Позначка: ЧНУ

Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

Коли лікування дало свої плоди, і мій стан значно покращився, я прийняла рішення таки підписати нову декларацію в іншого сімейного лікаря у Дніпрі. Це виявилося не так вже і легко, бо кваліфіковані лікарі з хорошими відгуками вже давно набрали собі потрібну кількість пацієнтів.

Коли, зрештою, інтернет нічим не допоміг, я вирішила звернутися до звичайної поліклініки за місцем проживання.

Та краще б я цього не робила. Аби ж знаття ,чим мені усе це обернеться… Зелені коридори з мигаючим світлом і штукатуркою на стінах,що осипається. Жива черга – осіб  п’ятнадцять, які всі чекають на прийом одного лікаря. У когось ковід, хтось чекає на сертифікат про вакцинацію, комусь потрібне електронне направлення на обстеження. Усі в масках і ледве дихають.

Я стою біля дверей і чую лайку лікарки. Їй, жінці  похилого віку, так важко розібратися з комп’ютером, що висне не тільки від рук, які натискають на всі клавіші підряд, а й від своєї старості. Я її не засуджую, бо вважаю, що людям похилого віку дійсно важко розібратися в сучасних гаджетах. Я простояла у черзі майже три години. Люди приходили, не витримували і йшли геть. Лікарка кричала, ,ледь не плакала й просила не займати чергу, бо за час, що вона витратить на пацієнтів після 16:00 їй не заплатять (він же не робочий!).

Із лікарні я пішла ні з чим. Купа витраченого часу, великі ризики підчепити ще якусь інфекцію й неприємні враження від державної медицини.

Я вважаю, що світ треба диджиталізувати, але перед тим, як вводити які-небудь новітні технології, людей треба вчити. Оплачувати курси підвищення кваліфікації, пояснювати, чому й для чого все це робиться, бо дуже важко працювати з тим, чого не розумієш.

Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

Експрес-тест на ковід у приватній лабораторії готується півтори години. Не бачу сенсу робити розгорнутий безкоштовний ПЦР, на результат якого доведеться очікувати як мінімум 3 дні. За три дні можна живцем згоріти від температури під 40 градусів. Коли ковід уперше застав мене зненацька, то я й без тесту знала, що це він. Тоді я зробила експрес-тест, який успішно це підтвердив. Уже тоді мій сімейний лікар знаходився за триста кілометрів від мене, тому фізично отримати направлення на ПЦР й прийти на обстеження я не могла. Телефоную я цій мадам декілька разів, нарешті вдається додзвонитися, довго описую свій стан і ціпенію від того, що чую: «Експрес-тест не є підставою для відкриття лікарняного, прибувайте за адресою «вулиця …енна на огляд». Я терпляче пояснюю «кваліфікованій» лікарці, що ніяким чином з’явитись не зможу, бо в такому стані не те, що  їхати за триста кілометрів, а навіть з дому вийти не можливо. Нехай мені на моє здоров’я начхати, але ж скільки людей я можу заразити цим небезпечним вірусом…

На моє прохання призначити мені бодай якесь лікування, я отримала злісне направлення на ПЦР-тест у приватній лабораторії, який тоді коштував немалі  гроші. Коли я відмовилася, то лікарка із насмішкою сказала: «Шукайте собі іншого сімейного лікаря, я Вас обслуговувати не збираюсь».

Моїй розлюченості не було меж: це ж людина, яка давала клятву Гіппократа! Виявляється, ціна людського життя – це 1500 гривень, які коштує розгорнутий ПЦР-тест. Немає грошей – помирай. Ніхто ніякого лікування не призначить.

Добре, що в мене є знайома – Лариса Миколаївна, яка теж працює сімейним лікарем. Передекларуватися до неї я, на жаль, не мала можливості, оскільки лікарка обслуговувала більше пацієнтів, аніж потрібно. Проте в онлайн-режимі провела консультацію та призначила лікування, підтримала й порадила необхідні процедури для полегшення мого стану. Ця лікарка – людина від Бога, Людина з великої літери, а те, чим вона займається – її покликання.

Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

Здається, це найстрашніша ніч у моєму житті. Температура тіла перевищує 39 градусів. Жарознижувальних випила майже потрійну дозу. Я не можу навіть підвестися із ліжка: дуже паморочиться в голові. У грудях болить, періодичний кашель змушує здригатися всі нутрощі. Результат тесту ще не надійшов, а я знаю напевне: це славнозвісний ковід. Такого жахливого стану в мене ще не було ніколи. Сплутати це з чимось навряд чи вдасться. Кажуть, тварини лікують. От і до мене прийшла моя киця М’ята, поклала дві чорні маленькі лапи мені на груди і мурчить…

Мабуть, розуміє. Покірно повечеряла залишками вчорашнього корму й намагається мене не турбувати – розумниця.

Так-сяк подрімавши, прокидаюся о десятій від дзижчання телефону-надійшла смс; «Результат дослідження для виявлення антигена коронавірусу COVID-19 AG — позитивний» (що і треба було довести!).

Добре, що сучасні гаджети допомагають  вирішити будь-яку проблему одним кліком… І от уже «Glovo» везе мені  величезну кількість медпрепаратів, виписаних лікарем. Дуже дивує те, що лікування абсолютно симптоматичне, бо хвороба хоч і сколихнула весь світ, а спеціальних ліків винайти ще не вдалося. Якщо раніше я вагалась щодо потреби у  вакцинації, то тепер, ледь не втративши свідомість на порозі перед кур’єром, розумію: треба було вакцинуватися, можливо, тоді перебіг хвороби був би не таким жахливим.

Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

На роботі як на роботі: здуріти можна від безперебійного конвеєра завдань, які треба виконати одночасно. Особливо важливими є  звіти в податкову, які «горять» (зазвичай до їх здавання  ще  залишається щонайменше тиждень часу), однак виконувати їх завжди так підганяє мене головний бухгалтер. Вона жінка сувора, але справедлива, любить порядок і вчасність.

Роботи багато, тому обіду сьогодні не буде, але випити філіжанку кави не завадить. В офісі, мабуть, вимкнули опалення. Дуже холодно. Катерина Володимирівна (директор нашого відділу), навпаки, хоче відкрити віконце: їй душно. Вона завжди так робить. Каже, що потрібно частіше провітрювати, аби з кабінету тікали ковідні мікроби  і заходило свіже повітря.

Біля кавового апарату в обідній час людей сила-силенна. Я беру свій американко й домішую дві ложки цукру (це завжди рятує мене від головного болю).  Але не цього разу. Кава мені сьогодні не допомагає. Сильний головний біль не стихає, а, навпаки, посилюється. Я вирішую про всяк випадок поміряти температуру і просто застигаю від жаху: 38,7. Метушливо набираю номер свого сімейного лікаря, повідомляю про свій стан й очікую рекомендацій щодо подальшого лікування. «Зараз Вам прийде повідомлення з направленням на ПЦР-тест на Сovid-19, а поки пийте жарознижувальне», – виносить вердикт Анастасія Олегівна.

За сорок хвилин я уже в черзі людей, які теж прийшли перевірити стан свого здоров’я. Мені лячно. Кімната очікування така маленька, а вимог безпеки ніхто не дотримується. Велике скупчення людей: бабуся років сімдесяти ледь не втрачає свідомість, а кашляє так пронизливо, що  мені просто шкода її легенів. Чоловік, що сидить у кутку, подалі від усіх, чхає уже четвертий раз і зовсім не має наміру скористатися серветкою. Хлопець, який стоїть збоку від мене, намагається прикрити руками рот та ніс, бо в нього немає маски. І він, забувши про те, що тільки-но хапав ручку дверей кабінету лабораторії. І як вишенька на торті – я, яка взагалі не розуміє, чому сюди прийшла.

Скажу відверто: «Я ненавиджу лікарні». Сюди взагалі не від гарного життя приходять. Тут, мені здається, якщо і здоровий, то зможеш «підхопити» чого завгодно. І бабуся знову кашляє. А у голові в’яжуться докупи причинно-наслідкові зв’язки: «Можливо, я десь легковажно не одягнула маску? Чи руки не продезинфікувала? Хіба перебувала в місцях великого скупчення людей? Може, у їдальні посуд належним чином не обробили? Так багато питань, і так важко відповісти бодай на одне з них. Коли нарешті моя черга приходить, то зітхаю з полегшенням: це все скоро скінчиться. Якби ж я тільки знала, що все тільки починається…

Публікуємо цикл авторських матеріалів Олени Гурняк про її власну ковідну історію «КОВІД-19 У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: НОТАТКИ НА ОСНОВІ  ВЛАСНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ»

Ранок понеділка. Час-пік. Мені пощастило – я зайняла окреме сидіння позаду водія, хоч трамвай був забитий людьми так, що ті ледве трималися за поручні, аби не випасти з вагону. Так, коли плануєш жити  в місті-мільйоннику, то шукай житло хоча б за декілька зупинок від кінцевої, аби кожен твій ранок не ставав суцільним пеклом через переповнений транспорт, який курсує з інтервалом у десять хвилин.

Навпроти мене сидить жінка, на вигляд їй років шістдесят. Кожні дві хвилини вона поправляє маску, яка постійно сповзає. А ще пані нервово озирається навколо, коли відчиняються двері трамвая:  а раптом хтось увійде без маски? Жінка пильним поглядом контролює все, що відбувається у вагоні. Час зараз такий. Трамвай різко гальмує… Старенька сполохано хапається  за поручень. «Біс би тебе побрав!» – нервово лається бабця та дістає з великого кашемірового карману антисептик. Різкий запах спирту виїдає очі пасажирам, які мовчки подумали: «То ж  дезінфекція, як кажуть, панацея від Ковіду».

Пасажирів  на станції «Золоті ключі» у Дніпрі завжди не так і багато. Це район заможних людей, які переважно живуть у великих пентхаусах і їздять  звідси на роботу на таксі чи власних автомобілях. Я бачу, як на прибуття трамваю нервово чекає чоловік із собакою, що має великі жовто-янтарні очі й різного кольору вуха: одне – руде, а інше – чорне. Собака впевнено заходить до вагону і по команді: «Місце, Ніко!» сідає біля господаря. Чоловік плескає собаку по спині і заливається сміхом: «Дивись, Ніко, вони всі, як і ти, у намордниках!». Сміх і невиховане тикання пальцями припинила кондуктор, яка видала квиток пасажиру і попросила  його одягнути маску.

Хто його знає, чим би закінчилась словесна перепалка кондуктора й чоловіка зі станції «Золоті ключі», якби машиніст не оголосив вимушену зупинку через несправність трамваю.

Я мовчки йшла до роботи  майже дві зупинки й навіть уявлення не мала, що «вовки бувають ще страшнішими, ніж їх малюють», а хвороби набагато підступнішими, аніж про них говорять у засобах масової інформації…