла, що потрібно рухатися далі. Знову спрацював мій принцип — треба писати першою. Почала спілкуватися з організаторами з івент-індустрії, і мені порадили пройти курси весільної ведучої. Щоб зрозуміти структуру свята, логіку організації, ключові завдання. Так я звернулася до Ірини Тітовської. Вона провела 8 індивідуальних занять, ми детально опрацьовували все: структуру, сценарії, таймінги, роботу з підрядниками. Були реальні історії про наречених, із яких я складала сценарії. Ірина стала для мене прикладом натхненної роботи, мотивації. Вважаю її однією з найкращих ведучих Черкас.

    — Які знання, здобуті в університеті, ти застосовуєш у роботі?

    — Можу виділити SMM, який викладає Тетяна Григорівна Бондаренко. На парах ми займаємося веденням сторінок, аналізуємо статистику, конкурентів. На заняттях з інтернет-реклами, які викладає Світлана Валеріївна Коваль, ми вивчаємо налаштування таргетингу та алгоритми роботи Google і соціальних мереж. Загалом, весь теоретичний матеріал, який я опановую в університеті, намагаюся одразу впроваджувати в роботу.

    — Наскільки важливо ведучій розвивати власний бренд?

    — Це надзвичайно важливо. Раніше вийти на сцену і вести подію перед величезною аудиторією — це був кайф, а записати розмовну сториз — нереальний вихід із зони комфорту. Але тільки зараз розумію, чому боялася. Вважала, що лише під час особистого спілкування чи безпосередньо в роботі можна зрозуміти мою енергетику та позиціонування. Боялася, що камера стане бар’єром і не вдасться передати ці нюанси, аудиторія не побачить справжню мене. Але тут я завдячую подрузі Ані Хакало, яка має досвід ведення блогу. Ми разом знімали перші розмовні сториз, відео. Це дуже допомогло мені в просуванні, тому що соцмережі стрімко розвиваються, тож усі замовлення надходять через «Instagram», «Tik Tok», таргетовану рекламу. Людина заходить на сторінку, бачить мене, як я проводжу заходи, і тоді підписується. Іноді спочатку спостерігають, а потім пишуть і запитують, чи «вільна» дата для проведення свята.

    — Яка в тебе стратегія просування?

    — Вважаю, що в мене 50/50 лайфстайл контент і професійний. У reels я більше висвітлюю професійні відео, розповідаю про традиції, таймінги, стратегії. Наприклад, ролик про те, яку суму актуально дарувати на весілля, набрав майже 1,5 млн. переглядів. Це одна з найобговорюваніших тем, тому що це актуально. Сториз — це «живий» контент про моє дозвілля, відпочинок із друзями та рідними. Переконана, що аудиторія підписується на людину, а не просто на фахівця, тому мені важливо показувати себе справжню, риси характеру і повсякденне життя.

    — Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?

    — У будні я поєдную навчання з підготовкою до заходів, у мене багато зустрічей із нареченими та клієнтами, які планують дні народження, корпоративи. Специфіка івент-індустрії в тому, що для святкувань замовники обирають п’ятницю, суботу, неділю.

    — Які особливості поєднання роботи і навчання?

    — Перевагою є те, що всі знання, які я здобуваю в університеті, одразу застосовую практично. Єдиним недоліком є надмірне навантаження. Тому що багато завдань в університеті, виїзних заходів, інших робочих моментів. Важливо знаходити час для відпочинку і балансувати між навчанням і роботою.

    — Що б ти порадила студентам, які хочуть розвиватися в певній сфері, але мають страхи?

    — Ніколи не чекати ідеального моменту. Якщо є бажання, то наступною має бути дія. Тому що ми дуже часто відкладаємо все на потім, чекаємо ідеального моменту. Хочете? Робіть, просіть, домовляйтеся. Для мене комунікація — це один із найважливіших факторів у професії. Докладіть максимум зусиль, щоб бажання стало досягненням. Усе обов’язково вдасться.

    — Які в тебе найближчі плани?

    — Прагну масштабуватися у своїй сфері, досягти впізнаваності. Основним моїм завданням є те, щоб мої свята залишилися в пам’яті як найкращі спогади. Хочу, щоб через 10 – 15 років люди переглядали відео і знову поринали в цю атмосферу.

    — Каріно, дякую тобі за розмову! Бажаю, щоб твій вогонь ніколи не згасав, а кожен твій івент справді ставав для замовників та гостей найкращим спогадом. Хай усе задумане здійсниться!

    Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістами про поєднання роботи та навчання»

    Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

  • Нові герої: як формується захисник

    Нові герої: як формується захисник

    Сучасна війна змінює не лише хід історії, а й уявлення про те, хто такий захисник. Це вже не просто людина у формі зі зброєю — це комплексний образ, що поєднує фізичну витривалість, знання, психологічну стійкість і готовність брати на себе відповідальність.

    У цьому проєкті ми зібрали п’ять мультимедійних матеріалів, які розкривають різні сторони формування сучасного військового. Кожен із них — про окремий аспект, без якого неможливо уявити сьогоднішнього захисника.

    Від ролі жінок у війську та викликів, з якими вони стикаються, до значення військової освіти як основи професійності. Від фізичної підготовки, що забезпечує витривалість і боєздатність, до навичок тактичної медицини, які рятують життя. І, звісно, до психологічної стійкості — внутрішньої опори, яка допомагає витримувати найскладніші випробування.

    Ці матеріали — не лише про війну. Вони про людей, які формуються в її умовах, про нову реальність і про те, яким стає сучасний герой.

    https://drahayana721.wixsite.com/fizuchnapidgotovka

    https://drahayana721.wixsite.com/zhinkazahusnucya

    https://drahayana721.wixsite.com/taktuchnameducuna

    https://drahayana721.wixsite.com/my-site-7

    https://drahayana721.wixsite.com/my-site-16

    Автор проєкту: Яна Драга. Виконано в межах кваліфікаційного проєкту  «Нові герої: як формується нація захисників»

    Науковий керівник: Світлана Коваль, старший викладач кафедри журналістики, реклами та PR-технологій

  • Катерина Супрун: «З початком роботи почала більше розуміти журналістику»

    Катерина Супрун: «З початком роботи почала більше розуміти журналістику»

    Катерина Супрун — студентка-журналістка 3-го курсу Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Обіймає посаду журналістки інформаційного агентства «Нова Доба», співвласниця книжкового клубу «Спілка» .

    — Привіт, Катю, коли в тебе з’явився інтерес до журналістики?

    — Привіт, перші спроби в роботі з текстами були в 9 класі. Я обіймала посаду голови учнівського самоврядування та вела сторінку навчального закладу у «Facebook». У Кагарлицькому районі на Київщині була мережа учнівського активу: ми організовували спільні зустрічі, проводили заходи, а я робила дописи про це.

    — Від ведення шкільного «Facebook» та організації районних івентів ти перейшла до створення власних концептуальних проєктів. Як у тебе з’явилася ідея створити книжковий клуб «Спілка» ?

    — Ця ініціатива зародилася ще вдома, на Київщині, де ми з подругами збиралися й обговорювали прочитані книги. Коли переїхала в Черкаси, помітила, що тут багато книжкових клубів, але хотіла створити щось за власним концептом. Познайомилася з Марою, вона допомогла розробити айдентику, ми створили лого і сторінку в «Instagram».

    — Які цінності ти заклала у «Спілку»?

    — Основною метою є донесення думки про те, що читання — це сучасно. Я прагнула створити простір, у якому ми обговорюватимемо книги та фільми, шукатимемо сенси. Після початку повномасштабного вторгнення зрозуміла, що потрібно популяризувати читання та підтримувати українські видавництва.

    — Як обираєте, що будете обговорювати?

    — Раніше в загальному чаті збирали пропозиції всіх, хто відвідував заходи. Згодом я змінила структуру. Тепер у нас є канал для інформування і редакційний. До нього входять ті, хто допомагає розвивати проєкт: дизайнерка та активні учасники, які відповідають за створення контенту для «TikTok». Тому наразі процес має такий вигляд: ми генеруємо ідеї та обираємо кілька ключових, потім виносимо їх на голосування в інформаційному каналі.

    — Які подальші етапи організації книжкових зустрічей?

    — Спочатку обираємо книгу для обговорення, потім створюємо постер із датою та локацією. Надаємо перевагу атмосферним кав’ярням: «The room», «ЛасКава», «BrewLove», «Агроельф». Зазвичай захід проводимо в суботу пообіді. Мій алгоритм роботи — це перечитати книгу, занотувати і підготувати модераційну картку із питаннями для обговорення. Часто робимо цукерки з передбаченнями та подарунками.

    — Я була присутня на вашій зустрічі з Літою Остром і помітила, наскільки це високий рівень організації. Як вам вдається залучати авторів?

    — Багато ініціатив відбуваються завдяки комунікації з викладачами. Наприклад, цю зустріч запропонувала організувати Людмила Іванівна Солодка, вона адмініструє буккросинг-клуб «Freebook». Також співпрацюємо із Оксаною Володимирівною Вертипорох та її літературним простором «Art_book». Плануємо з Людмилою Іванівною організувати обговорення книги з психологами. Приємно, що автори самі виходять на зв’язок. Приміром, Еміль Палагнюк пропонував свою книгу для обговорення та рецензування. Ми працювали із його роботою «Лузеркаси».

    — На instagram-сторінці «Спілки» є спільний допис із інформаційним агентством «Нова Доба», у якому ти працюєш. Як виникла ідея такої медійної колаборації та як технічно ти реалізувала цей кейс?

    — Багато років бачила в соцмережах, що на сторінках брендів організацій є цікаві листівки до Дня закоханих із відомими людьми, ситуаціями, аудиторія на це активно реагує вподобаннями, коментарями та поширеннями. Подумала, чому б для «Спілки» не зробити щось схоже? Для «Нової Доби» я пишу про літературу, тож вирішила поєднати наші інтереси для залучення нової аудиторії.

    — Як ти почали працювати в «Новій Добі»?

    — Минулоріч був спільний проєкт «Майстерність сторителінгу», який реалізували у співпраці з кафедрою журналістики, реклами та PR-технологій у межах підписаного меморандуму про співпрацю між ІА «Нова Доба» і ЧНУ ім. Богдана Хмельницького за підтримки Чеської громадської організації «Асоціація з міжнародних питань» у Програмі Трансформаційної співпраці МЗС Чехії. Я написала два лонгриди, і коли в редакції була вакансія, то Ольга Ярмолич, що вже працювала в «Новій Добі», запропонувала мою кандидатуру. Відчуваю творчу свободу, можу пропонувати теми, і редакція підтримує. Наприклад, аналітичні лонгриди про вартість Великоднього кошика та борщу потребують більше часу на підготовку. Утім, саме від такого формату я отримую професійне задоволення.

    — Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?

    — Журналістика — це непередбачувана робота, і планувати складно. Стараюся ходити на більшість пар, іноді є можливість делегувати відвідування заходу колезі. Буває, що ввечері пишуть, що треба відвідати подію, тоді змушена пропустити пари.

    — Які особливості поєднання роботи і навчання?

    — Головна складність у тому, що не завжди можу бути присутньою на аудиторних заняттях. Утім помітила, що з початком роботи медійницею почала більше розуміти журналістику, бо здобуваю практичний досвід.

    — Як навчальна програма в університеті допомагає у твоїй роботі в медіа?

    — Із тих дисциплін, які вивчаємо цьогоріч, ключовими для мене є аналітичні жанри. Навчилася правильно опрацьовувати джерела, покликатися на них. Загалом у кожному предметі є щось корисне.

    — Що ти порадиш студентам, які хочуть розвиватися в певній сфері, але мають страхи?

    — Усі зазвичай кажуть: «не боятися», «пробувати себе». Я додам: якщо спробуєте і зрозумієте, що це «не ваше»  — ви завжди можете піти. Як каже мама: «поки ти студентка, маєш можливість тестувати себе в усьому, бо маєш нашу підтримку» . Але пам’ятайте про навчання.

    — Якими ти бачиш свої подальші кроки?

    — Не хочу себе зараз навантажувати думками про майбутнє. Але робота у сфері журналістики мені подобається, можливо, вступлю на магістратуру.

    — Катю, дякую за розмову! Бажаю успіхів у навчанні та втілення своїх задуміву життя незалежно від того, який шлях у медіагалузіти обереш.

    Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістами про поєднання роботи та навчання»

    Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

  • Мода на свідомість: екологічні звички сучасної молоді

    Мода на свідомість: екологічні звички сучасної молоді

    Скільки речей у твоїй шафі ти справді носиш? І скільки з них ти купив просто, «бо хотілося»? Поки масмаркет щотижня пропонує нові колекції, молодь дедалі частіше обирає інший підхід – менше купувати, більше переосмислювати. Секонд-хенди замість торгових центрів, шопери замість пакетів, багаторазова чашка в рюкзаку, локальні бренди замість масового виробництва. І дедалі більше молодих людей ставлять собі запитання: чи справді мені це потрібно? Так формується нова культура споживання, у якій щоденні звички стають відображенням цінностей.

    Здебільшого свідоме споживання починається з повсякденних дрібниць. Для багатьох людей сортування сміття, відмова від одноразових пакетів, папір замість пластику, повторне використання речей – це вже не дивацтво, а частина повсякденності. Свідоме споживання більше не сприймається як складна система обмежень, а органічно вплітається у щоденні рішення: що купити, що вдягнути, від чого відмовитися. Саме на цьому рівні формується і логіка zero waste, коли кожне рішення, навіть найменше, впливає на кількість відходів.

    Zero waste (зеро вейст або нуль відходів) – це всесвітній громадський рух, який популяризує підхід до споживання і способу життя, спрямований на максимальне зменшення кількості сміття через відмову від зайвих речей, повторне використання ресурсів і свідомий вибір товарів. У ширшому розумінні це не лише про сортування чи відмову від пластику, а про зміну мислення: людина намагається ще до купівлі оцінити, чи справді їй потрібна річ, як довго вона буде використовуватися, і що з нею станеться потім.

    В основі цього підходу лежить доволі проста логіка, яку часто описують через п’ять принципів: відмова від зайвого (Refuse); скорочення споживання (Reduce); повторне використання (Reuse); перероблення (Recycle) та нарешті переосмислення орієнтирів (Rethink), які допомагають інакше подивитися на щоденні рішення. Саме останній принцип об’єднує всі ці кроки в одну систему, у якій йдеться насамперед про уважність до власних звичок і розуміння того, як особисто ти можеш впливати на довкілля. Ефект від такого підходу виходить далеко за межі особистого вибору. Чим менше пластику та зайвих матеріалів потрапляє у використання, тим менше відходів опиняється в природі, а отже, менше шкоди для екосистем і тварин.

    Ці зміни вже помітні і на рівні бізнесу. Українські виробники також поступово долучаються до цього руху. Наприклад, деякі локальні бренди одягу впроваджують апсайклінг – створюють нові речі зі старих тканин або залишків виробництва, зменшуючи кількість відходів. Інші відмовляються від зайвого пакування або використовують перероблені матеріали для своїх колекцій. Одним із найвідоміших прикладів є український бренд KSENIASCHNAIDER. Його засновницю, Ксенію Шнайдер, називають піонером екологічної (свідомої) моди. Бренд відомий світовим масштабом виробництва одягу з перероблених матеріалів, зокрема джинсів. Значна частина їхніх колекцій складається саме з перероблених матеріалів, а щороку вони дають друге життя тисячам одиниць одягу.

    Тож екологічні звички поступово стають новою нормою, яка формує стиль життя та спосіб мислення, особливо молоді. Для студентів це водночас про комфорт, економію і бажання жити в середовищі, яке не шкодить майбутньому. У цьому середовищі з’являється естетика мінімалізму, повторне використання речей, підтримка локальних виробників. І разом із нею виникає новий тип відповідальності, який починається з простих дій, але поступово змінює цілу культуру споживання.

    Одним із найпомітніших проявів цієї зміни є ставлення до одягу. Секонд-хенди дедалі частіше з’являються у звичному маршруті студентів, поруч із кав’ярнями, парами і щоденними справами. Похід туди – це вже як окрема практика зі своїм ритмом, очікуванням і навіть азартом пошуку.

    З Аліною ми зустрілися біля одного з черкаських секондів. Дівчині 25 років, певний час вона жила в Чехії, а зараз повернулася в Україну. Каже, що помітила, що за кордоном секонд взагалі вважається модним у багатої молоді, а особливо «полюють» на вінтажний одяг. «У мене повага до людей які носять секонд бо це ж ресайклінг одягу, а це, зі свого боку, добре для екології й ламає стереотипи деяких людей, що треба завжди купувати все нове», – говорить Аліна. До секонд-хендів вона заходить регулярно, кілька разів на місяць. Каже, що впевнена, що це абсолютно не соромно, а вигідно і оптимально: «Це філософія реюз (reuse). Купувати вживані речі добре для довкілля, оскільки, щоб зробити нову річ, витрачаються ресурси, а стара просто перевикористовується».

    Екологічні звички не обмежуються гардеробом. Вони поступово переходять у повсякденні рішення. Аліна каже, що з часом почала більше звертати увагу не лише на самі речі, а й на те, як вони потрапляють до споживача. «Я часто відмовляюся від продуктів, які мають кілька шарів упаковки. Наприклад, печиво: зовні плівка, всередині коробка, а потім ще кожна штука окремо запакована. Те саме із соками: складно знайти щось у склі, хоча банку можна використати повторно». За її словами, такі дрібниці поступово формують інший підхід до покупок. Вибір робиться не лише за смаком чи ціною, а й з урахуванням того, що залишиться після використання. «Якщо я бачу, що упаковка неперероблювана або її занадто багато, я просто це не купую. Можливо, коли люди частіше будуть так робити, виробники почнуть змінювати підхід».

    Такі рішення не завжди зручні, але для частини молоді вони стають питанням принципу. Вибір на користь меншої кількості відходів іноді означає відмову від звичних продуктів або пошук альтернатив. Тема сортування сміття теж поступово входить у наше життя, хоча тут досвід різниться. Хтось намагається системно підходити до цього процесу, а хтось стикається з розчаруванням.

    «Колись вирішила віднести пляшки в контейнер для сортування. Біля мене стояла жінка і каже: “Зараз сміття не сортується, кидай у звичайний бак”. Після цього вже менше мотивації…», – якось поділилася моя сусідка Вікторія. Їй 24 роки, вона з тих, хто намагається змінювати звички поступово, без різких рішень. Каже, що починала з простого: менше пакетів, більше уваги до того, що саме купує.  Після того прикрого випадку вона не відмовилась від ідеї сортування, просто підходить до цього більш вибірково: здає скло і пластик у пункти прийому, коли має можливість, і намагається зменшувати кількість відходів ще на етапі купівлі. Останнім часом вона експериментує з власною тарою. Бере з собою контейнери або пакети багаторазового використання, особливо коли йдеться про вагові продукти. Каже, що це не завжди зручно, іноді доводиться ловити на собі здивовані погляди, щось пояснювати або шукати альтернативу, проте з часом звикаєш.

    Водночас екологічна свідомість проявляється не лише у щоденних звичках, а й у більш активних діях. Студенти ініціюють екологічні проєкти, долучаються до прибирання територій, створюють власні ініціативи та поширюють інформацію про сталий розвиток у соціальних мережах. Університети також поступово стають простором для таких змін. У деяких навчальних закладах з’являються контейнери для сортування, проводяться екоакції, формується спільнота людей, які готові об’єднуватися навколо цих ідей.

    Утім, попри популярність, zero waste не можна назвати універсальним рішенням для всіх. За межами красивих екоісторій залишається інша реальність, не завжди зручна і не завжди доступна. Спроба жити з мінімальною кількістю відходів часто впирається у банальні речі: брак часу, відсутність інфраструктури, звичний ритм життя. Щоб розсортувати сміття, знайти пункт прийому чи альтернативу звичайним продуктам, іноді потрібно витратити значно більше зусиль, ніж здається на перший погляд. У великих містах це зробити легше, а ось у менших – значно складніше. Є й інше питання – фінансове. Частина товарів, які позиціонуються як екологічні, коштують дорожче за звичайні аналоги. Багаторазові речі, екологічне пакування, спеціалізовані магазини – усе це потребує додаткових витрат. У такому випадку свідоме споживання стає вибором, який не всі можуть собі дозволити в повному обсязі. Через це виникає і критика самого підходу. Дехто вважає, що ідея «нуль відходів» звучить занадто категорично і може викликати відчуття провини або виснаження, коли ідеального результату досягти не вдається.

    Проте філософія свідомого споживання не вимагає абсолютного результату, і це не про жорсткі правила. Швидше це про поступові зміни, які кожен визначає для себе сам. Відмова від зайвого пакування, паперова трубочка замість пластикової, багаторазовий контейнер для їжі, уважніший вибір речей – ці кроки можуть здаватися дрібними, але саме з них складається більша картина. Напевно, свідоме споживання починається з моменту, коли з’являється питання: чи справді мені це потрібно? І, схоже, саме з цього питання сьогодні починається новий стиль життя.

    Автор тексту: Тимошенко Вікторія,  студентка 4-Ж, ННІ української  філології та соціальних комунікацій

  • Як проводити інтерв’ю з дітьми

    Як проводити інтерв’ю з дітьми

    Для інтерв’ю з дітьми варто розуміти цільову аудиторію. Якщо це дошкільнята, можна використовувати в запитаннях яскраві ілюстрації або наводити приклади. Якщо ж це підлітки, розмова має бути не поверхневою, оскільки в них уже є певний досвід і знання.

    1. Прості запитання. Запитання мають бути конкретними, без складної термінології, щоб діти могли одразу відповісти, без уточнювальних запитань.

    2.  Вільне вираження почуттів. Ви маєте створити атмосферу довіри, щоб дитина відчувала, що вам справді цікава її думка. Не засуджуйте за ту чи ту відповідь.

    3. Вразливість. Якщо дитина відмовляється відповідати на якесь запитання – не варто тиснути. Ви завжди можете уточнити деталі в батьків.

    4. Уточнюйте. Не бійтеся уточнити або розвивати тему далі. Будь-які деталі важливі.

    5.  Місце проведення інтерв’ю. Місце має бути знайомим для дитини, щоб вона почувалася комфортно й у безпеці.

    6.  Батьки.Попередньо поговоріть із батьками, уточніть усі деталі інтерв’ю, щоб не було несподіванок. Варто проговорити тему та запитання.

    7.  Знайомство. Розмову варто починати зі знайомства – представтеся та поясніть, чому ви тут зібралися. Якщо ви працюєте не самі, познайомте дитину з командою, щоб вона почувалася в безпеці.

     Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української  філології та соціальних комунікацій 

  • 5 найкращих центрів і просторів для корисного дозвілля та адаптації молоді у Черкасах

    5 найкращих центрів і просторів для корисного дозвілля та адаптації молоді у Черкасах

    В Україні у 2025–2026 роках активно розвивається мережа молодіжних центрів і просторів у межах державної молодіжної політики, яку реалізує Міністерство молоді та спорту України. Зокрема, станом на 2025 рік в Україні функціонує понад 600 молодіжних центрів і просторів, і їхня кількість продовжує зростати навіть в умовах повномасштабної війни.

    Крім того, державні програми передбачають створення безпечних просторів для молоді, розвиток психологічної стійкості та підтримку соціалізації, що особливо важливо для студентів, а саме внутрішньо переміщених осіб. Такі пріоритети визначило Міністерство молоді та спорту України в програмі «Молодь України: покоління стійкості – 2030»

    На цьому тлі у містах, зокрема в Черкасах, зростає потреба в просторах, де молодь може безкоштовно спілкуватися, брати участь у заходах і поступово адаптуватися до нового середовища. Для студентів-ВПО такі місця часто стають першою точкою соціалізації поза навчанням. У Черкасах уже працює низка таких локацій, від молодіжних просторів до ініціативних майданчиків, які поєднують навчання, волонтерство та дозвілля.

    Ми вирішили дізнатися, яким просторам і центрам у Черкасах надають перевагу студенти. У ході опитування ми поспілкувалися з 50 студентами і на основі їх відповідей вибудували рейтинг таких організацій.

    На першому місці розташувався Центр ментального здоров’я Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

    Це навчально-науковий центр, який функціонує на базі університету з 2024 року. Його створили для підтримки психологічного благополуччя студентів, викладачів і всіх охочих, а також для формування культури піклування про ментальне здоров’я в освітньому середовищі. У центрі можна отримати індивідуальні консультації, взяти участь у групових заняттях, тренінгах і психологічних заходах. Він працює як терапевтичний простір, де відвідувачі можуть отримати підтримку, відновити емоційний стан і навчитися справлятися зі стресом. Центр також долучений до всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» і співпрацює з обласними та національними фахівцями у сфері психологічної допомоги.

    Фото: сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

    «Я обираю Центр ментального здоров’я ЧНУ, тому що більшість заходів проводять дипломовані психологи, які надають індивідуальні консультації. Вірю, що відвідування цього Центру покращить мій психологічний стан і допоможе краще зрозуміти себе. Наприклад, зустріч із Яною Бонь про дисфункційні переконання дала мені розуміння, наскільки важливо відділяти себе від коментарів інших. Я зрозуміла, як формуються деструктивні думки, які рівні переконань існують, як вони виникають і які стратегії реагування можна застосовувати. Оскільки зустріч мала практичну частину, ми навіть пропрацювали одне з моїх переконань. Також локація в центрі міста набагато зручніша, ніж в МРЦ», – зазначає студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «журналістика», Юлія Євтушевська.

    «Центр ментального здоров’я ЧНУ для мене найкращий, бо це простір, який реально допомагає студентам. Для мене він став точкою опори. По-перше, я відвідувала безкоштовні психологічні консультації – це величезна підтримка в такий складний час. Дуже сподобалися заходи програми «Ти як?» та арт-колажування: вони допомогли емоційно розвантажитися.

    По-друге, Центр дає сильну базу для професійного розвитку. Тренінги проводять психологи-практики та викладачі. Особливо запам’яталися два заходи: про труднощі психологів у соцмережах (після нього я наважилася почати власні консультації) та про психологію й маркетинг. Для мене як СММ-фахівця це було точне влучання», – говорить студентка 3-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «практична психологія», Сніжана Лебединець.   

    Друге місце в нашому рейтингу посів Молодіжний ресурсний центр Черкас. Це комунальний заклад, створений рішенням обласної ради, який реалізує державну молодіжну політику та залучає молодь до громадської діяльності. У центрі проводять тренінги, майстер-класи та різноманітні освітні заходи для молоді. Також тут організовують зустрічі та події, де можна поспілкуватися, відпочити й долучитися до спільних ініціатив.


    Окрім цього, центр організовує молодіжні поїздки, екскурсії та вишколи, а також залучає учасників до волонтерських і соціальних ініціатив. Такі активності допомагають молоді не лише змістовно проводити дозвілля, а й розвиватися та реалізовувати власні ідеї.

    Фото: сайт Черкаського обласного молодіжного ресурсного центру.

    «Найбільше мені подобається Молодіжний ресурсний центр, бо там завжди є можливість не просто провести час, а й познайомитися з новими людьми. Я відвідала подію «Незнайомці», де учасники спілкуються між собою у неформальній атмосфері. Саме там я познайомилася з дівчиною, яка згодом стала моєю найкращою подругою. Це показує, що такі заходи справді допомагають знайти близьких по духу людей і відчути себе частиною спільноти», – пояснює студентка 4-го курсу Черкаського державного технологічного університету, спеціальність  «готельно-ресторанна справа», Яна Атамась.

    Третю сходинку зайняв простір  «Refectio». Це громадська організація та центр життєстійкості у Черкасах, діяльність якого спрямована на психологічну підтримку та відновлення людей, зокрема внутрішньо переміщених осіб. Після початку повномасштабного вторгнення тут почали активно розвивати групи підтримки для ВПО, де учасникам допомагають адаптуватися до нового середовища, говорити про власні переживання та знаходити ресурси для подальшого життя.

    Окрім груп підтримки, організація проводить навчальні тренінги та семінари для психологів, волонтерів, громадських діячів і всіх охочих. Основний фокус навчання – кризова психологія та надання першої психологічної допомоги. Також у роботі використовуються групові формати для молоді, спрямовані на емоційне вираження, самопізнання та формування безпечного середовища для спілкування.

    Фото: сайт Рефектіо.

    «Мені до вподоби простір «Refectio», тому що їхня діяльність спрямована на підтримку ментального здоров’я. Вони створюють зустрічі, де пояснюють, як справлятися з тривожністю, стресом та емоційним виснаженням. Крім того, проводять тренінги та онлайн-семінари, до яких можна долучитися звідусіль. Я брала участь в онлайн-заході «Роль жертви, агресора і рятівника у стосунках». Інформацію подають доступно, з практичними порадами, які реально можна застосовувати в житті. У сучасних умовах такі ініціативи дуже потрібні», — зазначає студентка 3-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «середня освіта, англійська мова та література», Дарина Куроченко.    

    На четвертій позиції опинився Черкаський інститут міста. Це громадська організація, яка досліджує міський розвиток Черкас і впроваджує проєкти, спрямовані на покращення життя у місті. Діяльність інституту охоплює аналітику міських процесів, розвиток громадських ініціатив та популяризацію сучасних підходів до міського управління.

    Організація також реалізує освітні та практичні проєкти: проводить лекції, воркшопи, публічні обговорення та програми, пов’язані з розвитком міського середовища, громадської участі та безпеки. Окремі напрями діяльності включають роботу з молоддю, дослідження міських проблем і створення інформаційних матеріалів про життя міста.

    Фото: сайт Черкаського інституту міста.

    «Мені дуже подобаються заходи Черкаського інституту міста: вони справді цікаві й змістовні. Я навіть відвідувала їхні події як фотограф і мала змогу побачити все зсередини. Там обговорюють важливі теми, які допомагають краще розуміти, як функціонує місто і суспільство загалом.

    Особливо цінно, що вони працюють із медіаграмотністю та пояснюють, як розпізнавати маніпуляції й інформаційні впливи, що особливо актуально в умовах війни. Також тішить, що вони випускають власне видання «Вісник», де можна знайти аналітичні матеріали про місто. Вважаю, що такі організації зараз дуже потрібні, бо вони формують свідомість молоді та допомагають орієнтуватися в сучасних викликах», – говорить студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «реклама та PR-технології», Саша Гончаренко

    П’яте місце у рейтингу зайняв Черкаський міський Палац Молоді. Він є комунальною культурною установою, яка працює як простір для творчого розвитку, дозвілля та організації культурних подій для молоді й мешканців міста. У Палаці молоді діють творчі гуртки та студії різних напрямів, зокрема вокальні, хореографічні й театральні. Протягом року тут відбуваються концерти, фестивалі, вистави, майстер-класи та інші мистецькі заходи, що залучають молодь до активної участі в культурному житті міста та дають можливість розвивати власні таланти.

    Фото: фейсбук Черкаського міського Палацу Молоді.

    «Найбільше мені імпонує Черкаський міський Палац молоді, бо тут можна не просто цікаво проводити час, а й розвивати свої таланти. Подобається, що організовують різноманітні творчі, культурні та розважальні заходи. Це допомагає знаходити нові інтереси й спілкуватися з однодумцями. Такі заклади дуже важливі для міста: вони дають молодим людям можливість самореалізуватися та проводити дозвілля корисно», – зазначає студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «середня освіта, українська мова та література», Вікторія Кривущенко.   

    Психологиня Світлана Демиденко звертає увагу, що вибір молоді в цьому рейтингу добре відображає їхні актуальні потреби. «Проаналізувавши відповіді студентів, я бачу чіткі тенденції. По-перше, молодь шукає не просто розваги, а безпечний простір і відчуття прийняття. Саме тому перше місце посів Центр ментального здоров’я, адже там можна отримати фахову психологічну допомогу та краще зрозуміти себе.

    По-друге, для студентів надзвичайно важливе живе спілкування та можливість будувати нові соціальні зв’язки. Заходи, де люди знайомляться і навіть знаходять справжніх друзів, безпосередньо впливають на відчуття належності до спільноти. Крім того, молодь високо цінує практичні знання – тренінги, майстер-класи, можливість спробувати себе в нових ролях. Це свідчить, що їм потрібна не лише емоційна підтримка, а й розвиток та самореалізація. Окремо приємно бачити високий інтерес до тем ментального здоров’я, стресу та адаптації. Молодь не тікає від цих питань, а активно шукає ресурси для відновлення. Загалом такі простори виконують набагато ширшу роль, ніж просто організація дозвілля, вони стають середовищем формування стійкості, підтримки та особистісного зростання», – зазначає Світлана Демиденко.

    Виконала студентка 4-Ж курсу Чорна Вікторія

    у межах проєкту “Квота на майбутнє”

  • Темрява, що поглинає

    Темрява, що поглинає

    Страх накрив її життя в одну мить. Вона досі пам’ятає той день до найменших деталей, але не любить про нього говорити. Після нього все чітко розділилося на “до” і “після”. ВПО  для сторонніх – це просто чотири літери в документах. Для Анастасії – нова ідентичність, за якою ховається ціла історія втрати, постійного страху і тихого, щоденного відновлення.

    Орендована квартира в Києві ніколи не зрівняється з тим трикімнатним будинком в Олешках, де минуло сімнадцять років її життя. Там були мамині ніжні руки, які щоранку заплітали акуратні хвостики до школи, бабусині млинці з хрусткою золотистою скоринкою на сніданок і тепле, непорушне відчуття безпеки. Тут  чужі стіни з обдертими шпалерами, скрипучі підлоги і постійне відчуття тимчасовості. Саме так тепер живе Анастасія, студентка, яка на власній шкірі відчула, що таке втратити дім і вимушено навчитися називати чуже своїм.

    Втрачене не повернеш

    У лютому 2022 року Анастасії було шістнадцять. Вона жила в Олешках на Херсонщині – невеликому затишному місті на лівому березі Дніпра, за кілька кілометрів від Херсона. Тут пройшло все її дитинство. Влітку бабуся часто водила її й найкращу подругу Сніжану до річки Конки, а іноді вони втрьох їхали на Олешківські піски. Дівчата годинами могли шукати маленькі нірки в теплому піску й терпляче чекати, поки звідти виповзе якась ящірка чи жук. Зазвичай, так і не дочікувалися, але сміялися до сліз.

    “Найбільше я сумую не за самим місцем, а за людьми і тією атмосферою, –каже Анастасія. – За відчуттям, що ти вдома, по-справжньому вдома”.

    Навіть після початку повномасштабної війни родина спочатку залишалася в місті. Здавалося, що все це тимчасово і можна перечекати. Місто змінювалося на очах: з’являлися блокпости, постійно лунали вибухи, на вулицях і в полях були розкидані міни. Пересуватися ставало дедалі небезпечніше.

    “Пам’ятаю, як у восьмому класі я молилася Богу, щоб колись переїхати до Києва вчитися. Повернулася тоді з екскурсії і була в захваті від великого міста. Якби я знала, якою ціною здійсниться ця мрія, ніколи б не просила”, – з гіркотою згадує вона.

    Дитяча мрія про інше життя перетворилася на вимушений вибір без права на повернення.

    Страшно навіть уві сні

    Вже через кілька тижнів після початку війни Анастасія почала боятися кожного шурхоту. Ночі доводилося проводити в холодних сирих підвалах, де іноді з’являлися блохи й клопи. Було страшно виходити на вулицю навіть по воду. Звичайні побутові справи, такі як сходити до магазину чи викинути сміття, перетворювалися на гру зі смертю.

    Родина почала обговорювати виїзд. Тітка по маминій лінії вже виїхала до Німеччини й пропонувала притулок. Але бабуся категорично відмовлялася покидати дім, який ще стояв цілим. Надія “перечекати” трималася довго. Анастасія жила в тому будинку разом із мамою та бабусею. Батька вона майже не пам’ятала, він помер від раку, коли їй було лише три роки.

    “Ми не могли залишити бабусю саму. Я не могла. Мама була готова їхати, а я навіть уявити не могла, як ми її кинемо”, – говорить Анастасія з сумом.

    Першого літа війни уламки снаряда завалили будинок подруги Сніжани, поки та спала. Це стало переломним моментом. Анастасія пережила першу сильну панічну атаку.

    “Я відчула, що можу бути наступною. І це може статися в будь-яку секунду”, – згадує вона.

    Після загибелі подруги обстріли вже не просто лякали, а вони виснажували фізично й морально. З’явилося відчуття глибокої апатії, важко було навіть піднятися зранку. Вода й світло зникали на довгі дні, тому навіть прості дії втрачали сенс. Саме тоді, за її словами, почалася депресія. Іноді вона навіть сумувала за першими місяцями війни, бо тоді ще жевріла надія. Пізніше надії майже не залишилося.

    Минуло ще кілька місяців. З’явилася можливість евакуюватися, волонтери обіцяли допомогти. Родина вже збирала речі, настрій був обережно піднесений. Та радість тривала недовго. Бабуся пішла до одного з небагатьох магазинів, що працював, і підірвалася на міні. Тіло залишалося на вулиці ще добу, через постійні обстріли його не могли забрати. Кладовище, де похований дідусь, було пошкоджене ще на початку війни, тому бабусю довелося ховати в неглибокій могилі неподалік.

    “Я бачила її… Ця картина не стирається з пам’яті. Іноді повертається, навіть коли я просто заплющую очі”,– тихо зізнається Анастасія.

    Останній ривок

    Після смерті бабусі Анастасія з мамою ще пів року залишалися в Олешках. Картали себе, що не змогли її вмовити поїхати раніше. Виїжджати було так само небезпечно, як і залишатися: міни на дорогах, російські блокпости, постійний ризик потрапити під обстріл. Вони просто виживали, намагалися не втрачати розум. Усе змінилося 6 червня 2023 року, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Олешки затопило майже повністю. Вода піднялася до чотирьох-п’яти метрів у багатьох районах, затопивши понад 80 % міста. Люди прокидалися від дзюрчання води, яка швидко прибувала, і вибиралися через вікна на дахи та горища. Зникло світло, газ, чиста вода

    “Це вже була не просто крапля, а справжня смертельна яма з брудної води, – каже Анастасія. – Ми з мамою сиділи на даху майже добу. Руки й ноги німіли від холоду, а внизу пропливали речі, меблі й мертві тварини. Було відчуття, що це кінець”.

    Під постійним ризиком їх врятували волонтери на човнах. Після майже півтора року окупації Анастасія з мамою нарешті виїхали на підконтрольну Україні територію. Зараз Анастасія живе в Києві вже третій рік. Вона навчається на 2-му курсі спеціальності “дизайн”, вступила не відразу, як приїхала. Перші місяці пішли на те, щоб просто оговтатися, оформити документи і хоч якось стабілізувати життя. Тільки потім вона наважилася вступати. Вона досі з теплом згадує бабусю, тихі вечори, коли та розповідала їй старі історії, і як міцно вона обіймала, навіть коли нічого не говорила.

    “Бабуся вчила мене не здаватися. І я намагаюся про це пам’ятати”, – каже дівчина.

    Анастасія регулярно займається з психологом. Це допомагає проживати біль, а не ховати його всередині. Вона вже розуміє, що немає такої трагедії, яку людина не може пережити, якщо дозволяє собі йти крок за кроком і просити про допомогу. Квартира з обдертими шпалерами, яка спочатку здавалася лише тимчасовим прихистком, тепер для неї – це тільки початок нового життя. Тут вона малює, вчиться створювати красу, зустрічається з друзями і потроху вчиться довіряти майбутньому.

    “Якщо вибір є – значить, я буду діяти, – каже Анастасія. – Не зволікати. Бо життя коротке, а надія – це те, що ми обираємо щодня”.

    За сухою абревіатурою ВПО насамперед стоїть жива людина і її біль. Але також сила, яка дозволяє підніматися навіть після найтемнішої ночі. І Анастасія  живий доказ того, як важко, але можливо вчитися жити повноцінно, коли все, що було рідним, залишилося в минулому.

    Виконала студентка 4-Ж курсу Чорна Вікторія

    у межах проєкту “Квота на майбутнє”

  • “Опорою для себе я стала сама”, – Ольга Дмитрієва

    “Опорою для себе я стала сама”, – Ольга Дмитрієва

    Після початку повномасштабної війни тисячі студентів із-поміж внутрішньо переміщених осіб змушені не лише змінювати місце проживання, а й проходити складну психологічну адаптацію до нових умов навчання. За даними Міністерства освіти і науки України, значна частина таких студентів стикається з тривожністю, стресом і труднощами інтеграції в нове середовище. Ця тема є особливо актуальною, адже війна суттєво погіршує ментальне здоров’я молоді. За даними дослідження “Braving the dark : mental health challenges and academic performance of Ukrainian university students during the war” (2025), симптоми депресії спостерігаються у 85,8% студентів, тривоги у 66,1%, порушення сну у 56,9%, а посттравматичний стресовий розлад у 48,1%. У студентів-ВПО ці прояви часто посилюються через стрес адаптації до нового міста та університету. Якщо не звертати уваги на такі сигнали, наслідки стають довготривалими, від помітного зниження академічної успішності (на рівні 17% при важкій депресії) до хронічних проблем із психікою в молодому поколінні.

    Фото надане Ольгою Дмитрієвою

    Про те, що найскладніше в адаптації до нового міста і навчання, як війна впливає на мотивацію, сон і стосунки з одногрупниками та як стати опорою для себе, ми поговорили з переселенкою з Харкова, студенткою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, яка навчається на 4 курсі за спеціальністю середня освіта, українська мова і література – Ольгою Дмитрієвою.  

    – Розкажіть, як вам було жити в Харкові?

    – До війни там було дуже цікаво, і в мене було відчуття, що потрібно більше гуляти цим містом, щоб усе побачити й відчути. Після початку війни стало страшно, адже, на відміну від багатьох інших міст і областей, у Харкові часто спочатку був приліт, а вже потім тривога.

    Пам’ятаю багато місць, де проводила час із друзями: Саржин Яр, сквер “Стрілка”, торговий центр “Нікольський”, майдан Свободи, парк Горького – це те, що найбільше запам’яталося. Зараз більшість друзів роз’їхалися: хтось по різних містах України, хтось за кордон. Іноді ми спілкуємося, вітаємо одне одного зі святами, але, на жаль, постійний зв’язок підтримувати не вдається.

    – Як змінилося ваше життя після переїзду і що було найскладнішим у той період?

    – Життя змінилося кардинально. Найбільше запам’ятався страх. Ти боїшся кожної тривоги і переживаєш, що зараз буде приліт. Почалися проблеми зі сном, я засинала лише о другій-третій годині ночі, тому важко було прокидатися.

    – Які перші враження у вас були від нового середовища і навчання?

    – Спершу було здивування, усе здавалося новим і незвичним. Потрібно було звикати до іншого ритму життя, нових людей і навчального процесу. Водночас з’явилося зацікавлення: хотілося більше дізнатися про Черкаси, дослідити місто і поступово знайти в ньому щось своє. Але разом із цим був і страх, адже це нове місто, і я переживала, що можу загубитися або не одразу орієнтуватися в ньому.

    – Як проходив ваш процес адаптації?

    – Адаптація проходила повільно, але мені допомогло те, що я почала знаходити нових друзів і звернулася до психолога. Спеціаліста для мене обрали батьки, адже на той момент мені було лише 17 років.

    – З одногрупниками, на жаль, стосунки не склалися, але друзів я знайшла навіть не в Черкасах, а в Черкаській області. Коли почалася війна, у село Хрестителеве евакуювали моїх бабусь, і батьки відправили мене туди на літо. Там було дуже добре й спокійно: природа, тиша і підтримка рідних допомогли мені трохи відновитися та відчути себе в безпеці. Я відчула себе на своєму місці приблизно через рік після початку війни, і цьому значною мірою посприяли мої друзі.

    – Які труднощі в навчанні були для вас найбільш відчутними?

    – Досвід, який я пережила, вплинув на мене і знизив мою мотивацію. Почалися проблеми з концентрацією, я ніби постійно перебувала в якомусь тумані. Уночі було дуже страшно через можливість вибухів. Я стала більш замкнутою в собі, і це, можливо, також вплинуло на мої стосунки з одногрупниками.

    – Чи відчували ви підтримку з боку університету?

    – Так, звичайно. Особливо на першому і другому курсі. Мені допомагали з гуртожитком, адже в нас не було достатньо коштів, щоб його оплатити. Також куратор і деканат допомагали з продуктами харчування, за що я дуже вдячна.

    На мою думку, на старших курсах підтримка дещо зменшилася. Можливо, тому що багато хто вже звик до воєнного стану. Також, ймовірно, збільшилася кількість переселенців.

    – Чи було вам комфортно на парах?

    – Так, але іноді від монотонного голосу деяких викладачів дуже хотілося спати, і я ледь трималася.

    Одногрупники до мене ставилися нейтрально. У мене була дуже хороша подруга, але, на жаль, вона відрахувалася. Таке нейтральне ставлення не було образливим, але я все одно відчувала самотність. З боку викладачів було радше поблажливе ставлення до мене, але, на жаль, успішність із часом усе одно знизилася. Це сталося після того, як я зосередилася на своєму фізичному та ментальному здоров’ї – це було для мене пріоритетом. Мені не вистачало часу і сил на навчання, іноді я приходила після пар і одразу засинала.

    – Чи були ситуації, коли вам доводилося докладати більше зусиль, ніж іншим?

    – Так, у мене суттєво погіршилася пам’ять. Після всього пережитого в мене також був посттравматичний стресовий розлад і певна «адреналінова залежність» від вибухів, і це майже ніхто не розумів. Згадую свою першу сесію на першому курсі, тоді були масштабні тривоги, і ми майже весь час проводили в укритті. У мене починали тремтіти руки, кидало то в холод, то в жар. Я намагалася цього не показувати іншим.

    – Як ви з цим справлялися?

    – Мені допомагали різні речі: дихальні практики, трав’яні чаї. Найпростіша вправа – це коли на 4 секунди робиш глибокий вдих, на 7 затримуєш подих і на 8 повільно видихаєш. Також з’явилася не дуже хороша звичка – куріння як спосіб заспокоїтися. Я пообіцяла собі, що після закінчення війни кину курити.

    – А що було для вас опорою в складні моменти?

    – Опорою для себе я стала сама, а також віра і надія на краще майбутнє. На початку після адаптації моєю мрією було повернутися до Харкова, бо я дуже за ним сумувала. Також я хотіла побачити Київ, адже востаннє була там ще до початку пандемії. На щастя, мені вдалося це здійснити, і зараз я часто їжджу до Києва. Нині мені найбільше хочеться, щоб війна закінчилася і щоб я могла вільно подорожувати містами України.

    – Як досвід війни вплинув на вас як особистість?

    – На це складно відповісти однозначно. Якщо до війни я була інтровертом, то після стала ще більш закритою. Водночас були внутрішні коливання: з одного боку, відчуття, що живемо один раз і кожен день може стати останнім, з іншого – постійна потреба готуватися до “чорного дня”. Разом із цим я зрозуміла, що я самостійна і самодостатня людина. Мені більше не потрібно когось чекати, щоб піти, наприклад, у кіно чи на виставку. Я навчилася подорожувати й відвідувати різні місця сама. І хоча не завжди впевнено, але почала робити перші кроки до нових знайомств.

    – Що б ви хотіли сказати людям, які не розуміють досвід ВПО?

    – Я б хотіла попросити ставитися з більшою чуйністю і розумінням. Багато з нас пережили серйозні психологічні травми, пов’язані з небезпекою і загрозою життю. Особливо важливо в перші періоди після переїзду з зони бойових дій – не знецінювати цей досвід жартами. Наприклад, коли людина боїться кожного різкого звуку під час повітряної тривоги, це не перебільшення, а природна реакція. Найпростіше і водночас найважливіше – ставитися до нас із повагою і без упереджень, як до звичайних людей.

    – Які зміни, на вашу думку, могли б покращити адаптацію студентів ВПО в університеті?

    – Передусім створення умов для формування соціальних зв’язків у межах університету. Для студентів ВПО це критично, адже вони часто втрачають звичне коло спілкування і опиняються в новому середовищі без підтримки. У цьому процесі важливу роль могли б відігравати куратори та дирекції – через ініціювання неформальних зустрічей, спільних заходів у дружній, комфортній атмосфері. Це можуть бути прості речі: зустрічі за чаєм, невеликі події для знайомства, простір для відкритого спілкування. Саме такі формати допомагають зменшити дистанцію між студентами і сприяють відчуттю приналежності до спільноти.

         З власного досвіду можу сказати, що відсутність близького кола поруч ускладнює цей процес. Моя подруга й одногрупниця виїхала за кордон, і це ще більше посилило відчуття втрати зв’язку. Саме тому такі ініціативи в університеті – це не просто про комфорт, а про можливість знову відчути себе частиною життя.

    Виконала студентка 4-Ж курсу, Чорна Вікторія

    у межах проєкту “Квота на майбутнє”