Позначка: журналістика

  • 5 найкращих центрів і просторів для корисного дозвілля та адаптації молоді у Черкасах

    5 найкращих центрів і просторів для корисного дозвілля та адаптації молоді у Черкасах

    В Україні у 2025–2026 роках активно розвивається мережа молодіжних центрів і просторів у межах державної молодіжної політики, яку реалізує Міністерство молоді та спорту України. Зокрема, станом на 2025 рік в Україні функціонує понад 600 молодіжних центрів і просторів, і їхня кількість продовжує зростати навіть в умовах повномасштабної війни.

    Крім того, державні програми передбачають створення безпечних просторів для молоді, розвиток психологічної стійкості та підтримку соціалізації, що особливо важливо для студентів, а саме внутрішньо переміщених осіб. Такі пріоритети визначило Міністерство молоді та спорту України в програмі «Молодь України: покоління стійкості – 2030»

    На цьому тлі у містах, зокрема в Черкасах, зростає потреба в просторах, де молодь може безкоштовно спілкуватися, брати участь у заходах і поступово адаптуватися до нового середовища. Для студентів-ВПО такі місця часто стають першою точкою соціалізації поза навчанням. У Черкасах уже працює низка таких локацій, від молодіжних просторів до ініціативних майданчиків, які поєднують навчання, волонтерство та дозвілля.

    Ми вирішили дізнатися, яким просторам і центрам у Черкасах надають перевагу студенти. У ході опитування ми поспілкувалися з 50 студентами і на основі їх відповідей вибудували рейтинг таких організацій.

    На першому місці розташувався Центр ментального здоров’я Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

    Це навчально-науковий центр, який функціонує на базі університету з 2024 року. Його створили для підтримки психологічного благополуччя студентів, викладачів і всіх охочих, а також для формування культури піклування про ментальне здоров’я в освітньому середовищі. У центрі можна отримати індивідуальні консультації, взяти участь у групових заняттях, тренінгах і психологічних заходах. Він працює як терапевтичний простір, де відвідувачі можуть отримати підтримку, відновити емоційний стан і навчитися справлятися зі стресом. Центр також долучений до всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» і співпрацює з обласними та національними фахівцями у сфері психологічної допомоги.

    Фото: сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

    «Я обираю Центр ментального здоров’я ЧНУ, тому що більшість заходів проводять дипломовані психологи, які надають індивідуальні консультації. Вірю, що відвідування цього Центру покращить мій психологічний стан і допоможе краще зрозуміти себе. Наприклад, зустріч із Яною Бонь про дисфункційні переконання дала мені розуміння, наскільки важливо відділяти себе від коментарів інших. Я зрозуміла, як формуються деструктивні думки, які рівні переконань існують, як вони виникають і які стратегії реагування можна застосовувати. Оскільки зустріч мала практичну частину, ми навіть пропрацювали одне з моїх переконань. Також локація в центрі міста набагато зручніша, ніж в МРЦ», – зазначає студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «журналістика», Юлія Євтушевська.

    «Центр ментального здоров’я ЧНУ для мене найкращий, бо це простір, який реально допомагає студентам. Для мене він став точкою опори. По-перше, я відвідувала безкоштовні психологічні консультації – це величезна підтримка в такий складний час. Дуже сподобалися заходи програми «Ти як?» та арт-колажування: вони допомогли емоційно розвантажитися.

    По-друге, Центр дає сильну базу для професійного розвитку. Тренінги проводять психологи-практики та викладачі. Особливо запам’яталися два заходи: про труднощі психологів у соцмережах (після нього я наважилася почати власні консультації) та про психологію й маркетинг. Для мене як СММ-фахівця це було точне влучання», – говорить студентка 3-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «практична психологія», Сніжана Лебединець.   

    Друге місце в нашому рейтингу посів Молодіжний ресурсний центр Черкас. Це комунальний заклад, створений рішенням обласної ради, який реалізує державну молодіжну політику та залучає молодь до громадської діяльності. У центрі проводять тренінги, майстер-класи та різноманітні освітні заходи для молоді. Також тут організовують зустрічі та події, де можна поспілкуватися, відпочити й долучитися до спільних ініціатив.


    Окрім цього, центр організовує молодіжні поїздки, екскурсії та вишколи, а також залучає учасників до волонтерських і соціальних ініціатив. Такі активності допомагають молоді не лише змістовно проводити дозвілля, а й розвиватися та реалізовувати власні ідеї.

    Фото: сайт Черкаського обласного молодіжного ресурсного центру.

    «Найбільше мені подобається Молодіжний ресурсний центр, бо там завжди є можливість не просто провести час, а й познайомитися з новими людьми. Я відвідала подію «Незнайомці», де учасники спілкуються між собою у неформальній атмосфері. Саме там я познайомилася з дівчиною, яка згодом стала моєю найкращою подругою. Це показує, що такі заходи справді допомагають знайти близьких по духу людей і відчути себе частиною спільноти», – пояснює студентка 4-го курсу Черкаського державного технологічного університету, спеціальність  «готельно-ресторанна справа», Яна Атамась.

    Третю сходинку зайняв простір  «Refectio». Це громадська організація та центр життєстійкості у Черкасах, діяльність якого спрямована на психологічну підтримку та відновлення людей, зокрема внутрішньо переміщених осіб. Після початку повномасштабного вторгнення тут почали активно розвивати групи підтримки для ВПО, де учасникам допомагають адаптуватися до нового середовища, говорити про власні переживання та знаходити ресурси для подальшого життя.

    Окрім груп підтримки, організація проводить навчальні тренінги та семінари для психологів, волонтерів, громадських діячів і всіх охочих. Основний фокус навчання – кризова психологія та надання першої психологічної допомоги. Також у роботі використовуються групові формати для молоді, спрямовані на емоційне вираження, самопізнання та формування безпечного середовища для спілкування.

    Фото: сайт Рефектіо.

    «Мені до вподоби простір «Refectio», тому що їхня діяльність спрямована на підтримку ментального здоров’я. Вони створюють зустрічі, де пояснюють, як справлятися з тривожністю, стресом та емоційним виснаженням. Крім того, проводять тренінги та онлайн-семінари, до яких можна долучитися звідусіль. Я брала участь в онлайн-заході «Роль жертви, агресора і рятівника у стосунках». Інформацію подають доступно, з практичними порадами, які реально можна застосовувати в житті. У сучасних умовах такі ініціативи дуже потрібні», — зазначає студентка 3-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «середня освіта, англійська мова та література», Дарина Куроченко.    

    На четвертій позиції опинився Черкаський інститут міста. Це громадська організація, яка досліджує міський розвиток Черкас і впроваджує проєкти, спрямовані на покращення життя у місті. Діяльність інституту охоплює аналітику міських процесів, розвиток громадських ініціатив та популяризацію сучасних підходів до міського управління.

    Організація також реалізує освітні та практичні проєкти: проводить лекції, воркшопи, публічні обговорення та програми, пов’язані з розвитком міського середовища, громадської участі та безпеки. Окремі напрями діяльності включають роботу з молоддю, дослідження міських проблем і створення інформаційних матеріалів про життя міста.

    Фото: сайт Черкаського інституту міста.

    «Мені дуже подобаються заходи Черкаського інституту міста: вони справді цікаві й змістовні. Я навіть відвідувала їхні події як фотограф і мала змогу побачити все зсередини. Там обговорюють важливі теми, які допомагають краще розуміти, як функціонує місто і суспільство загалом.

    Особливо цінно, що вони працюють із медіаграмотністю та пояснюють, як розпізнавати маніпуляції й інформаційні впливи, що особливо актуально в умовах війни. Також тішить, що вони випускають власне видання «Вісник», де можна знайти аналітичні матеріали про місто. Вважаю, що такі організації зараз дуже потрібні, бо вони формують свідомість молоді та допомагають орієнтуватися в сучасних викликах», – говорить студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «реклама та PR-технології», Саша Гончаренко

    П’яте місце у рейтингу зайняв Черкаський міський Палац Молоді. Він є комунальною культурною установою, яка працює як простір для творчого розвитку, дозвілля та організації культурних подій для молоді й мешканців міста. У Палаці молоді діють творчі гуртки та студії різних напрямів, зокрема вокальні, хореографічні й театральні. Протягом року тут відбуваються концерти, фестивалі, вистави, майстер-класи та інші мистецькі заходи, що залучають молодь до активної участі в культурному житті міста та дають можливість розвивати власні таланти.

    Фото: фейсбук Черкаського міського Палацу Молоді.

    «Найбільше мені імпонує Черкаський міський Палац молоді, бо тут можна не просто цікаво проводити час, а й розвивати свої таланти. Подобається, що організовують різноманітні творчі, культурні та розважальні заходи. Це допомагає знаходити нові інтереси й спілкуватися з однодумцями. Такі заклади дуже важливі для міста: вони дають молодим людям можливість самореалізуватися та проводити дозвілля корисно», – зазначає студентка 4-го курсу Черкаського національного університету, спеціальність «середня освіта, українська мова та література», Вікторія Кривущенко.   

    Психологиня Світлана Демиденко звертає увагу, що вибір молоді в цьому рейтингу добре відображає їхні актуальні потреби. «Проаналізувавши відповіді студентів, я бачу чіткі тенденції. По-перше, молодь шукає не просто розваги, а безпечний простір і відчуття прийняття. Саме тому перше місце посів Центр ментального здоров’я, адже там можна отримати фахову психологічну допомогу та краще зрозуміти себе.

    По-друге, для студентів надзвичайно важливе живе спілкування та можливість будувати нові соціальні зв’язки. Заходи, де люди знайомляться і навіть знаходять справжніх друзів, безпосередньо впливають на відчуття належності до спільноти. Крім того, молодь високо цінує практичні знання – тренінги, майстер-класи, можливість спробувати себе в нових ролях. Це свідчить, що їм потрібна не лише емоційна підтримка, а й розвиток та самореалізація. Окремо приємно бачити високий інтерес до тем ментального здоров’я, стресу та адаптації. Молодь не тікає від цих питань, а активно шукає ресурси для відновлення. Загалом такі простори виконують набагато ширшу роль, ніж просто організація дозвілля, вони стають середовищем формування стійкості, підтримки та особистісного зростання», – зазначає Світлана Демиденко.

    Виконала студентка 4-Ж курсу Чорна Вікторія

    у межах проєкту “Квота на майбутнє”

  • Темрява, що поглинає

    Темрява, що поглинає

    Страх накрив її життя в одну мить. Вона досі пам’ятає той день до найменших деталей, але не любить про нього говорити. Після нього все чітко розділилося на “до” і “після”. ВПО  для сторонніх – це просто чотири літери в документах. Для Анастасії – нова ідентичність, за якою ховається ціла історія втрати, постійного страху і тихого, щоденного відновлення.

    Орендована квартира в Києві ніколи не зрівняється з тим трикімнатним будинком в Олешках, де минуло сімнадцять років її життя. Там були мамині ніжні руки, які щоранку заплітали акуратні хвостики до школи, бабусині млинці з хрусткою золотистою скоринкою на сніданок і тепле, непорушне відчуття безпеки. Тут  чужі стіни з обдертими шпалерами, скрипучі підлоги і постійне відчуття тимчасовості. Саме так тепер живе Анастасія, студентка, яка на власній шкірі відчула, що таке втратити дім і вимушено навчитися називати чуже своїм.

    Втрачене не повернеш

    У лютому 2022 року Анастасії було шістнадцять. Вона жила в Олешках на Херсонщині – невеликому затишному місті на лівому березі Дніпра, за кілька кілометрів від Херсона. Тут пройшло все її дитинство. Влітку бабуся часто водила її й найкращу подругу Сніжану до річки Конки, а іноді вони втрьох їхали на Олешківські піски. Дівчата годинами могли шукати маленькі нірки в теплому піску й терпляче чекати, поки звідти виповзе якась ящірка чи жук. Зазвичай, так і не дочікувалися, але сміялися до сліз.

    “Найбільше я сумую не за самим місцем, а за людьми і тією атмосферою, –каже Анастасія. – За відчуттям, що ти вдома, по-справжньому вдома”.

    Навіть після початку повномасштабної війни родина спочатку залишалася в місті. Здавалося, що все це тимчасово і можна перечекати. Місто змінювалося на очах: з’являлися блокпости, постійно лунали вибухи, на вулицях і в полях були розкидані міни. Пересуватися ставало дедалі небезпечніше.

    “Пам’ятаю, як у восьмому класі я молилася Богу, щоб колись переїхати до Києва вчитися. Повернулася тоді з екскурсії і була в захваті від великого міста. Якби я знала, якою ціною здійсниться ця мрія, ніколи б не просила”, – з гіркотою згадує вона.

    Дитяча мрія про інше життя перетворилася на вимушений вибір без права на повернення.

    Страшно навіть уві сні

    Вже через кілька тижнів після початку війни Анастасія почала боятися кожного шурхоту. Ночі доводилося проводити в холодних сирих підвалах, де іноді з’являлися блохи й клопи. Було страшно виходити на вулицю навіть по воду. Звичайні побутові справи, такі як сходити до магазину чи викинути сміття, перетворювалися на гру зі смертю.

    Родина почала обговорювати виїзд. Тітка по маминій лінії вже виїхала до Німеччини й пропонувала притулок. Але бабуся категорично відмовлялася покидати дім, який ще стояв цілим. Надія “перечекати” трималася довго. Анастасія жила в тому будинку разом із мамою та бабусею. Батька вона майже не пам’ятала, він помер від раку, коли їй було лише три роки.

    “Ми не могли залишити бабусю саму. Я не могла. Мама була готова їхати, а я навіть уявити не могла, як ми її кинемо”, – говорить Анастасія з сумом.

    Першого літа війни уламки снаряда завалили будинок подруги Сніжани, поки та спала. Це стало переломним моментом. Анастасія пережила першу сильну панічну атаку.

    “Я відчула, що можу бути наступною. І це може статися в будь-яку секунду”, – згадує вона.

    Після загибелі подруги обстріли вже не просто лякали, а вони виснажували фізично й морально. З’явилося відчуття глибокої апатії, важко було навіть піднятися зранку. Вода й світло зникали на довгі дні, тому навіть прості дії втрачали сенс. Саме тоді, за її словами, почалася депресія. Іноді вона навіть сумувала за першими місяцями війни, бо тоді ще жевріла надія. Пізніше надії майже не залишилося.

    Минуло ще кілька місяців. З’явилася можливість евакуюватися, волонтери обіцяли допомогти. Родина вже збирала речі, настрій був обережно піднесений. Та радість тривала недовго. Бабуся пішла до одного з небагатьох магазинів, що працював, і підірвалася на міні. Тіло залишалося на вулиці ще добу, через постійні обстріли його не могли забрати. Кладовище, де похований дідусь, було пошкоджене ще на початку війни, тому бабусю довелося ховати в неглибокій могилі неподалік.

    “Я бачила її… Ця картина не стирається з пам’яті. Іноді повертається, навіть коли я просто заплющую очі”,– тихо зізнається Анастасія.

    Останній ривок

    Після смерті бабусі Анастасія з мамою ще пів року залишалися в Олешках. Картали себе, що не змогли її вмовити поїхати раніше. Виїжджати було так само небезпечно, як і залишатися: міни на дорогах, російські блокпости, постійний ризик потрапити під обстріл. Вони просто виживали, намагалися не втрачати розум. Усе змінилося 6 червня 2023 року, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Олешки затопило майже повністю. Вода піднялася до чотирьох-п’яти метрів у багатьох районах, затопивши понад 80 % міста. Люди прокидалися від дзюрчання води, яка швидко прибувала, і вибиралися через вікна на дахи та горища. Зникло світло, газ, чиста вода

    “Це вже була не просто крапля, а справжня смертельна яма з брудної води, – каже Анастасія. – Ми з мамою сиділи на даху майже добу. Руки й ноги німіли від холоду, а внизу пропливали речі, меблі й мертві тварини. Було відчуття, що це кінець”.

    Під постійним ризиком їх врятували волонтери на човнах. Після майже півтора року окупації Анастасія з мамою нарешті виїхали на підконтрольну Україні територію. Зараз Анастасія живе в Києві вже третій рік. Вона навчається на 2-му курсі спеціальності “дизайн”, вступила не відразу, як приїхала. Перші місяці пішли на те, щоб просто оговтатися, оформити документи і хоч якось стабілізувати життя. Тільки потім вона наважилася вступати. Вона досі з теплом згадує бабусю, тихі вечори, коли та розповідала їй старі історії, і як міцно вона обіймала, навіть коли нічого не говорила.

    “Бабуся вчила мене не здаватися. І я намагаюся про це пам’ятати”, – каже дівчина.

    Анастасія регулярно займається з психологом. Це допомагає проживати біль, а не ховати його всередині. Вона вже розуміє, що немає такої трагедії, яку людина не може пережити, якщо дозволяє собі йти крок за кроком і просити про допомогу. Квартира з обдертими шпалерами, яка спочатку здавалася лише тимчасовим прихистком, тепер для неї – це тільки початок нового життя. Тут вона малює, вчиться створювати красу, зустрічається з друзями і потроху вчиться довіряти майбутньому.

    “Якщо вибір є – значить, я буду діяти, – каже Анастасія. – Не зволікати. Бо життя коротке, а надія – це те, що ми обираємо щодня”.

    За сухою абревіатурою ВПО насамперед стоїть жива людина і її біль. Але також сила, яка дозволяє підніматися навіть після найтемнішої ночі. І Анастасія  живий доказ того, як важко, але можливо вчитися жити повноцінно, коли все, що було рідним, залишилося в минулому.

    Виконала студентка 4-Ж курсу Чорна Вікторія

    у межах проєкту “Квота на майбутнє”

  • “Опорою для себе я стала сама”, – Ольга Дмитрієва

    “Опорою для себе я стала сама”, – Ольга Дмитрієва

    Після початку повномасштабної війни тисячі студентів із-поміж внутрішньо переміщених осіб змушені не лише змінювати місце проживання, а й проходити складну психологічну адаптацію до нових умов навчання. За даними Міністерства освіти і науки України, значна частина таких студентів стикається з тривожністю, стресом і труднощами інтеграції в нове середовище. Ця тема є особливо актуальною, адже війна суттєво погіршує ментальне здоров’я молоді. За даними дослідження “Braving the dark : mental health challenges and academic performance of Ukrainian university students during the war” (2025), симптоми депресії спостерігаються у 85,8% студентів, тривоги у 66,1%, порушення сну у 56,9%, а посттравматичний стресовий розлад у 48,1%. У студентів-ВПО ці прояви часто посилюються через стрес адаптації до нового міста та університету. Якщо не звертати уваги на такі сигнали, наслідки стають довготривалими, від помітного зниження академічної успішності (на рівні 17% при важкій депресії) до хронічних проблем із психікою в молодому поколінні.

    Фото надане Ольгою Дмитрієвою

    Про те, що найскладніше в адаптації до нового міста і навчання, як війна впливає на мотивацію, сон і стосунки з одногрупниками та як стати опорою для себе, ми поговорили з переселенкою з Харкова, студенткою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, яка навчається на 4 курсі за спеціальністю середня освіта, українська мова і література – Ольгою Дмитрієвою.  

    – Розкажіть, як вам було жити в Харкові?

    – До війни там було дуже цікаво, і в мене було відчуття, що потрібно більше гуляти цим містом, щоб усе побачити й відчути. Після початку війни стало страшно, адже, на відміну від багатьох інших міст і областей, у Харкові часто спочатку був приліт, а вже потім тривога.

    Пам’ятаю багато місць, де проводила час із друзями: Саржин Яр, сквер “Стрілка”, торговий центр “Нікольський”, майдан Свободи, парк Горького – це те, що найбільше запам’яталося. Зараз більшість друзів роз’їхалися: хтось по різних містах України, хтось за кордон. Іноді ми спілкуємося, вітаємо одне одного зі святами, але, на жаль, постійний зв’язок підтримувати не вдається.

    – Як змінилося ваше життя після переїзду і що було найскладнішим у той період?

    – Життя змінилося кардинально. Найбільше запам’ятався страх. Ти боїшся кожної тривоги і переживаєш, що зараз буде приліт. Почалися проблеми зі сном, я засинала лише о другій-третій годині ночі, тому важко було прокидатися.

    – Які перші враження у вас були від нового середовища і навчання?

    – Спершу було здивування, усе здавалося новим і незвичним. Потрібно було звикати до іншого ритму життя, нових людей і навчального процесу. Водночас з’явилося зацікавлення: хотілося більше дізнатися про Черкаси, дослідити місто і поступово знайти в ньому щось своє. Але разом із цим був і страх, адже це нове місто, і я переживала, що можу загубитися або не одразу орієнтуватися в ньому.

    – Як проходив ваш процес адаптації?

    – Адаптація проходила повільно, але мені допомогло те, що я почала знаходити нових друзів і звернулася до психолога. Спеціаліста для мене обрали батьки, адже на той момент мені було лише 17 років.

    – З одногрупниками, на жаль, стосунки не склалися, але друзів я знайшла навіть не в Черкасах, а в Черкаській області. Коли почалася війна, у село Хрестителеве евакуювали моїх бабусь, і батьки відправили мене туди на літо. Там було дуже добре й спокійно: природа, тиша і підтримка рідних допомогли мені трохи відновитися та відчути себе в безпеці. Я відчула себе на своєму місці приблизно через рік після початку війни, і цьому значною мірою посприяли мої друзі.

    – Які труднощі в навчанні були для вас найбільш відчутними?

    – Досвід, який я пережила, вплинув на мене і знизив мою мотивацію. Почалися проблеми з концентрацією, я ніби постійно перебувала в якомусь тумані. Уночі було дуже страшно через можливість вибухів. Я стала більш замкнутою в собі, і це, можливо, також вплинуло на мої стосунки з одногрупниками.

    – Чи відчували ви підтримку з боку університету?

    – Так, звичайно. Особливо на першому і другому курсі. Мені допомагали з гуртожитком, адже в нас не було достатньо коштів, щоб його оплатити. Також куратор і деканат допомагали з продуктами харчування, за що я дуже вдячна.

    На мою думку, на старших курсах підтримка дещо зменшилася. Можливо, тому що багато хто вже звик до воєнного стану. Також, ймовірно, збільшилася кількість переселенців.

    – Чи було вам комфортно на парах?

    – Так, але іноді від монотонного голосу деяких викладачів дуже хотілося спати, і я ледь трималася.

    Одногрупники до мене ставилися нейтрально. У мене була дуже хороша подруга, але, на жаль, вона відрахувалася. Таке нейтральне ставлення не було образливим, але я все одно відчувала самотність. З боку викладачів було радше поблажливе ставлення до мене, але, на жаль, успішність із часом усе одно знизилася. Це сталося після того, як я зосередилася на своєму фізичному та ментальному здоров’ї – це було для мене пріоритетом. Мені не вистачало часу і сил на навчання, іноді я приходила після пар і одразу засинала.

    – Чи були ситуації, коли вам доводилося докладати більше зусиль, ніж іншим?

    – Так, у мене суттєво погіршилася пам’ять. Після всього пережитого в мене також був посттравматичний стресовий розлад і певна «адреналінова залежність» від вибухів, і це майже ніхто не розумів. Згадую свою першу сесію на першому курсі, тоді були масштабні тривоги, і ми майже весь час проводили в укритті. У мене починали тремтіти руки, кидало то в холод, то в жар. Я намагалася цього не показувати іншим.

    – Як ви з цим справлялися?

    – Мені допомагали різні речі: дихальні практики, трав’яні чаї. Найпростіша вправа – це коли на 4 секунди робиш глибокий вдих, на 7 затримуєш подих і на 8 повільно видихаєш. Також з’явилася не дуже хороша звичка – куріння як спосіб заспокоїтися. Я пообіцяла собі, що після закінчення війни кину курити.

    – А що було для вас опорою в складні моменти?

    – Опорою для себе я стала сама, а також віра і надія на краще майбутнє. На початку після адаптації моєю мрією було повернутися до Харкова, бо я дуже за ним сумувала. Також я хотіла побачити Київ, адже востаннє була там ще до початку пандемії. На щастя, мені вдалося це здійснити, і зараз я часто їжджу до Києва. Нині мені найбільше хочеться, щоб війна закінчилася і щоб я могла вільно подорожувати містами України.

    – Як досвід війни вплинув на вас як особистість?

    – На це складно відповісти однозначно. Якщо до війни я була інтровертом, то після стала ще більш закритою. Водночас були внутрішні коливання: з одного боку, відчуття, що живемо один раз і кожен день може стати останнім, з іншого – постійна потреба готуватися до “чорного дня”. Разом із цим я зрозуміла, що я самостійна і самодостатня людина. Мені більше не потрібно когось чекати, щоб піти, наприклад, у кіно чи на виставку. Я навчилася подорожувати й відвідувати різні місця сама. І хоча не завжди впевнено, але почала робити перші кроки до нових знайомств.

    – Що б ви хотіли сказати людям, які не розуміють досвід ВПО?

    – Я б хотіла попросити ставитися з більшою чуйністю і розумінням. Багато з нас пережили серйозні психологічні травми, пов’язані з небезпекою і загрозою життю. Особливо важливо в перші періоди після переїзду з зони бойових дій – не знецінювати цей досвід жартами. Наприклад, коли людина боїться кожного різкого звуку під час повітряної тривоги, це не перебільшення, а природна реакція. Найпростіше і водночас найважливіше – ставитися до нас із повагою і без упереджень, як до звичайних людей.

    – Які зміни, на вашу думку, могли б покращити адаптацію студентів ВПО в університеті?

    – Передусім створення умов для формування соціальних зв’язків у межах університету. Для студентів ВПО це критично, адже вони часто втрачають звичне коло спілкування і опиняються в новому середовищі без підтримки. У цьому процесі важливу роль могли б відігравати куратори та дирекції – через ініціювання неформальних зустрічей, спільних заходів у дружній, комфортній атмосфері. Це можуть бути прості речі: зустрічі за чаєм, невеликі події для знайомства, простір для відкритого спілкування. Саме такі формати допомагають зменшити дистанцію між студентами і сприяють відчуттю приналежності до спільноти.

         З власного досвіду можу сказати, що відсутність близького кола поруч ускладнює цей процес. Моя подруга й одногрупниця виїхала за кордон, і це ще більше посилило відчуття втрати зв’язку. Саме тому такі ініціативи в університеті – це не просто про комфорт, а про можливість знову відчути себе частиною життя.

    Виконала студентка 4-Ж курсу, Чорна Вікторія

    у межах проєкту “Квота на майбутнє”

  • Яких помилок не варто допускати в репортажі?

    Яких помилок не варто допускати в репортажі?

    1) Новина в події

    Перш ніж створити матеріал, ви маєте розуміти, про яку подію розповідаєте і чи є це новиною. Новина – це щось, що відбувається вперше.

    2) Особливості написання тексту

    Репортаж – це спільна робота всієї команди. Потрібно правильно написати текст. Варто переслухати весь матеріал, перед подією пояснити оператору, що це за подія та яка тема, уточнити всі деталі.

    3) Не розуміти аудиторію

    Ви маєте бути впевненими в тому, що ваш матеріал подивиться аудиторія. Ваше головне завдання – проінформувати глядача.

    4) Складні тексти

    Текст вашого репортажу має бути лаконічним. Не варто використовувати безліч розумних слів. Якщо вам потрібно скоротити текст – робіть це так, щоб він не втратив сенсу.

    5) Подробиці

    Варто перевіряти матеріал не раз, звертати увагу на написання прізвищ, назв організацій і так далі. Якщо маєте сумнів щодо правильності написання – перепитайте ще раз.

    6) Послідовність подій

    Події в репортажі мають відбуватися послідовно, так, щоб не заплутати аудиторію.

    Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української  філології та соціальних комунікацій 

  • Денис Непогодьєв: «На деяких парах розумію, що знаю трохи більше, ніж інші»

    Денис Непогодьєв: «На деяких парах розумію, що знаю трохи більше, ніж інші»

    Денис Непогодьєв – студент-журналіст 4 курсу Черкаського національного університету ім. Богдана  Хмельницького. Обіймає посади редактора стрічки новин та журналіста видання «18000».

    – Привіт, Денисе! Чому ти обрав у вступі до ЗВО саме журналістику?

    – Привіт, я закінчував навчання в школі в 2022 році й мені хотілося бути максимально корисним. Проаналізував свої знання та вміння, до війська не зміг приєднатися, тому обрав журналістику. Вирішив, що саме в цій сфері зможу якнайкраще показати себе та зробити щось важливе для суспільства.

    – Як ти потрапив до пресслужби кафедри журналістики, реклами та PR-технологій?

    – Це була перша пара першого курсу, коли ми знайомилися зі старшими студентами. До нас прийшла Ірина Захарченко та прорекламувала роботу в пресслужбі. Подумав, що це цікаво, і вирішив спробувати.

    — Якою була твоя перша подія?

    — Це була презентація книги видавчині Ірини Прилуцької «Іван Піддубний: весь світ упав до ніг твоїх» у Черкаській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Тараса Шевченка. Я дуже хвилювався, ще й захід мав високий представницький статус. Але все пройшло добре, я оперативно написав замітку.

    —Як робота в пресcлужбі підготувала тебе до майбутньої діяльності в медіа?

    — Насамперед це практичні напрацювання. Я ходив на події, спілкувався з людьми, брав коментарі й мав досвід написання заміток. Також чітко знав структуру, тому що вона фактично однакова для матеріалів на корпоративний сайт і для інтернет-видання.

    –Чому для проходження практики ти обрав видання «18000»?

    – Пам’ятаю, на один із тренінгів до нас прийшов Сергій Макаренко, він розповідав про роботу з базами даних для проведення розслідування. На той момент (19 травня 2023 р.) я вже знав про «18000» як єдине незалежне медіа в Черкасах, окрім Суспільне Черкаси. Зрозумів, що це видання є місцем, у якому можу писати без цензури, не бути упередженим, доносити об’єктивну інформацію суспільству та бути частиною команди, що рухає громадянську свідомість і говорить правду.

    • Яким був твій шлях інтеграції в політичні події Черкащини?

    – Це почалося з акції «Гроші на ЗСУ» по всій країні, у Черкасах – восени 2023 р., і з того моменту я почав активно цікавитися посадовцями. Коли прийшов працювати, то дізнався багато інших ситуацій, нових облич, погано орієнтувався в місцевій політиці. Окрім інформаційного навантаження, вразили й обсяги роботи. Перші три-шість місяців я звикав до темпу роботи в редакції. Іноді здавалося, що від кількості нових фактів голова буквально «кипить».

    –Що ти відчув, коли побачив «18000»на Мапі рекомендованих медіа, що опублікували ІМІ та «Детектор медіа»?

    —.Це гордість. Я вже два роки є частиною цієї крутої команди, але іноді зупиняюся і « ловлю» себе на думці: «Я реально тут працюю?!». Для мене це визнання є результатом масштабної роботи колег, до якої мені за честь бути причетним.

    –Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?

    – Я не будую планів на тиждень, бо коли намагаюсь зробити це, то все йде шкереберть. Це неможливо. Я планую все «на ходу», коли є вільна хвилинка, то виконую навчальні завдання. У редакції ставляться до цього з розумінням, коли завчасно кажу, що маю бути присутнім на парі.

    – Які особливості поєднання роботи і навчання ти можеш назвати, зважаючи на власний досвід?

    – Недоліком є зайнятість. Складність полягає в тому, що я «розриваюся» на дві частини: у редакції дуже багато роботи і до занять потрібно готуватися. Іноді перепрацьовую на роботі, потім треба виконувати навчальні завдання. Щодо переваг: коли почав працювати, то «відкрилася» журналістика такою, якою вона є насправді, а не в теорії. Фактично, на деяких парах я розумію, що знаю трохи більше, ніж інші студенти. Наприклад, треба виконати завдання про журналістське розслідування на пару з Тетяною Григорівною Бондаренко, а я вже маю контакти людей, кому можу написати, зателефонувати, тож мені в цьому плані легше. Важливим для себе вважаю отримання диплома та практичного досвіду водночас.

    – Як навчання в університеті допомагає в роботі?

    – Напевно, найбільше мені допомогли інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні жанри. Те, що було в лекційних матеріалах Олени Леонідівни Надточій, я запам’ятовував і застосовував. Це ті пари, які я б радив слухати попри будь-які труднощі. Потім – судова журналістика, тому що робота медійника дотична до цього. Знання та розуміння законодавства, своїх прав додають упевненості, коли готую матеріали. Загалом дисциплін багато, і з кожної беру щось корисне для себе.

    –Що б ти порадив студентам першого – другого курсу, які хочуть розвиватися в певній сфері, але мають страхи?

    – Це прозвучить банально, але не боятися та бути ініціативними. Якщо є робота на кафедрі: написання заміток, фотографування, то йти й робити це. Коли мені написали після проходження практики та покликали на стажування у «18000», я погодився, хоча ця пропозиція викликала в мене мандраж. Я ще тиждень вагався, бо мені було страшно. Тому раджу перебороти це відчуття та спробувати.

    – Які твої плани надалі?

    – Продовжуватиму працювати у «18000», тому що мені тут подобається. Це та команда, те місце, де я знайшов себе. Буду розвиватися, писати на нові теми, творити нові формати. Також планую продовжувати навчання в магістратурі.

    – Дякую за корисну розмову, Денисе! Бажаю втілити в життя всі свої плани!

  • “Це можна було б сприймати як новий урок, але це більше схоже на певний травматичний досвід”, – Дана Борікова

    “Це можна було б сприймати як новий урок, але це більше схоже на певний травматичний досвід”, – Дана Борікова

    В умовах повномасштабної війни питання вимушеного переселення в Україні залишається одним із найгостріших. За даними Міністерства соціальної політики України, станом на 2025 рік в Україні офіційно зареєстровано близько 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб.

    Ця тема є особливо актуальною, адже значна частина переселенців – це молодь і студенти, які змушені не лише змінювати місце проживання, а й адаптуватися до нового освітнього середовища. Наприклад, лише у Черкаській області станом на 2025 рік перебувало понад 128 тисяч ВПО, що показує масштаб внутрішнього переміщення навіть у відносно безпечних регіонах.

    Фото надане Даною Боріковою

    Вимушене переселення впливає не лише на побутові умови, а й на психічний стан людини. Втрата дому, розрив соціальних зв’язків і постійна невизначеність створюють додаткове навантаження на психіку. Якщо ігнорувати ці виклики, це може мати довготривалі наслідки, від зниження академічної успішності до погіршення психоемоційного стану молоді.

    Про те, з якими труднощами стикаються студенти-ВПО, як вимушене переселення впливає на навчання та що може допомогти у процесі адаптації, ми поговорили з психологинею-практиком Даною Боріковою.

    – З якими основними психологічними труднощами стикаються студенти-ВПО після вступу або переведення до нового університету?

    – Якщо говорити про труднощі, варто враховувати попередній бекграунд студентів. У випадку переведення це передусім новий колектив, адаптація до змін, а також академічна різниця, яку потрібно закрити. Якщо йдеться про вступ, то це часто пов’язано з пережитим досвідом втрати, нестабільності та вимушених змін. Так відбувається тому, що сам процес вступу передбачає адаптацію до нового місця та людей. Додатковий аспект пов’язаний із вимушеною зміною місця проживання та життя загалом, що стає стресовим фактором і впливає на емоційний стан людини і проходженням нею цієї адаптації.

    – Як вимушене переселення впливає на здатність особи адаптуватися до нового освітнього середовища?

    – Коли ми говоримо про те, що люди змушені, ми вже говоримо про порушення певної емоційної готовності до переїзду. Наприклад, якщо ми візьмемо нормотипову дитину з Черкас або з Черкаської області, яка вступила в Черкасах, вона певний проміжок часу готувалася до цього. Це може бути незнайоме місто або рідне місто – все одно людина вже розглядала цей варіант.

    Якщо говорити про вимушеність, то це коли нас, наприклад, зривають посеред ночі і кажуть: “Ти тепер у Черкасах”, і ми зіштовхуємось із тим, що це нове місто, ми не знаємо нікого. Ми не були готові і, можливо, не хотіли їхати в ті Черкаси. Це все впливає на адаптацію. Замість того, щоб сприймати це як новий урок, це більше схоже на певний травматичний досвід, який переживає людина.

    – А як цей травматичний досвід впливає на навчання?

    – Тут варто звернути увагу на емоційнуий складник. Якщо розглядати кейс студента, який втратив домівку або був вимушений переїхати в інше місто, то ми говоримо про те, що емоційний фон уже може значно відрізнятись. Він може бути більш тривожний, більш депресивний, із додатковими страхами втрати стабільності, страхом довіри, тому що те місце, яке ми вважали домом, хтось забрав. Фізіологічно ми можемо говорити про погіршення сну, що буде впливати на навчання та освіту. Якщо студент-ВПО переживає тривожність, розлад адаптації, його концентрація, увага, пам’ять на фоні стресу і пережитих травматичних подій може знижуватись. Відповідно падає загальна результативність, успішність, рівень самодисципліни тощо.

    – Які, на вашу думку, можуть бути труднощі соціальної інтеграції у студентів-ВПО?

    – На мою суб’єктивну думку, тут ми можемо говорити про певний рівень закритості до інтеграції, коли студент закривається перед новим досвідом і, відповідно, перед комунікацією. Також можна зазначити аспект довіри глобально до світу, який буде трансформуватись у соціальний контекст інтеграції.

    – Наприклад, переживаючи травматичний досвід втрати власного житла у зв’язку з війною, студент уникатиме прив’язаностей або тісних контактів. Як наслідок, менший рівень довіри до світу, тому що у будь-який момент можуть забрати стабільність.

    – Які сигнали свідчать про те, що студенту потрібна допомога?

    – Насамперед це уникнення контакту та встановлення зв’язків з оточенням, закритість навіть у спілкуванні з рідними та батьками. Це певний червоний прапорець, який можна помітити перед тим, як щось робити далі. Тому що комунікація є першою ознакою, що щось йде не так. Коли не діляться емоціями, закриваються. Також випадки самопошкодження, якщо були помічені. Випадки вживання наркотичних речовин, алкогольних напоїв, ескапізм в ігри, книги або фільми тощо. Це може свідчити про вже наявні проблеми, які потребують допомоги. Сюди можна також зарахувати й панічні атаки, напади страху, тривожності, нічні нетримання тощо.

    – А як подолати відчуття “я тут чужий/чужа”?

    – Це передусім про допомогу оточення. Якщо говорити про студентів-першокурсників, це діти 16–18 років, і їм потрібно розуміти цю безпеку та відчувати довіру. Це про інтеграцію куратора чи викладачів в освітньому середовищі, проведення зі студентами спільного часу, залучення до обговорення. Також важливо, щоб студент відчував себе частинкою цього оточення. Тому тут, на мою думку, йдеться про створення програм адаптації та інтеграції, які будуть максимально комфортними для всіх учасників освітнього процесу, без додаткового навантаження.

    – А які програми адаптації ви знаєте?

    – Групи психологічної підтримки в центрі ментального здоров’я, а також у молодіжних хабах. Різного роду молодіжні та громадські організації, які відповідають за соціальну безпеку. Наприклад, Центр життєстійкості проводить групові заняття, індивідуальні консультації та заходи підтримки, де люди можуть отримати допомогу й відчути спільноту. Так само і в Черкаському молодіжному ресурсному центрі можна отримати психологічні консультації та відвідати безкоштовні заходи. Також громадські організації, наприклад “Друг”, де можна долучитися до процесу вигулу собак, можуть бути певною формою інтеграції та можливістю зняти стрес.

    – Що, на вашу думку, заважає студентам активно користуватися наявною психологічною допомогою в університеті?

    – На моє переконання, це страх того, що буде порушена конфіденційність і, можливо, існування думок, що їхні питання, проблеми, суб’єктивні оцінні судження “вийдуть” за межі кабінету, у якому проходить консультація. Це може стримувати студентів. Також ми досі зіштовхуємось із питанням довіри до психологів і спеціалістів ментального здоров’я. Стигматизація психології та психологічного здоров’я продовжується, люди бояться діагнозів тощо.

    – Що можна зробити, щоб заохотити людей звертатися по допомогу ?

    – Це просвітницька діяльність щодо психології: знайомство з нею, відповіді на найчастіші запитання. Тому що все ще мало говорять про самопошкодження, залежності, аб’юз. У своїй практиці я маю справу з тим, що мої клієнти, як ВПО, так і жителі Черкащини, кажуть: “Ну це ж ненормально так робити”. Такі аспекти дуже важливі, і їх потрібно озвучувати та пояснювати, мати можливість поставити психологу навіть “тупі” запитання.

    Варто вводити в медіа певні рубрики й детальніше розповідати, наприклад, що таке етичний кодекс психолога. Тому що, якщо без вашого погодження був винесений ваш кейс, ви можете притягнути психолога до відповідальності. На мою думку, підвищення рівня обізнаності може зменшити рівень критичності до професії та підвищити довіру до фахівців.

    – Які, на вашу думку, мають бути програми психологічної підтримки для студентів ВПО?

    – Потрібні якісні програми інтеграції ВПО. Наприклад, уже є інклюзивні програми, ментальні програми, такі як “Ти як?”. Треба щось таке ж для внутрішньо переміщених осіб. Можливо, така програма є, а я про неї не знаю, але якщо я про неї не знаю – питання, наскільки вона висвітлена. Тут, скоріше, про обізнаність педагогів, про коректність висловлювань, про виховну роботу зі студентами. Пояснювати, що говорити “шуруй додому” – це не окей. Аналогічно мовне питання, яке виникає в рандомні моменти під час адаптації.

    Це про якісну інтеграцію, щоб кожен, хто заходить у простір, знав: ми не можемо узагальнювати, не можемо вішати ярлики. Якщо людина якось “не так” виглядає – це не означає, що з нею щось не окей. Можливо, ця людина взяла речі з центру допомоги, не маючи змоги купити нові. Це про суб’єктивні коментарі, які мають бути інтегровані на рівні культури, щоб про це говорили і наголошували. Це про цілісну культуру спілкування.

    Можливо, це навіть не суто психологічна історія, а норми спілкування. Зараз з’являються норми спілкування з військовими та людьми, які мають поранення. Я вважаю, що тут має бути така сама культура. Щоб люди знали: не окей жартувати, бо хтось це сприйме, а хтось ні; не окей коментувати деякі аспекти; не окей розпалювати конфлікти на фоні “та вони понаїхали”. І, можливо, потрібна також попередня психодіагностика студентів ВПО, щоб розуміти їхній психологічний стан, і адаптовувати відповідні програми під них.

    Виконала студентка 4-Ж курсу Чорна Вікторія

    у межах проєкту “Квота на майбутнє”

  • Маніпулятивні прийоми в рекламі

    Маніпулятивні прийоми в рекламі

    Підготувала студентка 2-PR Анастасія Мельник

    (дисципліна “Цифрові медіа”, викладач – Світлана Коваль)

  • Реалізація дитячої мрії: як піарниця стала дотичною до великого футболу

    Реалізація дитячої мрії: як піарниця стала дотичною до великого футболу

    Олександра Гончаренко –студентка-піарниця 4 курсу, більд-редакторка сайту кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, авторка індивідуальних фотосесій, позаштатна фотографиня ФК ЛНЗ, SMM-менеджерка у виданні «Табло».

    — Привіт, Сашо, як ти почала займатися фотографією?

    — Коли навчалася на першому курсі, то на практичне заняття із дисципліни «Вступ до фаху» Світлана Валеріївна Коваль принесла камери, ми зробили кілька кадрів, і тоді я зрозуміла, що мені потрібна своя камера, і незадовго вона в мене з’явилася. Наприкінці першого курсу пішла працювати в пресслужбу кафедри і там здобула перший свій досвід.

    —.Що тебе приваблює в роботі фотографині?

    —.Знайомства з новими людьми, із якими інколи починаємо дружити. Наприклад, якось я знімала дівчатам дівич-вечір, і ми так потоваришували, що згодом вони довірили мені зафільмувати два дні свого весілля.

    —Як робота в пресслужбі кафедри вплинула на те, що ти почала робити індивідуальні фотосесії?

    — Робота в пресслужбі – це перший реальний досвід, дедлайни, відповідальність. Матеріал має бути написаний, фото додані та все це опубліковано. Кореспондентам простіше, якщо вони щось не записали, то можуть зателефонувати і запитати, що було на зустрічі, а якщо фотографії немає, то зустріч ніхто знову не проведе. У пресслужбі здобула «бойове загартування», тому що другою подією, яку я фотографувала, був випуск бакалаврів.

    — Що було першим: індивідуальні фотосесії чи робота позаштатною фотографинею ФК «ЛНЗ»?

    — Першими були особисті фотосесії. Після того, як почала працювати у пресслужбі, поринула у створення особистого бренду, тож робила особисті фотосесії.

    — Як ти створила нікнейм «svitliarka.sasha»?

    — Мені допомогла Тетяна Григоріївна Бондаренко, тому що я працювала фотокореспонденткою проєкту «Come on talk», і вона прозвала мене світляркою. Я рада, тому що фотографів багато, а світлярка Саша — одна.

    — Як розпочалася твоя історія з ФК «ЛНЗ»?

    — Мене покликав Антон Кравченко. Приємно згадувати перший день на базі. Вона відокремлена, розташована в с. Геронимівка, і немає нічого поруч, тому складається враження, ніби потрапляєш в іншу країну. Це величезна територія, уся брендована. Пам’ятаю, як мені кажуть: «Треба зробити командні фото», а цих команд близько двадцяти. Як мені їх розрізнити? Це зараз я розумію, що треба записати ці команди й підійти сфотографувати. Тоді для мене було все нове. Пам’ятаю, як Антон водив і все показував. Лише нещодавно усвідомила, що це реалізація моєї дитячої мрії, бо в четвертому класі хотіла стати футболісткою. Зараз приємно бути дотичною до футболу.

    Ще був турнір «Elite CupUA», на якому я фотографувала футболістів «Шахтаря» і «Динамо». Незабутні емоції, коли побачила, що світлини, які я зробила, опублікували у футбольних клубах цих академій.

    — Які особливості знімання футболу, якщо порівнювати з індивідуальними фотосесіями?

    — Перше, це техніка. Нам потрібні інші налаштування: висока витримка, адже щосекунди щось змінюється, приміром, передача м’яча; дальній об’єктив, тому що поле велике. Також треба стояти за воротами і стежити за грою — куди «пішла» передача, коли починається атака і намагатися «вхопити» кожен рух. Футбол – це про швидкість. Ти не контролюєш ні погоду, ні емоції. Мій улюблений момент, коли триває боротьба між гравцями з однаковими номерами. Це має прикольний вигляд, якщо дивитися зі спини. І ще люблю складати із цих номерів математичні приклади. Наприклад, другий номер, п’ятий і поруч десятий, і я рахую: «Так, п’ять на два – це десять». Мабуть, це тому, що буває вільний час, не завжди відбувається атака, особливо, коли діти грають. А особисті фотосесії – це контакт із довірою людини. Я створюю таку атмосферу, щоб людина розкрилася.

    — Які особливості портретних знімань? Мені здається, складно працювати з людиною, яка не подобається собі та вважає, що фотографиня – це пластичний хірург.

    — Справді, таке трапляється. Іноді говорять: «Приберіть мені підборіддя», «15 зайвих кг» та ін. Я пояснюю, що можу зробити ретуш і усунути недоліки шкіри, але пластичної операції я не зроблю. Ідеться про сприйняття себе. Якщо людина не подобається собі, то світлини, які зробив найкращий фотограф, не вплинуть на її самосприйняття.

    — Які особливості поєднання роботи і навчання?

    — Перевагою є те, що теорію одразу закріплюю практичними навичками, тож відбувається самореалізація під час навчання. Якщо перед роботодавцем буде вибір між людиною з дипломом і диплом+досвід, то він обере другого кандидата. Недоліком є втома, що накопичується. Ти приходиш після роботи, а на тебе «чекають» пари, можна отримати вигорання… Іноді лежу в кімнаті, дивлюся на стелю і думаю: «За що мені це все?!».

    — Як ти відновлюєшся?

    — Коли вже зроблені практичні завдання, які потрібно «наздогнати» в університеті, то можна видихнути. Щодо футболу, то легше стає, коли закінчується сезон гри. Я б не змогла цим займатися 24/7, бо набридає. Балансую – місяць попрацювала, потім просто студентське життя.

    — Як ти плануєш свій тиждень, щоб встигати і на пари,і на знімання?

    — Не завжди вдається поєднувати роботу і навчання, але якщо є вільна годинка, я обов’язково прийду на пару. Відразу роблю домашні завдання і потім чекаю, коли можна це скласти онлайн чи індивідуально.

    — Як навчальна програма допомагає в роботі?

    — Дуже виявилося корисним у роботі, коли Світлана Валеріївна Коваль розповідала про композицію, побудову різних кадрів. Загалом про все, що пов’язане з фото- та відеозніманням.

    — Якби ти могла повернутися на перший курс, щось би змінила?

    — Я б не чекала закінчення першого курсу й одразу пішла б працювати в пресслужбу кафедри, не боялась би проявляти себе. Але мені важко було адаптуватися після школи. Там я всіх знала, у мене була репутація. А тут була «білим аркушем», тож потрібно було знову показати, яка ти, завоювати довіру.

    —Що б ти порадила студентам першого– другого курсу, які хочуть розвиватися в певній сфері, але мають страхи?

    — Це буде тривіальна порада, але все ж пробувати. Брати камеру, кликати подруг і фотографувати. Тому що треба здобувати практичні навички. Варто підійти до Олени Олександрівни Погрібної, вона розповість, які є напрями в пресслужбі кафедри. Я одразу прийшла на фотокореспондента, але на першу подію пішла як фотокор і кор, на сайті є один матеріал, який написала з Іриною Захарченко, але зрозуміла, що робота з текстом – це не моє.

    — Які плани на найближче майбутнє?

    — Вступити на магістратуру, отримати пропозицію щодо роботи. Наприклад, працювати у футбольній команді, щоб уже не залежати від турнірів, а бути в складі однієї команди, їздити з ними по країні та світу.

              — Сашо, дякую за розмову! Бажаю успішного вступу до магістратури та омріяного контракту з футбольним клубом для подорожей світом разом із командою.

    Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістам про поєднання роботи та навчання»
    Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

  • Топ 5 книг про звʼязок тіла та розуму, які варто прочитати кожному

    Топ 5 книг про звʼязок тіла та розуму, які варто прочитати кожному

    Наше тіло – це складна система, де кожна емоція перетворюється на хімічну реакцію, а кожен стрес – на м’язовий затискач. Якщо ви відчуваєте, що припустимо сесія «вичавила» з вас усі сили, можливо, проблема не ліні, а в тому, що ви втратили зв’язок із власним організмом. Для того, щоб займатися спортом, треба розуміти, як працює наш організм. Ось добірка книг , які варто прочитати кожній людині для того, щоб усвідомлювати таке: те, що відбувається в нашій голові впливає на мʼязи, здоров’я та здатність навчатися.

    1. «Тіло веде лік», Бессел ван дер Колк.

    Це світовий бестселер, написаний психіатром, про те,  як наші емоційні потрясіння та стреси «записуються» в тілі на фізичному рівні. Чому від нервів болить спина або чому важко дихати під час стресу. Книга навчає, як через йогу, спорт та дихання можна буквально «перепрошити» свій мозок.

    2. «Ми ‒ це наш мозок», Дік Свааб.

    Це фундаментальна праця від нідерландського нейробіолога, написана простою та дотепною мовою про те як наш мозок формується від народження і як він керує всім: від наших спортивних досягнень до вибору партнера. Книга дає чітке розуміння того, що ми — це біохімічні машини, якими можна навчитися керувати.

    3. «На зв’язку з тілом», Келлі Макґоніґал.

    Авторка – психолог зі Стенфорда, яка спеціалізується на темі стресу та сили волі. Книга дає чітке розуміння того, чому рух — це не лише про калорії, а про радість, стійкість та соціальні зв’язки. Макґоніґал розповідає, як фізичні вправи змінюють хімію нашого мозку, роблячи нас щасливішими та впевненішими.

    4. «Біологія віри», Брюс Ліптон.

    Книга, що знаходиться на межі біології та психології. Вона пояснює, як наші думки впливають на стан наших клітин та про те , що ми не є заручниками своїх генів. Наш настрій, середовище та спосіб життя (включаючи спорт) буквально «вмикають» та «вимикають» певні процеси в організмі.

    5. «Кисень», Патрік Маккіон.

    Книга про те, що ми часто забуваємо, а саме: про правильне дихання, як дихання через ніс та техніка обмеження дихання під час спорту можуть підвищити вашу витривалість і когнітивні здібності. Це практичне керівництво, як заспокоїти розум за 2 хвилини, просто змінивши ритм вдихів.

    Заглиблення в цю тему ‒ це інвестиція, яка окупається миттєво. Читаючи про зв’язок мозку та тіла, ви отримуєте «інструкцію з ефективної експлуатації» до свого організму. Це дає змогу не просто виживати під час сесії, а залишатися ефективним, спокійним і, що найважливіше, здоровим.

    Не просто тренуйте м’язи — тренуйте розуміння того, як вони роблять вас щасливішими.

    Автор: Саїк Вікторія, студентка 4-Ж

  • Як студентам уникнути емоційного вигорання: корисні поради

    Як студентам уникнути емоційного вигорання: корисні поради

    Емоційне вигорання — це стан психічного та фізичного виснаження, що виникає через тривалий вплив стресу на організм. Якщо не вживати заходів, це може призвести до серйозних проблем зі здоров’ям.

    Симптоми стресу, нервового та емоційного виснаження:

    –      Роздратованість.

    –      Зниження продуктивності, відсутність концентрації.

    –      Безсоння або відчуття недосипу.

    –      Фізичні симптоми: головний біль, прискорене серцебиття, зниження імунітету.

    Психологічні техніки подолання стресу

    1.  Дихальні вправи. Квадратне дихання – вдих – затримка, видих – затримка на 4 рахунки. Або вдих носом, повільний видих через рот.

    2.  Техніки заземлення (5,4,3,2,1). Назвіть 5 речей, які вибачите; 4, які можете торкнутися; 3, які чуєте; 2, які відчуваєте на запах; 1, яку можете скуштувати.

    3.  Когнітивні техніки (перемикання). Когнітивні техніки (перемикання): Зосередьтеся на тому, що ви можете контролювати, а не на зовнішніх обставинах.

    4.  Фізична активність та відпочинок: Фізичні вправи (навіть 20-хвилинна прогулянка) знижують рівень стресу. Важливо дотримуватися режиму сну та харчування.

    Щоб уникнути вигорання варто дотримуватись декількох порад:

    Тайм-менеджмент. Варто визначитись, скільки часу ви собі даєте на виконання певних завдань.

    Не відволікатись на дрібниці. Для того, аби не витрачати час на телефон, варто вимкнути його під час роботи.

    Відпочинок. Якщо у вас є чіткий графік навчання, то має бути розуміння того, що після нього ви маєте час на відпочинок, час для себе.

    Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української  філології та соціальних комунікацій

  • Динаміка та бар’єри вступу внутрішньо переміщених осіб до закладів вищої освіти України

    Динаміка та бар’єри вступу внутрішньо переміщених осіб до закладів вищої освіти України

    В умовах повномасштабної війни доступ внутрішньо переміщених осіб (ВПО) до вищої освіти в Україні залишається не лише освітнім, а й важливим соціальним питанням. Освіта є ключовим інструментом інтеграції, стабілізації та відновлення життєвих перспектив для молоді, яка постраждала від війни. За даними УНН, у 2025 році до українських університетів було зараховано 4960 абітурієнтів із тимчасово окупованих територій та районів бойових дій. Переважна більшість із них (понад 99%) вступили на денну форму навчання за кошти державного бюджету, скориставшись спеціальними умовами вступу без складання національного мультипредметного тесту.

     У 2026 році для ВПО передбачено можливість вступу як на загальних умовах, так і за механізмом подальшого переведення з контрактної форми на бюджетну. Зокрема, абітурієнти можуть бути переведені на вакантні бюджетні місця за умови наявності конкурсного бала не нижче 120 та підтвердження статусу ВПО через Єдину державну електронну базу з питань освіти (ЄДЕБО). Такі дані вказано на освітньому порталі Education.ua. Ці механізми сприяють не лише доступу до освіти, а й фінансовій підтримці студентів, що є критично важливим для їхньої адаптації.

    Проблеми доступу до вищої освіти для ВПО та вступників з ТОТ

    Попри розширення можливостей вступу, доступ до вищої освіти для осіб із тимчасово окупованих територій (ТОТ) і ВПО залишається нерівномірним і обмеженим. Однією з ключових тенденцій є зменшення кількості вступників із Криму. За даними «Суспільне Крим», якщо у 2023 році до українських ЗВО вступило близько 80 осіб, то у 2024 році 51, а у 2025  лише 42.  Серед основних проблем: обмежені можливості виїзду з окупованих територій, відмінності в освітніх програмах і рівні підготовки, ускладнення вступних процедур, фінансові труднощі, зокрема неможливість оплачувати контрактне навчання або проживання.


    Додатково ситуацію ускладнює обмежена кількість бюджетних місць. У більшості закладів вищої освіти квота для таких вступників становить близько 10% від державного замовлення, тоді як у переміщених або прифронтових університетах  до 40%. Важливу роль у підтримці вступників відіграють освітні центри “Крим-Україна” та “Донбас-Україна”, які надають консультації та супровід під час вступної кампанії. Проте навіть за їхньої участі процес адаптації студентів залишається складним, особливо для тих, хто тривалий час перебував поза українською освітньою системою. Окремим викликом є нерівні стартові можливості. Абітурієнти, які навчалися на підконтрольній території, мають кращу підготовку, ніж ті, хто тривалий час перебував в окупації, однак усі вони беруть участь у конкурсі на однакових умовах.

    ( Зображення згенероване ШІ )

    Тенденції та системні особливості вступу Аналіз динаміки вступу свідчить про поступове зростання кількості вступників із ТОТ упродовж 2016–2021 років: з 1008 осіб у 2016 році до 2083 у 2021 році. За даними аналізу Громадської організації “ГРУПА ВПЛИВУ”, у 2022 році цей показник зріс до 7018 осіб, що можна пояснити як розширенням доступу до освітніх програм, так і масштабами внутрішнього переміщення населення. Ключовим чинником цього зростання стало впровадження спрощених процедур вступу через освітні центри, які дозволяють вступати без складання ЗНО чи НМТ, замінюючи їх співбесідою або вступними іспитами. Крім того, було значно розширено перелік закладів вищої освіти, що працюють за цією системою.

    ( Зображення згенероване ШІ )

    У відповідь на виклики війни у 2022 році також було запроваджено дистанційні формати вступу, зокрема онлайн-співбесіди. Це дозволило залучити до освітнього процесу абітурієнтів, які не мали змоги виїхати з окупованих територій. Водночас відсутність єдиного алгоритму дій, різні вимоги до документів у різних ЗВО та недостатня інформаційна підтримка знижують ефективність цих механізмів. Суттєвим бар’єром залишається неврегульованість процедури підтвердження освіти, здобутої на ТОТ. Відсутність визнання таких документів обмежує можливості вступу, продовження навчання або працевлаштування.

    Попри позитивну динаміку зростання кількості вступників із числа ВПО та жителів ТОТ, система доступу до вищої освіти в Україні залишається нерівномірною та залежною від інформаційних, правових і соціально-економічних бар’єрів. Запроваджені механізми підтримки, спрощений вступ, квоти, дистанційні формати  є важливими, але недостатніми для забезпечення повноцінного рівного доступу до освіти. Без подолання цих бар’єрів освіта не зможе повною мірою виконувати свою функцію інструмента реінтеграції та відновлення людського потенціалу країни.

    Виконала студентка 4-Ж курсу, Чорна Вікторія.

    В межах проєкту “Квота на майбутнє”

  •  Як покращити пам’ять: 5 дієвих порад

     Як покращити пам’ять: 5 дієвих порад

    Кожній людині властиво іноді щось забувати, особливо під впливом стресу чи перевтоми. Існує кілька порад, щоб покращити свою пам’ять,:

    1. Сон. Повноцінний сон важливий не лише для фізичного здоров’я, а й для роботи мозку. Поганий сон збільшує ризик високого кров’яного тиску, а погана якість сну або регулярне недосипання можуть, крім іншого, вплинути на пам’ять.

    Дорослі мають регулярно cпати 7-8 годин на добу. Декому, зокрема молодим людям та людям із хронічними захворюваннями, необхідно навіть більше – 9 годин сну на добу. При цьому ваш відпочинок має бути якісним:

    –         лягайте та вставайте в один і той же час, навіть у вихідні. Це синхронізує біологічний годинник;

    –         у кімнаті має бути темно, тихо та прохолодно;

    –         не користуйтеся гаджетами за годину до сну.

    2. Тренуйте мозок за допомогою ігор. Кросворди, шахи, пазли та інші ігри на пам’ять допоможуть розвинути концентрацію уваги та покращити роботу пам’яті.

    3. Час на свіжому повітрі. Свіже повітря та фізична активність покращують кровообіг і допомагають зменшити стрес та втому.

    4. Перерви між завданнями. Якщо ви витратили декілька годин на завдання і ваша увага починає розсіюватися – варто звернути на це увагу та дати собі 10-15 хвилин на відпочинок. Короткі перерви допомагають «перезавантажитися» та повернутися до роботи з новими силами, підвищуючи загальну ефективність.

    5.Вправи на концентрацію  уваги

    –  малювання протягом 15 хвилин;

    –  методика Мюнстерберга. Покладіть перед собою суцільний текст, у якому є слова. Вашим завданням є, зчитуючи текст, якнайшвидше знаходити ці слова. Роботі приділяється 2 хвилини.

     Авторка: Ірина Поєздник, студентка 4-Ж курсу ННІ української  філології та соціальних комунікацій