Публічний виступ для журналістів – це інструмент впливу на аудиторію. Вміння впевнено та ефективно виступати перед аудиторією покращує лідерські якості та допомагає впливати на суспільство.
Для того, аби подолати страх публічних виступів потрібно
тренуватися перед дзеркалом – таким чином ви спостерігаєте за собою, своєю жестикуляцією та поведінкою в цілому;
глибоко дихати – це допоможе налаштуватися на виступ та зменшить стрес;
записати себе на відео – ви послухаєте себе збоку та побачите недоліки, над якими варто попрацювати.
Розділіть свою промову на три основні частини (вступ, основна частина, заключна частина). Протягом промови наводьте приклади, за допомогою запитань спілкуйтеся з аудиторією, підтримуйте контакт.
Голос та інтонація
Працюйте над дикцією, говоріть в комфортному для слухачів темпі, щоб промова сприймалася легше.
Невербальна комунікація
Використовуйте жести під час спілкування з аудиторією, стежте за поставою, підтримуйте зоровий контакт.
Будьте готові до запитань, проаналізуйте свою промову та передбачте можливі запитання від аудиторії, якщо на якесь із них не знаєте відповіді – не соромтеся цього.
Розкажіть промову спочатку комусь із друзів або рідних, нехай вони поділяться своїми думками щодо неї. Спокійно ставтеся до критики та аналізуйте свою промову – це допоможе вам удосконалити навички.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
1. Чіткий план. Складіть план вивчення матеріалів до іспитів. Який саме предмет опрацьовуєте сьогодні? Які теми та питання хочете розібрати? Оберіть зручний для вас час та вибудуйте чіткий графік.
Якщо ви відчуваєте, що сьогодні не в ресурсі – опрацюйте найлегшу тему або ту, в якій ви орієнтуєтеся краще. Але при цьому не варто залишати складний матеріал на кінець.
Ваше завдання – запам’ятати головне. Концентруйте свою увагу правильно.
Не варто увечері чи вночі перед іспитом перечитувати чи допрацьовувати матеріал – ваш організм має відпочити.
2. Поведінка під час іспитів. Не варто поспішати. Якщо ви вже обрали білет – уважно ознайомтеся з ним. Дайте собі трішки часу для того, щоб пригадати вивчене.
Починайте з найлегшого питання. Якщо щось не вдається пригадати – почніть опрацьовувати наступне питання – ви можете пригадати згодом якісь деталі.
Під час відповіді уважно слухайте викладача, обдумуйте додаткові питання – за їх допомогою ви можете пригадати важливе. Уточнюйте або запитуйте ще раз, якщо щось здалося незрозумілим.
У ході розмови переглядайте те, що раніше написали, щоб нічого не забути.
Якщо щось пропустили – можете повернутися до цього питання.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
Інтерв’ю – бесіда або письмове надання інформації, побудована за певним планом через контакт інтерв’юера з респондентом з обов’язковою фіксацією відповідей.
Щоб організувати інтерв’ю, оберіть місце проведення, час та формат інтерв’ю. За декілька днів до інтерв’ю можна зустрітися зі співрозмовником на коротку бесіду, щоб налагодити зв’язок та узгодити всі нюанси.
Ознайомтеся з діяльністю героя, якщо він чи вона – публічна особа, яка часто дає інтерв’ю, – подивіться якомога більше матеріалу про нього.
Запитання – перелік потрібно продумати заздалегідь та бути готовим до додаткових запитань в ході розмови. Не варто використовувати закриті запитання, два запитання в одному та давати власну оцінку ситуації у ході розмови.
Візьміть з собою записник та ручку. Запишіть найголовніші питання, які варті обговорення. У ході інтерв’ю записуйте важливі моменти – це допоможе вам не прослуховувати інтерв’ю в записі повністю знову і знову.
Якщо якась тема залишилась нерозкритою, можна повернутися до запитання ще раз, уточнити або переформулювати його.
Звертайте увагу на невербальну комунікацію – міміку, жести, а також те, як герой поводиться в певній ситуації.
Після завершення інтерв’ю надішліть готовий матеріал на затвердження та отримайте зворотний зв’язок. Якщо будуть якісь побажання від співрозмовника – підкоригуйте текст.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
Перед поїздкою обов’язково дізнайтеся про ймовірні ризики, які можуть бути в регіоні. Продумайте заздалегідь свій маршрут в обидва боки.
Вирішіть, де ви будете мешкати. Це має бути безпечне місце. Можна обрати готель з високим рівнем безпеки. Не обирайте віддалені райони та не поселяйтеся на перших поверхах будівлі.
Ваше пересування має бути безпечним. Будьте обережні з водіями. Перед поїздкою повідомте близьку людину, куди ви збираєтеся.
Пересувайтеся містом за заздалегідь спланованими маршрутами в складі групи людей.
Під час роботи будьте об’єктивними, не провокуйте конфлікт з будь-якою з сторін – ви маєте висвітлювати подію і не давати власної оцінки ситуації.
Під час взяття інтерв’ю представтеся, скажіть, хто ви і навіщо ви тут, не варто публікувати особисту інформацію без згоди обох сторін.
Якщо вам здається, що за вами стежать, попередьте про це свою редакцію.
Обирайте зручний одяг та взуття. Складіть рюкзак, в якому будуть найнеобхідніші речі: вода, швидкий перекус, аптечка, рукавички (якщо їдете в холодну пору), ліхтарик.
Якщо ви в натовпі – залишайтеся скраю, так, щоб ви завжди бачили шлях відступу.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
Катерина Супрун — студентка-журналістка 3-го курсу Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Обіймає посаду журналістки інформаційного агентства «Нова Доба», співвласниця книжкового клубу «Спілка» .
— Привіт, Катю, коли в тебе з’явився інтерес до журналістики?
— Привіт, перші спроби в роботі з текстами були в 9 класі. Я обіймала посаду голови учнівського самоврядування та вела сторінку навчального закладу у «Facebook». У Кагарлицькому районі на Київщині була мережа учнівського активу: ми організовували спільні зустрічі, проводили заходи, а я робила дописи про це.
— Від ведення шкільного «Facebook» та організації районних івентів ти перейшла до створення власних концептуальних проєктів. Як у тебе з’явилася ідея створити книжковий клуб «Спілка» ?
— Ця ініціатива зародилася ще вдома, на Київщині, де ми з подругами збиралися й обговорювали прочитані книги. Коли переїхала в Черкаси, помітила, що тут багато книжкових клубів, але хотіла створити щось за власним концептом. Познайомилася з Марою, вона допомогла розробити айдентику, ми створили лого і сторінку в «Instagram».
— Які цінності ти заклала у «Спілку»?
— Основною метою є донесення думки про те, що читання — це сучасно. Я прагнула створити простір, у якому ми обговорюватимемо книги та фільми, шукатимемо сенси. Після початку повномасштабного вторгнення зрозуміла, що потрібно популяризувати читання та підтримувати українські видавництва.
— Як обираєте, що будете обговорювати?
— Раніше в загальному чаті збирали пропозиції всіх, хто відвідував заходи. Згодом я змінила структуру. Тепер у нас є канал для інформування і редакційний. До нього входять ті, хто допомагає розвивати проєкт: дизайнерка та активні учасники, які відповідають за створення контенту для «TikTok». Тому наразі процес має такий вигляд: ми генеруємо ідеї та обираємо кілька ключових, потім виносимо їх на голосування в інформаційному каналі.
— Які подальші етапи організації книжкових зустрічей?
— Спочатку обираємо книгу для обговорення, потім створюємо постер із датою та локацією. Надаємо перевагу атмосферним кав’ярням: «The room», «ЛасКава», «BrewLove», «Агроельф». Зазвичай захід проводимо в суботу пообіді. Мій алгоритм роботи — це перечитати книгу, занотувати і підготувати модераційну картку із питаннями для обговорення. Часто робимо цукерки з передбаченнями та подарунками.
— Я була присутня на вашій зустрічі з Літою Остром і помітила, наскільки це високий рівень організації. Як вам вдається залучати авторів?
— Багато ініціатив відбуваються завдяки комунікації з викладачами. Наприклад, цю зустріч запропонувала організувати Людмила Іванівна Солодка, вона адмініструє буккросинг-клуб «Freebook». Також співпрацюємо із Оксаною Володимирівною Вертипорох та її літературним простором «Art_book». Плануємо з Людмилою Іванівною організувати обговорення книги з психологами. Приємно, що автори самі виходять на зв’язок. Приміром, Еміль Палагнюк пропонував свою книгу для обговорення та рецензування. Ми працювали із його роботою «Лузеркаси».
— На instagram-сторінці «Спілки» є спільний допис із інформаційним агентством «Нова Доба», у якому ти працюєш. Як виникла ідея такої медійної колаборації та як технічно ти реалізувала цей кейс?
— Багато років бачила в соцмережах, що на сторінках брендів організацій є цікаві листівки до Дня закоханих із відомими людьми, ситуаціями, аудиторія на це активно реагує вподобаннями, коментарями та поширеннями. Подумала, чому б для «Спілки» не зробити щось схоже? Для «Нової Доби» я пишу про літературу, тож вирішила поєднати наші інтереси для залучення нової аудиторії.
— Як ти почали працювати в «Новій Добі»?
— Минулоріч був спільний проєкт «Майстерність сторителінгу», який реалізували у співпраці з кафедрою журналістики, реклами та PR-технологій у межах підписаного меморандуму про співпрацю між ІА «Нова Доба» і ЧНУ ім. Богдана Хмельницького за підтримки Чеської громадської організації «Асоціація з міжнародних питань» у Програмі Трансформаційної співпраці МЗС Чехії. Я написала два лонгриди, і коли в редакції була вакансія, то Ольга Ярмолич, що вже працювала в «Новій Добі», запропонувала мою кандидатуру. Відчуваю творчу свободу, можу пропонувати теми, і редакція підтримує. Наприклад, аналітичні лонгриди про вартість Великоднього кошика та борщу потребують більше часу на підготовку. Утім, саме від такого формату я отримую професійне задоволення.
— Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?
— Журналістика — це непередбачувана робота, і планувати складно. Стараюся ходити на більшість пар, іноді є можливість делегувати відвідування заходу колезі. Буває, що ввечері пишуть, що треба відвідати подію, тоді змушена пропустити пари.
— Які особливості поєднання роботи і навчання?
— Головна складність у тому, що не завжди можу бути присутньою на аудиторних заняттях. Утім помітила, що з початком роботи медійницею почала більше розуміти журналістику, бо здобуваю практичний досвід.
— Як навчальна програма в університеті допомагає у твоїй роботі в медіа?
— Із тих дисциплін, які вивчаємо цьогоріч, ключовими для мене є аналітичні жанри. Навчилася правильно опрацьовувати джерела, покликатися на них. Загалом у кожному предметі є щось корисне.
— Що ти порадиш студентам, які хочуть розвиватися в певній сфері, але мають страхи?
— Усі зазвичай кажуть: «не боятися», «пробувати себе». Я додам: якщо спробуєте і зрозумієте, що це «не ваше» — ви завжди можете піти. Як каже мама: «поки ти студентка, маєш можливість тестувати себе в усьому, бо маєш нашу підтримку» . Але пам’ятайте про навчання.
— Якими ти бачиш свої подальші кроки?
— Не хочу себе зараз навантажувати думками про майбутнє. Але робота у сфері журналістики мені подобається, можливо, вступлю на магістратуру.
—Катю, дякую за розмову! Бажаю успіхів у навчанні та втілення своїх задуміву життя незалежно від того, який шлях у медіагалузіти обереш.
Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістами про поєднання роботи та навчання»
Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.
Для інтерв’ю з дітьми варто розуміти цільову аудиторію. Якщо це дошкільнята, можна використовувати в запитаннях яскраві ілюстрації або наводити приклади. Якщо ж це підлітки, розмова має бути не поверхневою, оскільки в них уже є певний досвід і знання.
1. Прості запитання. Запитання мають бути конкретними, без складної термінології, щоб діти могли одразу відповісти, без уточнювальних запитань.
2. Вільне вираження почуттів. Ви маєте створити атмосферу довіри, щоб дитина відчувала, що вам справді цікава її думка. Не засуджуйте за ту чи ту відповідь.
3. Вразливість. Якщо дитина відмовляється відповідати на якесь запитання – не варто тиснути. Ви завжди можете уточнити деталі в батьків.
4. Уточнюйте. Не бійтеся уточнити або розвивати тему далі. Будь-які деталі важливі.
5. Місце проведення інтерв’ю. Місце має бути знайомим для дитини, щоб вона почувалася комфортно й у безпеці.
6. Батьки.Попередньо поговоріть із батьками, уточніть усі деталі інтерв’ю, щоб не було несподіванок. Варто проговорити тему та запитання.
7. Знайомство. Розмову варто починати зі знайомства – представтеся та поясніть, чому ви тут зібралися. Якщо ви працюєте не самі, познайомте дитину з командою, щоб вона почувалася в безпеці.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
В Україні у 2025–2026 роках активно розвивається мережа молодіжних центрів і просторів у межах державної молодіжної політики, яку реалізує Міністерство молоді та спорту України. Зокрема, станом на 2025 рік в Україні функціонує понад 600 молодіжних центрів і просторів, і їхня кількість продовжує зростати навіть в умовах повномасштабної війни.
Крім того, державні програми передбачають створення безпечних просторів для молоді, розвиток психологічної стійкості та підтримку соціалізації, що особливо важливо для студентів, а саме внутрішньо переміщених осіб. Такі пріоритети визначило Міністерство молоді та спорту України в програмі «Молодь України: покоління стійкості – 2030»
На цьому тлі у містах, зокрема в Черкасах, зростає потреба в просторах, де молодь може безкоштовно спілкуватися, брати участь у заходах і поступово адаптуватися до нового середовища. Для студентів-ВПО такі місця часто стають першою точкою соціалізації поза навчанням. У Черкасах уже працює низка таких локацій, від молодіжних просторів до ініціативних майданчиків, які поєднують навчання, волонтерство та дозвілля.
На першому місці розташувався Центр ментального здоров’я Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.
Це навчально-науковий центр, який функціонує на базі університету з 2024 року. Його створили для підтримки психологічного благополуччя студентів, викладачів і всіх охочих, а також для формування культури піклування про ментальне здоров’я в освітньому середовищі. У центрі можна отримати індивідуальні консультації, взяти участь у групових заняттях, тренінгах і психологічних заходах. Він працює як терапевтичний простір, де відвідувачі можуть отримати підтримку, відновити емоційний стан і навчитися справлятися зі стресом. Центр також долучений до всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» і співпрацює з обласними та національними фахівцями у сфері психологічної допомоги.
Фото: сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.
«Я обираю Центр ментального здоров’я ЧНУ, тому що більшість заходів проводять дипломовані психологи, які надають індивідуальні консультації. Вірю, що відвідування цього Центру покращить мій психологічний стан і допоможе краще зрозуміти себе. Наприклад, зустріч із Яною Бонь про дисфункційні переконання дала мені розуміння, наскільки важливо відділяти себе від коментарів інших. Я зрозуміла, як формуються деструктивні думки, які рівні переконань існують, як вони виникають і які стратегії реагування можна застосовувати. Оскільки зустріч мала практичну частину, ми навіть пропрацювали одне з моїх переконань. Також локація в центрі міста набагато зручніша, ніж в МРЦ», – зазначає студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «журналістика», Юлія Євтушевська.
«Центр ментального здоров’я ЧНУ для мене найкращий, бо це простір, який реально допомагає студентам. Для мене він став точкою опори. По-перше, я відвідувала безкоштовні психологічні консультації – це величезна підтримка в такий складний час. Дуже сподобалися заходи програми «Ти як?» та арт-колажування: вони допомогли емоційно розвантажитися.
По-друге, Центр дає сильну базу для професійного розвитку. Тренінги проводять психологи-практики та викладачі. Особливо запам’яталися два заходи: про труднощі психологів у соцмережах (після нього я наважилася почати власні консультації) та про психологію й маркетинг. Для мене як СММ-фахівця це було точне влучання», – говорить студентка 3-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «практична психологія», Сніжана Лебединець.
Друге місце в нашому рейтингу посів Молодіжний ресурсний центр Черкас. Це комунальний заклад, створений рішенням обласної ради, який реалізує державну молодіжну політику та залучає молодь до громадської діяльності. У центрі проводять тренінги, майстер-класи та різноманітні освітні заходи для молоді. Також тут організовують зустрічі та події, де можна поспілкуватися, відпочити й долучитися до спільних ініціатив.
Окрім цього, центр організовує молодіжні поїздки, екскурсії та вишколи, а також залучає учасників до волонтерських і соціальних ініціатив. Такі активності допомагають молоді не лише змістовно проводити дозвілля, а й розвиватися та реалізовувати власні ідеї.
Фото: сайт Черкаського обласного молодіжного ресурсного центру.
«Найбільше мені подобається Молодіжний ресурсний центр, бо там завжди є можливість не просто провести час, а й познайомитися з новими людьми. Я відвідала подію «Незнайомці», де учасники спілкуються між собою у неформальній атмосфері. Саме там я познайомилася з дівчиною, яка згодом стала моєю найкращою подругою. Це показує, що такі заходи справді допомагають знайти близьких по духу людей і відчути себе частиною спільноти», – пояснює студентка 4-го курсу Черкаського державного технологічного університету, спеціальність «готельно-ресторанна справа», Яна Атамась.
Третю сходинку зайняв простір «Refectio».Це громадська організація та центр життєстійкості у Черкасах, діяльність якого спрямована на психологічну підтримку та відновлення людей, зокрема внутрішньо переміщених осіб. Після початку повномасштабного вторгнення тут почали активно розвивати групи підтримки для ВПО, де учасникам допомагають адаптуватися до нового середовища, говорити про власні переживання та знаходити ресурси для подальшого життя.
Окрім груп підтримки, організація проводить навчальні тренінги та семінари для психологів, волонтерів, громадських діячів і всіх охочих. Основний фокус навчання – кризова психологія та надання першої психологічної допомоги. Також у роботі використовуються групові формати для молоді, спрямовані на емоційне вираження, самопізнання та формування безпечного середовища для спілкування.
Фото: сайт Рефектіо.
«Мені до вподоби простір «Refectio», тому що їхня діяльність спрямована на підтримку ментального здоров’я. Вони створюють зустрічі, де пояснюють, як справлятися з тривожністю, стресом та емоційним виснаженням. Крім того, проводять тренінги та онлайн-семінари, до яких можна долучитися звідусіль. Я брала участь в онлайн-заході «Роль жертви, агресора і рятівника у стосунках». Інформацію подають доступно, з практичними порадами, які реально можна застосовувати в житті. У сучасних умовах такі ініціативи дуже потрібні», — зазначає студентка 3-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «середня освіта, англійська мова та література», Дарина Куроченко.
На четвертій позиції опинився Черкаський інститут міста. Це громадська організація, яка досліджує міський розвиток Черкас і впроваджує проєкти, спрямовані на покращення життя у місті. Діяльність інституту охоплює аналітику міських процесів, розвиток громадських ініціатив та популяризацію сучасних підходів до міського управління.
Організація також реалізує освітні та практичні проєкти: проводить лекції, воркшопи, публічні обговорення та програми, пов’язані з розвитком міського середовища, громадської участі та безпеки. Окремі напрями діяльності включають роботу з молоддю, дослідження міських проблем і створення інформаційних матеріалів про життя міста.
Фото: сайт Черкаського інституту міста.
«Мені дуже подобаються заходи Черкаського інституту міста: вони справді цікаві й змістовні. Я навіть відвідувала їхні події як фотограф і мала змогу побачити все зсередини. Там обговорюють важливі теми, які допомагають краще розуміти, як функціонує місто і суспільство загалом.
Особливо цінно, що вони працюють із медіаграмотністю та пояснюють, як розпізнавати маніпуляції й інформаційні впливи, що особливо актуально в умовах війни. Також тішить, що вони випускають власне видання «Вісник», де можна знайти аналітичні матеріали про місто. Вважаю, що такі організації зараз дуже потрібні, бо вони формують свідомість молоді та допомагають орієнтуватися в сучасних викликах», – говорить студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «реклама та PR-технології», Саша Гончаренко
П’яте місце у рейтингу зайняв Черкаський міський Палац Молоді. Він є комунальною культурною установою, яка працює як простір для творчого розвитку, дозвілля та організації культурних подій для молоді й мешканців міста. У Палаці молоді діють творчі гуртки та студії різних напрямів, зокрема вокальні, хореографічні й театральні. Протягом року тут відбуваються концерти, фестивалі, вистави, майстер-класи та інші мистецькі заходи, що залучають молодь до активної участі в культурному житті міста та дають можливість розвивати власні таланти.
Фото: фейсбук Черкаського міського Палацу Молоді.
«Найбільше мені імпонує Черкаський міський Палац молоді, бо тут можна не просто цікаво проводити час, а й розвивати свої таланти. Подобається, що організовують різноманітні творчі, культурні та розважальні заходи. Це допомагає знаходити нові інтереси й спілкуватися з однодумцями. Такі заклади дуже важливі для міста: вони дають молодим людям можливість самореалізуватися та проводити дозвілля корисно», – зазначає студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «середня освіта, українська мова та література», Вікторія Кривущенко.
Психологиня Світлана Демиденко звертає увагу, що вибір молоді в цьому рейтингу добре відображає їхні актуальні потреби. «Проаналізувавши відповіді студентів, я бачу чіткі тенденції. По-перше, молодь шукає не просто розваги, а безпечний простір і відчуття прийняття. Саме тому перше місце посів Центр ментального здоров’я, адже там можна отримати фахову психологічну допомогу та краще зрозуміти себе.
По-друге, для студентів надзвичайно важливе живе спілкування та можливість будувати нові соціальні зв’язки. Заходи, де люди знайомляться і навіть знаходять справжніх друзів, безпосередньо впливають на відчуття належності до спільноти. Крім того, молодь високо цінує практичні знання – тренінги, майстер-класи, можливість спробувати себе в нових ролях. Це свідчить, що їм потрібна не лише емоційна підтримка, а й розвиток та самореалізація. Окремо приємно бачити високий інтерес до тем ментального здоров’я, стресу та адаптації. Молодь не тікає від цих питань, а активно шукає ресурси для відновлення. Загалом такі простори виконують набагато ширшу роль, ніж просто організація дозвілля, вони стають середовищем формування стійкості, підтримки та особистісного зростання», – зазначає Світлана Демиденко.
Страх накрив її життя в одну мить. Вона досі пам’ятає той день до найменших деталей, але не любить про нього говорити. Після нього все чітко розділилося на “до” і “після”.ВПОдля сторонніх – це просто чотири літери в документах. Для Анастасії – нова ідентичність, за якою ховається ціла історія втрати, постійного страху і тихого, щоденного відновлення.
Орендована квартира в Києві ніколи не зрівняється з тим трикімнатним будинком в Олешках, де минуло сімнадцять років її життя. Там були мамині ніжні руки, які щоранку заплітали акуратні хвостики до школи, бабусині млинці з хрусткою золотистою скоринкою на сніданок і тепле, непорушне відчуття безпеки. Тут чужі стіни з обдертими шпалерами, скрипучі підлоги і постійне відчуття тимчасовості. Саме так тепер живе Анастасія, студентка, яка на власній шкірі відчула, що таке втратити дім і вимушено навчитися називати чуже своїм.
Втрачене не повернеш
У лютому 2022 року Анастасії було шістнадцять. Вона жила в Олешках на Херсонщині – невеликому затишному місті на лівому березі Дніпра, за кілька кілометрів від Херсона. Тут пройшло все її дитинство. Влітку бабуся часто водила її й найкращу подругу Сніжану до річки Конки, а іноді вони втрьох їхали на Олешківські піски. Дівчата годинами могли шукати маленькі нірки в теплому піску й терпляче чекати, поки звідти виповзе якась ящірка чи жук. Зазвичай, так і не дочікувалися, але сміялися до сліз.
“Найбільше я сумую не за самим місцем, а за людьми і тією атмосферою, –каже Анастасія. – За відчуттям, що ти вдома, по-справжньому вдома”.
Навіть після початку повномасштабної війни родина спочатку залишалася в місті. Здавалося, що все це тимчасово і можна перечекати. Місто змінювалося на очах: з’являлися блокпости, постійно лунали вибухи, на вулицях і в полях були розкидані міни. Пересуватися ставало дедалі небезпечніше.
“Пам’ятаю, як у восьмому класі я молилася Богу, щоб колись переїхати до Києва вчитися. Повернулася тоді з екскурсії і була в захваті від великого міста. Якби я знала, якою ціною здійсниться ця мрія, ніколи б не просила”, – з гіркотою згадує вона.
Дитяча мрія про інше життя перетворилася на вимушений вибір без права на повернення.
Страшно навіть уві сні
Вже через кілька тижнів після початку війни Анастасія почала боятися кожного шурхоту. Ночі доводилося проводити в холодних сирих підвалах, де іноді з’являлися блохи й клопи. Було страшно виходити на вулицю навіть по воду. Звичайні побутові справи, такі як сходити до магазину чи викинути сміття, перетворювалися на гру зі смертю.
Родина почала обговорювати виїзд. Тітка по маминій лінії вже виїхала до Німеччини й пропонувала притулок. Але бабуся категорично відмовлялася покидати дім, який ще стояв цілим. Надія “перечекати” трималася довго. Анастасія жила в тому будинку разом із мамою та бабусею. Батька вона майже не пам’ятала, він помер від раку, коли їй було лише три роки.
“Ми не могли залишити бабусю саму. Я не могла. Мама була готова їхати, а я навіть уявити не могла, як ми її кинемо”, – говорить Анастасія з сумом.
Першого літа війни уламки снаряда завалили будинок подруги Сніжани, поки та спала. Це стало переломним моментом. Анастасія пережила першу сильну панічну атаку.
“Я відчула, що можу бути наступною. І це може статися в будь-яку секунду”, – згадує вона.
Після загибелі подруги обстріли вже не просто лякали, а вони виснажували фізично й морально. З’явилося відчуття глибокої апатії, важко було навіть піднятися зранку. Вода й світло зникали на довгі дні, тому навіть прості дії втрачали сенс. Саме тоді, за її словами, почалася депресія. Іноді вона навіть сумувала за першими місяцями війни, бо тоді ще жевріла надія. Пізніше надії майже не залишилося.
Минуло ще кілька місяців. З’явилася можливість евакуюватися, волонтери обіцяли допомогти. Родина вже збирала речі, настрій був обережно піднесений. Та радість тривала недовго. Бабуся пішла до одного з небагатьох магазинів, що працював, і підірвалася на міні. Тіло залишалося на вулиці ще добу, через постійні обстріли його не могли забрати. Кладовище, де похований дідусь, було пошкоджене ще на початку війни, тому бабусю довелося ховати в неглибокій могилі неподалік.
“Я бачила її… Ця картина не стирається з пам’яті. Іноді повертається, навіть коли я просто заплющую очі”,– тихо зізнається Анастасія.
Останній ривок
Після смерті бабусі Анастасія з мамою ще пів року залишалися в Олешках. Картали себе, що не змогли її вмовити поїхати раніше. Виїжджати було так само небезпечно, як і залишатися: міни на дорогах, російські блокпости, постійний ризик потрапити під обстріл. Вони просто виживали, намагалися не втрачати розум. Усе змінилося 6 червня 2023 року, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Олешки затопило майже повністю. Вода піднялася до чотирьох-п’яти метрів у багатьох районах, затопивши понад 80 % міста. Люди прокидалися від дзюрчання води, яка швидко прибувала, і вибиралися через вікна на дахи та горища. Зникло світло, газ, чиста вода
“Це вже була не просто крапля, а справжня смертельна яма з брудної води, – каже Анастасія. – Ми з мамою сиділи на даху майже добу. Руки й ноги німіли від холоду, а внизу пропливали речі, меблі й мертві тварини. Було відчуття, що це кінець”.
Під постійним ризиком їх врятували волонтери на човнах. Після майже півтора року окупації Анастасія з мамою нарешті виїхали на підконтрольну Україні територію. Зараз Анастасія живе в Києві вже третій рік. Вона навчається на 2-му курсі спеціальності “дизайн”, вступила не відразу, як приїхала. Перші місяці пішли на те, щоб просто оговтатися, оформити документи і хоч якось стабілізувати життя. Тільки потім вона наважилася вступати. Вона досі з теплом згадує бабусю, тихі вечори, коли та розповідала їй старі історії, і як міцно вона обіймала, навіть коли нічого не говорила.
“Бабуся вчила мене не здаватися. І я намагаюся про це пам’ятати”, – каже дівчина.
Анастасія регулярно займається з психологом. Це допомагає проживати біль, а не ховати його всередині. Вона вже розуміє, що немає такої трагедії, яку людина не може пережити, якщо дозволяє собі йти крок за кроком і просити про допомогу. Квартира з обдертими шпалерами, яка спочатку здавалася лише тимчасовим прихистком, тепер для неї – це тільки початок нового життя. Тут вона малює, вчиться створювати красу, зустрічається з друзями і потроху вчиться довіряти майбутньому.
“Якщо вибір є – значить, я буду діяти, – каже Анастасія. – Не зволікати. Бо життя коротке, а надія – це те, що ми обираємо щодня”.
За сухою абревіатурою ВПО насамперед стоїть жива людина і її біль. Але також сила, яка дозволяє підніматися навіть після найтемнішої ночі. І Анастасія живий доказ того, як важко, але можливо вчитися жити повноцінно, коли все, що було рідним, залишилося в минулому.
Перш ніж створити матеріал, ви маєте розуміти, про яку подію розповідаєте і чи є це новиною. Новина – це щось, що відбувається вперше.
2) Особливості написання тексту
Репортаж – це спільна робота всієї команди. Потрібно правильно написати текст. Варто переслухати весь матеріал, перед подією пояснити оператору, що це за подія та яка тема, уточнити всі деталі.
3) Не розуміти аудиторію
Ви маєте бути впевненими в тому, що ваш матеріал подивиться аудиторія. Ваше головне завдання – проінформувати глядача.
4) Складні тексти
Текст вашого репортажу має бути лаконічним. Не варто використовувати безліч розумних слів. Якщо вам потрібно скоротити текст – робіть це так, щоб він не втратив сенсу.
5) Подробиці
Варто перевіряти матеріал не раз, звертати увагу на написання прізвищ, назв організацій і так далі. Якщо маєте сумнів щодо правильності написання – перепитайте ще раз.
6) Послідовність подій
Події в репортажі мають відбуватися послідовно, так, щоб не заплутати аудиторію.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
Денис Непогодьєв – студент-журналіст 4 курсу Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Обіймає посади редактора стрічки новин та журналіста видання «18000».
– Привіт, Денисе! Чому ти обрав у вступі до ЗВО саме журналістику?
– Привіт, я закінчував навчання в школі в 2022 році й мені хотілося бути максимально корисним. Проаналізував свої знання та вміння, до війська не зміг приєднатися, тому обрав журналістику. Вирішив, що саме в цій сфері зможу якнайкраще показати себе та зробити щось важливе для суспільства.
– Як типотрапив до пресслужби кафедри журналістики, реклами та PR-технологій?
– Це була перша пара першого курсу, коли ми знайомилися зі старшими студентами. До нас прийшла Ірина Захарченко та прорекламувала роботу в пресслужбі. Подумав, що це цікаво, і вирішив спробувати.
— Якою була твоя перша подія?
— Це була презентація книги видавчині Ірини Прилуцької «Іван Піддубний: весь світ упав до ніг твоїх» у Черкаській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Тараса Шевченка. Я дуже хвилювався, ще й захід мав високий представницький статус. Але все пройшло добре, я оперативно написав замітку.
—Як робота в пресcлужбі підготувала тебе до майбутньої діяльності в медіа?
— Насамперед це практичні напрацювання. Я ходив на події, спілкувався з людьми, брав коментарі й мав досвід написання заміток. Також чітко знав структуру, тому що вона фактично однакова для матеріалів на корпоративний сайт і для інтернет-видання.
–Чому для проходження практики ти обрав видання «18000»?
– Пам’ятаю, на один із тренінгів до нас прийшов Сергій Макаренко, він розповідав про роботу з базами даних для проведення розслідування. На той момент (19 травня 2023 р.) я вже знав про «18000» як єдине незалежне медіа в Черкасах, окрім Суспільне Черкаси. Зрозумів, що це видання є місцем, у якому можу писати без цензури, не бути упередженим, доносити об’єктивну інформацію суспільству та бути частиною команди, що рухає громадянську свідомість і говорить правду.
Яким був твій шлях інтеграції в політичні події Черкащини?
– Це почалося з акції «Гроші на ЗСУ» по всій країні, у Черкасах – восени 2023 р., і з того моменту я почав активно цікавитися посадовцями. Коли прийшов працювати, то дізнався багато інших ситуацій, нових облич, погано орієнтувався в місцевій політиці. Окрім інформаційного навантаження, вразили й обсяги роботи. Перші три-шість місяців я звикав до темпу роботи в редакції. Іноді здавалося, що від кількості нових фактів голова буквально «кипить».
–Що ти відчув, коли побачив «18000»на Мапі рекомендованих медіа, що опублікували ІМІ та «Детектор медіа»?
—.Це гордість. Я вже два роки є частиною цієї крутої команди, але іноді зупиняюся і « ловлю» себе на думці: «Я реально тут працюю?!». Для мене це визнання є результатом масштабної роботи колег, до якої мені за честь бути причетним.
–Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?
– Я не будую планів на тиждень, бо коли намагаюсь зробити це, то все йде шкереберть. Це неможливо. Я планую все «на ходу», коли є вільна хвилинка, то виконую навчальні завдання. У редакції ставляться до цього з розумінням, коли завчасно кажу, що маю бути присутнім на парі.
– Які особливості поєднання роботи і навчання ти можеш назвати, зважаючи на власний досвід?
– Недоліком є зайнятість. Складність полягає в тому, що я «розриваюся» на дві частини: у редакції дуже багато роботи і до занять потрібно готуватися. Іноді перепрацьовую на роботі, потім треба виконувати навчальні завдання. Щодо переваг: коли почав працювати, то «відкрилася» журналістика такою, якою вона є насправді, а не в теорії. Фактично, на деяких парах я розумію, що знаю трохи більше, ніж інші студенти. Наприклад, треба виконати завдання про журналістське розслідування на пару з Тетяною Григорівною Бондаренко, а я вже маю контакти людей, кому можу написати, зателефонувати, тож мені в цьому плані легше. Важливим для себе вважаю отримання диплома та практичного досвіду водночас.
– Як навчання в університеті допомагає в роботі?
– Напевно, найбільше мені допомогли інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні жанри. Те, що було в лекційних матеріалах Олени Леонідівни Надточій, я запам’ятовував і застосовував. Це ті пари, які я б радив слухати попри будь-які труднощі. Потім – судова журналістика, тому що робота медійника дотична до цього. Знання та розуміння законодавства, своїх прав додають упевненості, коли готую матеріали. Загалом дисциплін багато, і з кожної беру щось корисне для себе.
–Що б ти порадив студентам першого – другого курсу, які хочуть розвиватися в певній сфері, але мають страхи?
– Це прозвучить банально, але не боятися та бути ініціативними. Якщо є робота на кафедрі: написання заміток, фотографування, то йти й робити це. Коли мені написали після проходження практики та покликали на стажування у «18000», я погодився, хоча ця пропозиція викликала в мене мандраж. Я ще тиждень вагався, бо мені було страшно. Тому раджу перебороти це відчуття та спробувати.
– Які твої плани надалі?
– Продовжуватиму працювати у «18000», тому що мені тут подобається. Це та команда, те місце, де я знайшов себе. Буду розвиватися, писати на нові теми, творити нові формати. Також планую продовжувати навчання в магістратурі.
– Дякую за корисну розмову, Денисе! Бажаю втілити в життя всі свої плани!
Емоційне вигорання — це стан психічного та фізичного виснаження, що виникає через тривалий вплив стресу на організм. Якщо не вживати заходів, це може призвести до серйозних проблем зі здоров’ям.
Симптоми стресу, нервового та емоційного виснаження:
– Роздратованість.
– Зниження продуктивності, відсутність концентрації.
– Безсоння або відчуття недосипу.
– Фізичні симптоми: головний біль, прискорене серцебиття, зниження імунітету.
Психологічні техніки подолання стресу
1. Дихальні вправи. Квадратне дихання – вдих – затримка, видих – затримка на 4 рахунки. Або вдих носом, повільний видих через рот.
2. Техніки заземлення (5,4,3,2,1). Назвіть 5 речей, які вибачите; 4, які можете торкнутися; 3, які чуєте; 2, які відчуваєте на запах; 1, яку можете скуштувати.
3. Когнітивні техніки (перемикання). Когнітивні техніки (перемикання): Зосередьтеся на тому, що ви можете контролювати, а не на зовнішніх обставинах.
4. Фізична активність та відпочинок: Фізичні вправи (навіть 20-хвилинна прогулянка) знижують рівень стресу. Важливо дотримуватися режиму сну та харчування.
Щоб уникнути вигорання варто дотримуватись декількох порад:
Тайм-менеджмент. Варто визначитись, скільки часу ви собі даєте на виконання певних завдань.
Не відволікатись на дрібниці. Для того, аби не витрачати час на телефон, варто вимкнути його під час роботи.
Відпочинок. Якщо у вас є чіткий графік навчання, то має бути розуміння того, що після нього ви маєте час на відпочинок, час для себе.
Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій
