Позначка: студенти

Дар’я Заєць — студентка-журналістка 3-го курсу Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Розвиває власний блог.

— Привіт, Дашо! Скажи, будь ласка, чому при вступі в ЗВО ти обрала саме журналістику?

— Привіт! Я обрала журналістику, бо на момент вступу вона була «ближчою» до моїх інтересів. Раніше планувала вступати до медичного ЗВО, але порада знайомої спробувати щось інше змусила мене переглянути це рішення. Я усвідомила, що люблю знімати відео, говорити, до того ж на той час вела свій «YouTube-канал». Попри здивування батьків я зрозуміла, що медицина мені не так цікава, як журналістика.

—Як у твоєму житті зʼявилося блогерство?

— Блогерство — це історія, яка почалася ще в дитинстві. У 8–10 років, коли спостерігала за іншими через екран, то вже уявляла себе в цій ролі. На той момент я знімала для себе розпаковки та інший контент. Подорослішала замріяла новий телефон із кращим функціоналом. Коли мені подарували його, то почала знімати й публікувати відео на «YouTube». Але змотивувала мене книга Джен Сінсеро «You Are a Badass. How to Stop Doubting Your Greatness and Start Living an Awesome Life». Там була фраза: «Починай саме зараз, ідеального моменту не існує». Це ніби кадр із фільму, але насправді було в моєму житті — я закрила книгу й почала знімати без сценарію та підготовки — у селі, на городі, коли батьки садили картоплю. Змонтувала й відразу опублікувала на «YouTube».

— Коли ти зрозуміла, що потрібно розвивати особистий бренд?

— Я зрозуміла це не так давно. Стала активно вести блог із початком повномасштабного вторгнення, але лише півтора – два роки тому усвідомила, що потрібно розвивати особистий бренд. Узялася вивчати механізми його створення. Півтора роки тому почала знімати пародії, знайшла свою тему, побачила, що це подобається аудиторії, і почала створювати власний бренд. Саме тоді я побачила потужний відгук від людей і зрозуміла — це моя ніша. Відтоді я вибудовую систему асоціацій, щоб глядач миттєво впізнавав мій контент серед тисяч інших. Так з’явився нікнейм «Дар’я Заєць» і візуальний акцент на жовтому кольорі, який мені дуже подобається. Тепер мій бренд асоціюється із якісними пародіями.

— Якою була твоя перша рекламна співпраця?

— Перша рекламна співпраця була бартерною — мені запропонували каву. Я була шокована, бо на той момент ще навіть не знімала пародії, а на старій сторінці в «TikTok» було близько 4 тис. підписників. Чітко пам’ятаю той день: їхала в маршрутці додому й отримала повідомлення: «Хочемо з вами співпрацювати, надсилаємо каву для рекламного ролика». Дуже старалася над роботою з тим відео, але коли переглядаю його зараз, воно мені не надто подобається, утім це крутий досвід і незабутні емоції.

— У тебе майже всі реклами — це фрагменти із фільмів чи шоу. Як ти узгоджуєш креативні сценарії з брендами?

— Зазвичай бренди надсилають бриф, у ньому прописані всі ключові вимоги: від теми відео до суворих «так» чи «ні» щодо змісту. Потім із величезного масиву фільмів, мультиків, серіалів я знаходжу конкретний кадр, це дуже важко. Тому що справді треба дуже багато подивитися. Авжеж, я співпрацюю з «ChatGPT», він дуже допомагає, підказує, де може бути та сцена, яка є необхідною, але навіть із ним може бути складно. ШІ не завжди точно розуміє мій запит, тому часто запропоновані варіанти мене не влаштовують. Особливо важко шукати кадри під конкретні події, наприклад, день народження бренду. Коли я нарешті знаходжу ідеальний фрагмент, то надсилаю його замовникам. Вони редагують сценарій або додають свої побажання, і лише після схвалення я переходжу до знімань.

— Які стратегії просування ти використовуєш?

— У своєму просуванні я не використовую платні стратегії, орієнтуюся виключно на органічне зростання охоплень та аудиторії. Лише одного разу вкладала кошти в рекламу — це було в межах навчання у «Школі відповідального блогерства», де нам виділили кошти на просування одного «Reels». В усіх інших випадках моя стратегія полягає у створенні контенту та регулярній публікації нових відео.

— Як ти адаптуєш контент під алгоритми, що постійно змінюються?

— Мої стосунки з алгоритмами налагодилися лише тоді, коли я чітко визначилася з темою. Раніше, коли шукала свій формат і знімала різний контент, то соцмережі не розуміли, кому саме його пропонувати, тому охоплення були низькими. Щойно я сфокусувалася на пародіях, алгоритми почали стабільно «давати» перегляди. Зі свого досвіду зрозуміла, якщо розважальні відео змішувати з макіяжем чи тваринами, то аудиторія втрачає орієнтир, алгоритми збиваються. Найсуворішим є «TikTok» — він вимагає єдиної теми та сталого формату. Тому я дотримуюся стратегії: обрана ніша, регулярність і зрозуміла для глядача лінія контенту. Тільки за таких умов система починає «працювати» на тебе.

— Як навчальна програма допомагає в роботі?

— Навчання в університеті допомагає передусім у питанні грамотності. Коли я хочу щось написати або сказати в «Stories» чи «Reels», то часто згадую правила, які ми вивчали, наприклад, на парах української мови в Тетяни Григорівни Бондаренко. У такі моменти я не «біжу» до «Google», бо автоматично згадую, як правильно вживати те чи те слово.

— Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?

— Я не планую, але балансую. Це буває складно, тому що пародії — це не просто швидкий контент на кшталт огляду косметики за три хвилини. Фактично я перезнімаю фрагмент фільму. Для цього потрібно знайти образи, продумати деталі, змонтувати. Я намагаюся триматися в обох сферах одночасно, щоб не допустити «просідання» ні в навчанні, ні в блозі. Мій графік зазвичай має такий вигляд: ранок та обід я присвячую університету та відвідуванню пар. Після цього роблю перерву на відпочинок, а потім переходжу до роботи блогерки. Іноді ввечері є час, щоб написати завдання. Це постійна робота над поєднанням двох різних світів.

— Які особливості поєднання роботи та навчання?

— Поєднання університету та блогу — це постійний пошук балансу. Раніше мені здавалося, що навчання заважає розвитку в блозі, але згодом зрозуміла, що саме зараз у мене є найбільше часу для творчості. Уміння балансувати є корисним, проте недоліки дуже відчутні. Найбільша проблема полягає в різниці цих професій. Журналістика вимагає чіткості, оперативності та «холодного розуму», тоді як мій блог — це креатив, гумор і яскравість. Поєднувати це протягом дня надзвичайно складно. Коли я витрачаю сили на завдання в університеті, то вдома вже виснажена емоційно і на творчість не лишається ресурсу. Блогерство — це моє покликання, люблю цю справу. Але навіть попри задоволення, це все ж робота, яка потребує часу та сили. У результаті зіштовхуюся з перевтомою…

— Що ти можеш порадити студентам першого – другого курсу, які хочуть розвиватися у сфері блогінгу, але мають страхи?

— Найголовніша порада — постарайтеся якнайшвидше знайти свою конкретну тему. Я витратила на ці пошуки чимало часу, і лише рік тому зрозуміла, що пародії — це те, що мені відгукується. Раніше я дотримувалася правил блогерства — треба знімати багато «Stories», дотримуватися алгоритмів. Коли я намагалася «заганяти» себе в ці рамки, то відчувала, що мені це не приносить задоволення. Блог має приносити задоволення. Звісно, розуміти та працювати з алгоритмами важливо, але тут знову спрацьовує правило балансу.

— Які маєш плани на майбутнє?

— Мої плани — продовжувати займатися цією справою, розвивати блог. Найважливіше для мене — робити те, що справді подобається.

— Дашо, дякую за цю щиру та змістовну розмову! Твій досвід — це приклад того, як дитяча мрія через пошук себе та кропітку роботу трансформується у впізнаваний особистий бренд. Бажаю ніколи не втрачати «вогню» і насолоди від процесу, адже саме це робить твій контент живим.

Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістами про поєднання роботи та навчання»

Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

Ковтун Валерія — студентка-піарниця 3-го курсу Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. Обіймає посаду SMM-менеджерки дитячого ФК «Дніпро».

— Привіт, Валеріє, розкажи, будь ласка, коли в тебе зʼявився інтерес до рекламної сфери?

— Привіт, коли вступила до Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, то не мала розуміння, чим саме хочу займатися, і обирала між психологією, журналістикою і рекламою та PR. Мені здавалося, що буде цікаво досліджувати вплив реклами, як вона трансформується, тому ухвалила рішення на користь останньої освітньої програми.

— Як ти почала працювати з дитячим ФК «Дніпро»?

— Моя знайома шукала SMM-менеджера для свого проєкту і знала, що я навчаюся на рекламницю, тому запропонувала спробувати свої сили.

— Які особливості роботи з дітьми?

— Я навіть не можу виділити якихось труднощів. Із дітьми працювати дуже легко, вони завжди охоче погоджуються на зйомки, активні та максимально щирі перед камерою. Тому мені приносить задоволення створювати з ними контент.

 — Які візуальні елементи ти вважаєш «обличчям» клубу в соцмережах?

— Насамперед, це наш логотип, який я додаю до кожного відео та допису для підвищення впізнаваності. Щодо візуальної айдентики, то блакитний і синій кольори завжди присутні. Для сториз обираю яскраві шрифти, щоб підкреслити атмосферу, динамічність.

— Які стратегії просування ти використовуєш?

— Я поєдную експертність та емоції. Стараюся знімати інформативно насичений контент, приміром, тренування, а також розважальний, який показує характер дітей і атмосферу в команді.

— Як ти поєднуєш експертний контент із розважальним?

— Переважає розважальний контент, бо він має високу віральність. Моя тактика така: відео спочатку має потрапити в рекомендації. А вже в описі я додаю експертну частину — заклик до дій, умови запису та іншу важливу інформацію. У дитячому спорті важливо показувати щасливих дітей, які активно працюють на полі, розповідають щось весело на камеру — це вказівка для батьків, що наш футбольний клуб є комфортним середовищем, і дітям буде добре в ньому. Щодо експертного контенту, він не має попиту в цій ніші.

— Як побудований твій процес створення контенту?

— Я приходжу на тренування, знімаю одразу кілька відео, потім монтую їх і публікую протягом кількох днів чи навіть тижнів.

— Як навчальна програма допомагає в роботі?

— Із тих дисциплін, які ми вивчаємо цього семестру, я б виокремила SMM, яку викладає Тетяна Григорівна Бондаренко, оскільки вона пов’язана з моєю роботою. Під час навчальних занять ми розбираємо техніки, віральний контент, створюємо щось нове, і це підсилює мої знання.

— Як плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?
— Дивлюся, чи вистає мені кількості відзнятих відео. Якщо бракує, то узгоджую свій розклад і графік тренувань і приходжу знімати відео з дітьми.

— Що ти порадиш студентам першого–другого курсів, які прагнуть працювати в цій сфері?

— Не бійтеся пробувати щось нове та братися за нові проєкти. Потрібно якомога більше знімати, «набивати руку» на практиці. Важливо максимально прокачувати себе, як комунікаційника, щоб відчувати запити аудиторії.

— Що плануєш у майбутньому?

— Надалі розвиватися в галузі SMM, успішно завершити навчання на бакалавраті. Планую продовжувати працювати над цікавими проєктами, а з часом масштабувати їх.

— Валеріє, дякую за розмову! Бажаю успішно захистити диплом і щоб твій професійний шлях у SMM був сповнений цікавими, масштабними кейсами та вдячними клієнтами. Хай кожен твій «проєкт мрії» обов’язково здійсниться!

Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістами про поєднання роботи та навчання»

Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

Анна Хакало — студентка–піарниця 3-го курсу Черкаського національного університету ім. Богдана  Хмельницького. Обіймає посаду блогерки та UGC—кріейторка.

— Привіт, Аню, коли в тебе з’явився інтерес до рекламної сфери?

— Привіт! Коли навчалася у школі, мене цікавив процес створення відео та фотоконтенту, про рекламу тоді й не задумувалася. До цієї сфери інтерес з’явився вже під час здобуття вищої освіти.

— Коли ти зрозуміла, що треба розвивати особистий бренд?

— На початку першого курсу. Задумувалася про блогерство раніше, бо ця сфера найбільше резонувала з моїми внутрішніми вподобаннями. Але в школі не наважилася почати, тому що було ніяково, зважала на думку інших, зокрема однокласників.

— Як відбувся перехід від блогу як хобі до співпраці з брендами?

— Усе починалося з моєї ініціативи. Я першою написала адміністраторам магазинів одягу та запропонувала свої послуги зі створення UGC-контенту. На той момент у мене було понад 400 підписників, тому погоджувалися не всі. Проте ті представники брендів, які схвалили пропозицію, були задоволені результатами. Кейси повторних робочих запитів продемонстрували, що мої навички є цінними.

— Якою була твоя перша співпраця?

— Це був магазин жіночого одягу «Saraffan». Я навіть не очікувала, що представники бренду з такою великою аудиторією в «Instagram» дадуть позитивну відповідь. У них була ідея, але не було кому втілити її. Тому я написала у «влучний момент». Відео було технічно складним, але результатом ми були задоволені. Цей досвід дав мені такий потужний поштовх і заряд мотивації, що тепер хочеться працювати ще більше й підкорювати нові вершини!

— Якщо порівняти перше рекламне відео і ті, які ти створюєш зараз, що змінилося?

— Найперше, подання. Раніше я більше зважала на загальні тренди, зараз фокусуюся на авторському поданні. Мені важливо, щоб відео мало «живий» вигляд та цікавило аудиторію. Також я завжди враховую побажання рекламодавців, дотримуюся технічних завдань.

— Які стратегії просування ти застосовуєш?

— Зараз складно утримувати увагу аудиторії. Тому на початку відео я обов’язково використовую хуки, клікбейтні заголовки — це допомагає вирішити цю проблему. Також використовую «живий» сторителінг — висвітлюю те, що є цікавим, на мою думку.

— Як ти адаптуєш контент під алгоритми, які постійно змінюються?

— Намагаюся слідкувати за тим, які шрифти використовують, оптимальну тривалістю відео, тому що воно має бути динамічним, цікавим, недовготривалим. Тренди дуже швидко змінюються, і всі моменти варто враховувати.

— Як навчальна програма допомагає в роботі?

— На мій погляд, більше допомагає практична частина занять, коли знання, які здобули на лекціях, можна «переносити» і використовувати для виробництва контенту. Якщо виокремлювати конкретну дисципліну, то це SMM, який викладає Тетяна Григорівна Бондаренко, тому що ми «занурюємося» у соціальні мережі: аналізуємо, на що варто звернути увагу, щоб зацікавити, вивчаємо, на які теми в аудиторії є запит, будувати та підтримувати довірливі взаємини з аудиторією.

— Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?

— Усі завдання записую в календарі. Оскільки на виконання робочих співпраць замовники зазвичай дають 2 – 3 дні, то кожен тиждень планую по-різному.

— Які особливості поєднання роботи й навчання?

— Перевагою є здобуття практичного досвіду. Усе, що вивчили теоретично в університеті, я одразу втілюю в блозі. Недоліком є брак часу, тому часто доводиться виставляти пріоритети.

— Що ти порадиш студентам-першокурсникам, які хочуть створити свій блог?

— Насамперед не зважати на думку оточення, тому що друзі та рідні переважно підтримують будь-яке починання. Також важливо не боятися, розуміти, навіщо ви це робите. Ну і якщо є бачення себе в цій справі, то чому б не спробувати?!

— Які твої подальші плани?

— Починаю співпрацю зі спортивним інтернет-порталом «Табло». І надалі розвивати блог: більше показувати живого контенту та розкривати себе. 

— Аню, дякую за відкритість! Дуже круто бачити твій драйв у SMM. Бажаю тобі не втрачати цей азарт, легко поєднувати всі проєкти з навчанням і втілювати в життя ті масштабні цілі, про які ти мрієш.

Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістами про поєднання роботи та навчання»

Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

Каріна Деменко — студентка-піарниця 3-го курсу Черкаського національного університету ім. Богдана  Хмельницького. Обіймає посаду івент-ведучої, проводить весілля, дні народження, корпоративи, випускні, фестивалі та інші формати заходів.

— Привіт, Каріно, я дуже чекала на нашу розмову, бо твій стиль проведення подій — це мистецтво. Скажи, будь ласка, коли в тебе з’явився інтерес до рекламної сфери?

— Привіт! Дякую за такі слова, мені справді важливо працювати на результат і відчувати аудиторію. Інтерес з’явився в той час, коли і любов до сцени. У дитячому садочку найбільшим страхом було те, що мені не дадуть мікрофон для того, аби розповісти вірш. Я тривалий час мріяла стати ведучою, і коли настала мить обирати майбутню професію, я одразу знала, що це буде спеціальність  «Журналістика», а освітня програма — «Реклама та PR».

— Коли ти зрозуміла, що хочеш розвиватися в івент–індустрії?

— Перша моя робота була в 17 років, я обіймала посаду менеджерки магазину одягу. Саме там здобула знання із SMM: ведення сторінки, візуалу, зрозуміла, як це все працює. Але мрія стати ведучою «жила» в мені протягом усіх років. Завжди знала, що для досягнення успіху в певній сфері я все маю робити сама. Цей досвід у маркетингу навчив мене ініціативності, тому почала писати першою та пропонувати свої послуги, так знайшла перших замовників в івенті.

— Яким був шлях до твоєї першої професійної можливості в цій сфері?

— Отримувала дуже багато відмов на кшталт: «У Вас немає досвіду», «Куди Вам на сцену, якщо ще ні разу нічого не проводили». Розуміла, що має бути людина, яка повірить у мій потенціал, дасть змогу проявитися, і це сталося! Мені відповів організатор, який планував невеликий танцювальний фестиваль: «Так, Каріно, актуально. Ми вперше в Черкасах і можемо спробувати». У той момент я відчула щось, що не можна передати словами, дякувала, що нарешті з’явилася можливість проявити себе.

— Як би ти описала внутрішній стан у момент виходу на сцену?

— Пам’ятаю, як настав день цього фестивалю, розпочинається зворотний відлік. Здається, у ту мить тремтіла кожна клітинка мого тіла. Але щойно вийшла на сцену, світло софітів засліпило, голос став впевненим. У той момент я вже почала отримувати насолоду і зрозуміла, що я на своєму місці й роблю те, що маю. Багато людей переймаються перед виступами, і коли в мене було інтерв’ю зі співачкою та ведучою Lida Lee, я запитала в неї про те, як побороти цей страх? Вона відповіла: «Зрозумій, поки ти хвилюєшся — тобі не байдуже до своєї роботи».

— Коли ти відчула, що готова масштабувати свій досвід і переходити на новий професійний рівень?

— Після проведення цього фестивалю я продовжувала активно пропонувати свої послуги організаторам, висвітлювала роботу в соцмережах, і мене почали запрошувати. Протягом декількох місяців я об’їздила багато міст України, проводила саме танцювальні фестивалі. Наприкінці травня мені почали надходити запити про те, чи проводжу я весілля. Зрозуміла, що потрібно рухатися далі. Знову спрацював мій принцип — треба писати першою. Почала спілкуватися з організаторами з івент-індустрії, і мені порадили пройти курси весільної ведучої. Щоб зрозуміти структуру свята, логіку організації, ключові завдання. Так я звернулася до Ірини Тітовської. Вона провела 8 індивідуальних занять, ми детально опрацьовували все: структуру, сценарії, таймінги, роботу з підрядниками. Були реальні історії про наречених, із яких я складала сценарії. Ірина стала для мене прикладом натхненної роботи, мотивації. Вважаю її однією з найкращих ведучих Черкас.

— Які знання, здобуті в університеті, ти застосовуєш у роботі?

— Можу виділити SMM, який викладає Тетяна Григорівна Бондаренко. На парах ми займаємося веденням сторінок, аналізуємо статистику, конкурентів. На заняттях з інтернет-реклами, які викладає Світлана Валеріївна Коваль, ми вивчаємо налаштування таргетингу та алгоритми роботи Google і соціальних мереж. Загалом, весь теоретичний матеріал, який я опановую в університеті, намагаюся одразу впроваджувати в роботу.

— Наскільки важливо ведучій розвивати власний бренд?

— Це надзвичайно важливо. Раніше вийти на сцену і вести подію перед величезною аудиторією — це був кайф, а записати розмовну сториз — нереальний вихід із зони комфорту. Але тільки зараз розумію, чому боялася. Вважала, що лише під час особистого спілкування чи безпосередньо в роботі можна зрозуміти мою енергетику та позиціонування. Боялася, що камера стане бар’єром і не вдасться передати ці нюанси, аудиторія не побачить справжню мене. Але тут я завдячую подрузі Ані Хакало, яка має досвід ведення блогу. Ми разом знімали перші розмовні сториз, відео. Це дуже допомогло мені в просуванні, тому що соцмережі стрімко розвиваються, тож усі замовлення надходять через «Instagram», «Tik Tok», таргетовану рекламу. Людина заходить на сторінку, бачить мене, як я проводжу заходи, і тоді підписується. Іноді спочатку спостерігають, а потім пишуть і запитують, чи «вільна» дата для проведення свята.

— Яка в тебе стратегія просування?

— Вважаю, що в мене 50/50 лайфстайл контент і професійний. У reels я більше висвітлюю професійні відео, розповідаю про традиції, таймінги, стратегії. Наприклад, ролик про те, яку суму актуально дарувати на весілля, набрав майже 1,5 млн. переглядів. Це одна з найобговорюваніших тем, тому що це актуально. Сториз — це «живий» контент про моє дозвілля, відпочинок із друзями та рідними. Переконана, що аудиторія підписується на людину, а не просто на фахівця, тому мені важливо показувати себе справжню, риси характеру і повсякденне життя.

— Як ти плануєш свій тиждень, щоб поєднувати роботу і навчання?

— У будні я поєдную навчання з підготовкою до заходів, у мене багато зустрічей із нареченими та клієнтами, які планують дні народження, корпоративи. Специфіка івент-індустрії в тому, що для святкувань замовники обирають п’ятницю, суботу, неділю.

— Які особливості поєднання роботи і навчання?

— Перевагою є те, що всі знання, які я здобуваю в університеті, одразу застосовую практично. Єдиним недоліком є надмірне навантаження. Тому що багато завдань в університеті, виїзних заходів, інших робочих моментів. Важливо знаходити час для відпочинку і балансувати між навчанням і роботою.

— Що б ти порадила студентам, які хочуть розвиватися в певній сфері, але мають страхи?

— Ніколи не чекати ідеального моменту. Якщо є бажання, то наступною має бути дія. Тому що ми дуже часто відкладаємо все на потім, чекаємо ідеального моменту. Хочете? Робіть, просіть, домовляйтеся. Для мене комунікація — це один із найважливіших факторів у професії. Докладіть максимум зусиль, щоб бажання стало досягненням. Усе обов’язково вдасться.

— Які в тебе найближчі плани?

— Прагну масштабуватися у своїй сфері, досягти впізнаваності. Основним моїм завданням є те, щоб мої свята залишилися в пам’яті як найкращі спогади. Хочу, щоб через 10 – 15 років люди переглядали відео і знову поринали в цю атмосферу.

— Каріно, дякую тобі за розмову! Бажаю, щоб твій вогонь ніколи не згасав, а кожен твій івент справді ставав для замовників та гостей найкращим спогадом. Хай усе задумане здійсниться!

Інтервʼю підготувала Юлія Євтушевська в межах проєкту «Кейс інтервʼю зі студентами-журналістами про поєднання роботи та навчання»

Науковий керівник – канд. філол. наук, доц. Федоренко О. Д.

Після початку повномасштабної війни тисячі студентів із-поміж внутрішньо переміщених осіб змушені не лише змінювати місце проживання, а й проходити складну психологічну адаптацію до нових умов навчання. За даними Міністерства освіти і науки України, значна частина таких студентів стикається з тривожністю, стресом і труднощами інтеграції в нове середовище. Ця тема є особливо актуальною, адже війна суттєво погіршує ментальне здоров’я молоді. За даними дослідження “Braving the dark : mental health challenges and academic performance of Ukrainian university students during the war” (2025), симптоми депресії спостерігаються у 85,8% студентів, тривоги у 66,1%, порушення сну у 56,9%, а посттравматичний стресовий розлад у 48,1%. У студентів-ВПО ці прояви часто посилюються через стрес адаптації до нового міста та університету. Якщо не звертати уваги на такі сигнали, наслідки стають довготривалими, від помітного зниження академічної успішності (на рівні 17% при важкій депресії) до хронічних проблем із психікою в молодому поколінні.

Фото надане Ольгою Дмитрієвою

Про те, що найскладніше в адаптації до нового міста і навчання, як війна впливає на мотивацію, сон і стосунки з одногрупниками та як стати опорою для себе, ми поговорили з переселенкою з Харкова, студенткою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, яка навчається на 4 курсі за спеціальністю середня освіта, українська мова і література – Ольгою Дмитрієвою.  

– Розкажіть, як вам було жити в Харкові?

– До війни там було дуже цікаво, і в мене було відчуття, що потрібно більше гуляти цим містом, щоб усе побачити й відчути. Після початку війни стало страшно, адже, на відміну від багатьох інших міст і областей, у Харкові часто спочатку був приліт, а вже потім тривога.

Пам’ятаю багато місць, де проводила час із друзями: Саржин Яр, сквер “Стрілка”, торговий центр “Нікольський”, майдан Свободи, парк Горького – це те, що найбільше запам’яталося. Зараз більшість друзів роз’їхалися: хтось по різних містах України, хтось за кордон. Іноді ми спілкуємося, вітаємо одне одного зі святами, але, на жаль, постійний зв’язок підтримувати не вдається.

– Як змінилося ваше життя після переїзду і що було найскладнішим у той період?

– Життя змінилося кардинально. Найбільше запам’ятався страх. Ти боїшся кожної тривоги і переживаєш, що зараз буде приліт. Почалися проблеми зі сном, я засинала лише о другій-третій годині ночі, тому важко було прокидатися.

– Які перші враження у вас були від нового середовища і навчання?

– Спершу було здивування, усе здавалося новим і незвичним. Потрібно було звикати до іншого ритму життя, нових людей і навчального процесу. Водночас з’явилося зацікавлення: хотілося більше дізнатися про Черкаси, дослідити місто і поступово знайти в ньому щось своє. Але разом із цим був і страх, адже це нове місто, і я переживала, що можу загубитися або не одразу орієнтуватися в ньому.

– Як проходив ваш процес адаптації?

– Адаптація проходила повільно, але мені допомогло те, що я почала знаходити нових друзів і звернулася до психолога. Спеціаліста для мене обрали батьки, адже на той момент мені було лише 17 років.

– З одногрупниками, на жаль, стосунки не склалися, але друзів я знайшла навіть не в Черкасах, а в Черкаській області. Коли почалася війна, у село Хрестителеве евакуювали моїх бабусь, і батьки відправили мене туди на літо. Там було дуже добре й спокійно: природа, тиша і підтримка рідних допомогли мені трохи відновитися та відчути себе в безпеці. Я відчула себе на своєму місці приблизно через рік після початку війни, і цьому значною мірою посприяли мої друзі.

– Які труднощі в навчанні були для вас найбільш відчутними?

– Досвід, який я пережила, вплинув на мене і знизив мою мотивацію. Почалися проблеми з концентрацією, я ніби постійно перебувала в якомусь тумані. Уночі було дуже страшно через можливість вибухів. Я стала більш замкнутою в собі, і це, можливо, також вплинуло на мої стосунки з одногрупниками.

– Чи відчували ви підтримку з боку університету?

– Так, звичайно. Особливо на першому і другому курсі. Мені допомагали з гуртожитком, адже в нас не було достатньо коштів, щоб його оплатити. Також куратор і деканат допомагали з продуктами харчування, за що я дуже вдячна.

На мою думку, на старших курсах підтримка дещо зменшилася. Можливо, тому що багато хто вже звик до воєнного стану. Також, ймовірно, збільшилася кількість переселенців.

– Чи було вам комфортно на парах?

– Так, але іноді від монотонного голосу деяких викладачів дуже хотілося спати, і я ледь трималася.

Одногрупники до мене ставилися нейтрально. У мене була дуже хороша подруга, але, на жаль, вона відрахувалася. Таке нейтральне ставлення не було образливим, але я все одно відчувала самотність. З боку викладачів було радше поблажливе ставлення до мене, але, на жаль, успішність із часом усе одно знизилася. Це сталося після того, як я зосередилася на своєму фізичному та ментальному здоров’ї – це було для мене пріоритетом. Мені не вистачало часу і сил на навчання, іноді я приходила після пар і одразу засинала.

– Чи були ситуації, коли вам доводилося докладати більше зусиль, ніж іншим?

– Так, у мене суттєво погіршилася пам’ять. Після всього пережитого в мене також був посттравматичний стресовий розлад і певна «адреналінова залежність» від вибухів, і це майже ніхто не розумів. Згадую свою першу сесію на першому курсі, тоді були масштабні тривоги, і ми майже весь час проводили в укритті. У мене починали тремтіти руки, кидало то в холод, то в жар. Я намагалася цього не показувати іншим.

– Як ви з цим справлялися?

– Мені допомагали різні речі: дихальні практики, трав’яні чаї. Найпростіша вправа – це коли на 4 секунди робиш глибокий вдих, на 7 затримуєш подих і на 8 повільно видихаєш. Також з’явилася не дуже хороша звичка – куріння як спосіб заспокоїтися. Я пообіцяла собі, що після закінчення війни кину курити.

– А що було для вас опорою в складні моменти?

– Опорою для себе я стала сама, а також віра і надія на краще майбутнє. На початку після адаптації моєю мрією було повернутися до Харкова, бо я дуже за ним сумувала. Також я хотіла побачити Київ, адже востаннє була там ще до початку пандемії. На щастя, мені вдалося це здійснити, і зараз я часто їжджу до Києва. Нині мені найбільше хочеться, щоб війна закінчилася і щоб я могла вільно подорожувати містами України.

– Як досвід війни вплинув на вас як особистість?

– На це складно відповісти однозначно. Якщо до війни я була інтровертом, то після стала ще більш закритою. Водночас були внутрішні коливання: з одного боку, відчуття, що живемо один раз і кожен день може стати останнім, з іншого – постійна потреба готуватися до “чорного дня”. Разом із цим я зрозуміла, що я самостійна і самодостатня людина. Мені більше не потрібно когось чекати, щоб піти, наприклад, у кіно чи на виставку. Я навчилася подорожувати й відвідувати різні місця сама. І хоча не завжди впевнено, але почала робити перші кроки до нових знайомств.

– Що б ви хотіли сказати людям, які не розуміють досвід ВПО?

– Я б хотіла попросити ставитися з більшою чуйністю і розумінням. Багато з нас пережили серйозні психологічні травми, пов’язані з небезпекою і загрозою життю. Особливо важливо в перші періоди після переїзду з зони бойових дій – не знецінювати цей досвід жартами. Наприклад, коли людина боїться кожного різкого звуку під час повітряної тривоги, це не перебільшення, а природна реакція. Найпростіше і водночас найважливіше – ставитися до нас із повагою і без упереджень, як до звичайних людей.

– Які зміни, на вашу думку, могли б покращити адаптацію студентів ВПО в університеті?

– Передусім створення умов для формування соціальних зв’язків у межах університету. Для студентів ВПО це критично, адже вони часто втрачають звичне коло спілкування і опиняються в новому середовищі без підтримки. У цьому процесі важливу роль могли б відігравати куратори та дирекції – через ініціювання неформальних зустрічей, спільних заходів у дружній, комфортній атмосфері. Це можуть бути прості речі: зустрічі за чаєм, невеликі події для знайомства, простір для відкритого спілкування. Саме такі формати допомагають зменшити дистанцію між студентами і сприяють відчуттю приналежності до спільноти.

     З власного досвіду можу сказати, що відсутність близького кола поруч ускладнює цей процес. Моя подруга й одногрупниця виїхала за кордон, і це ще більше посилило відчуття втрати зв’язку. Саме тому такі ініціативи в університеті – це не просто про комфорт, а про можливість знову відчути себе частиною життя.

Виконала студентка 4-Ж курсу, Чорна Вікторія

у межах проєкту “Квота на майбутнє”

В умовах повномасштабної війни питання вимушеного переселення в Україні залишається одним із найгостріших. За даними Міністерства соціальної політики України, станом на 2025 рік в Україні офіційно зареєстровано близько 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб.

Ця тема є особливо актуальною, адже значна частина переселенців – це молодь і студенти, які змушені не лише змінювати місце проживання, а й адаптуватися до нового освітнього середовища. Наприклад, лише у Черкаській області станом на 2025 рік перебувало понад 128 тисяч ВПО, що показує масштаб внутрішнього переміщення навіть у відносно безпечних регіонах.

Фото надане Даною Боріковою

Вимушене переселення впливає не лише на побутові умови, а й на психічний стан людини. Втрата дому, розрив соціальних зв’язків і постійна невизначеність створюють додаткове навантаження на психіку. Якщо ігнорувати ці виклики, це може мати довготривалі наслідки, від зниження академічної успішності до погіршення психоемоційного стану молоді.

Про те, з якими труднощами стикаються студенти-ВПО, як вимушене переселення впливає на навчання та що може допомогти у процесі адаптації, ми поговорили з психологинею-практиком Даною Боріковою.

– З якими основними психологічними труднощами стикаються студенти-ВПО після вступу або переведення до нового університету?

– Якщо говорити про труднощі, варто враховувати попередній бекграунд студентів. У випадку переведення це передусім новий колектив, адаптація до змін, а також академічна різниця, яку потрібно закрити. Якщо йдеться про вступ, то це часто пов’язано з пережитим досвідом втрати, нестабільності та вимушених змін. Так відбувається тому, що сам процес вступу передбачає адаптацію до нового місця та людей. Додатковий аспект пов’язаний із вимушеною зміною місця проживання та життя загалом, що стає стресовим фактором і впливає на емоційний стан людини і проходженням нею цієї адаптації.

– Як вимушене переселення впливає на здатність особи адаптуватися до нового освітнього середовища?

– Коли ми говоримо про те, що люди змушені, ми вже говоримо про порушення певної емоційної готовності до переїзду. Наприклад, якщо ми візьмемо нормотипову дитину з Черкас або з Черкаської області, яка вступила в Черкасах, вона певний проміжок часу готувалася до цього. Це може бути незнайоме місто або рідне місто – все одно людина вже розглядала цей варіант.

Якщо говорити про вимушеність, то це коли нас, наприклад, зривають посеред ночі і кажуть: “Ти тепер у Черкасах”, і ми зіштовхуємось із тим, що це нове місто, ми не знаємо нікого. Ми не були готові і, можливо, не хотіли їхати в ті Черкаси. Це все впливає на адаптацію. Замість того, щоб сприймати це як новий урок, це більше схоже на певний травматичний досвід, який переживає людина.

– А як цей травматичний досвід впливає на навчання?

– Тут варто звернути увагу на емоційнуий складник. Якщо розглядати кейс студента, який втратив домівку або був вимушений переїхати в інше місто, то ми говоримо про те, що емоційний фон уже може значно відрізнятись. Він може бути більш тривожний, більш депресивний, із додатковими страхами втрати стабільності, страхом довіри, тому що те місце, яке ми вважали домом, хтось забрав. Фізіологічно ми можемо говорити про погіршення сну, що буде впливати на навчання та освіту. Якщо студент-ВПО переживає тривожність, розлад адаптації, його концентрація, увага, пам’ять на фоні стресу і пережитих травматичних подій може знижуватись. Відповідно падає загальна результативність, успішність, рівень самодисципліни тощо.

– Які, на вашу думку, можуть бути труднощі соціальної інтеграції у студентів-ВПО?

– На мою суб’єктивну думку, тут ми можемо говорити про певний рівень закритості до інтеграції, коли студент закривається перед новим досвідом і, відповідно, перед комунікацією. Також можна зазначити аспект довіри глобально до світу, який буде трансформуватись у соціальний контекст інтеграції.

– Наприклад, переживаючи травматичний досвід втрати власного житла у зв’язку з війною, студент уникатиме прив’язаностей або тісних контактів. Як наслідок, менший рівень довіри до світу, тому що у будь-який момент можуть забрати стабільність.

– Які сигнали свідчать про те, що студенту потрібна допомога?

– Насамперед це уникнення контакту та встановлення зв’язків з оточенням, закритість навіть у спілкуванні з рідними та батьками. Це певний червоний прапорець, який можна помітити перед тим, як щось робити далі. Тому що комунікація є першою ознакою, що щось йде не так. Коли не діляться емоціями, закриваються. Також випадки самопошкодження, якщо були помічені. Випадки вживання наркотичних речовин, алкогольних напоїв, ескапізм в ігри, книги або фільми тощо. Це може свідчити про вже наявні проблеми, які потребують допомоги. Сюди можна також зарахувати й панічні атаки, напади страху, тривожності, нічні нетримання тощо.

– А як подолати відчуття “я тут чужий/чужа”?

– Це передусім про допомогу оточення. Якщо говорити про студентів-першокурсників, це діти 16–18 років, і їм потрібно розуміти цю безпеку та відчувати довіру. Це про інтеграцію куратора чи викладачів в освітньому середовищі, проведення зі студентами спільного часу, залучення до обговорення. Також важливо, щоб студент відчував себе частинкою цього оточення. Тому тут, на мою думку, йдеться про створення програм адаптації та інтеграції, які будуть максимально комфортними для всіх учасників освітнього процесу, без додаткового навантаження.

– А які програми адаптації ви знаєте?

– Групи психологічної підтримки в центрі ментального здоров’я, а також у молодіжних хабах. Різного роду молодіжні та громадські організації, які відповідають за соціальну безпеку. Наприклад, Центр життєстійкості проводить групові заняття, індивідуальні консультації та заходи підтримки, де люди можуть отримати допомогу й відчути спільноту. Так само і в Черкаському молодіжному ресурсному центрі можна отримати психологічні консультації та відвідати безкоштовні заходи. Також громадські організації, наприклад “Друг”, де можна долучитися до процесу вигулу собак, можуть бути певною формою інтеграції та можливістю зняти стрес.

– Що, на вашу думку, заважає студентам активно користуватися наявною психологічною допомогою в університеті?

– На моє переконання, це страх того, що буде порушена конфіденційність і, можливо, існування думок, що їхні питання, проблеми, суб’єктивні оцінні судження “вийдуть” за межі кабінету, у якому проходить консультація. Це може стримувати студентів. Також ми досі зіштовхуємось із питанням довіри до психологів і спеціалістів ментального здоров’я. Стигматизація психології та психологічного здоров’я продовжується, люди бояться діагнозів тощо.

– Що можна зробити, щоб заохотити людей звертатися по допомогу ?

– Це просвітницька діяльність щодо психології: знайомство з нею, відповіді на найчастіші запитання. Тому що все ще мало говорять про самопошкодження, залежності, аб’юз. У своїй практиці я маю справу з тим, що мої клієнти, як ВПО, так і жителі Черкащини, кажуть: “Ну це ж ненормально так робити”. Такі аспекти дуже важливі, і їх потрібно озвучувати та пояснювати, мати можливість поставити психологу навіть “тупі” запитання.

Варто вводити в медіа певні рубрики й детальніше розповідати, наприклад, що таке етичний кодекс психолога. Тому що, якщо без вашого погодження був винесений ваш кейс, ви можете притягнути психолога до відповідальності. На мою думку, підвищення рівня обізнаності може зменшити рівень критичності до професії та підвищити довіру до фахівців.

– Які, на вашу думку, мають бути програми психологічної підтримки для студентів ВПО?

– Потрібні якісні програми інтеграції ВПО. Наприклад, уже є інклюзивні програми, ментальні програми, такі як “Ти як?”. Треба щось таке ж для внутрішньо переміщених осіб. Можливо, така програма є, а я про неї не знаю, але якщо я про неї не знаю – питання, наскільки вона висвітлена. Тут, скоріше, про обізнаність педагогів, про коректність висловлювань, про виховну роботу зі студентами. Пояснювати, що говорити “шуруй додому” – це не окей. Аналогічно мовне питання, яке виникає в рандомні моменти під час адаптації.

Це про якісну інтеграцію, щоб кожен, хто заходить у простір, знав: ми не можемо узагальнювати, не можемо вішати ярлики. Якщо людина якось “не так” виглядає – це не означає, що з нею щось не окей. Можливо, ця людина взяла речі з центру допомоги, не маючи змоги купити нові. Це про суб’єктивні коментарі, які мають бути інтегровані на рівні культури, щоб про це говорили і наголошували. Це про цілісну культуру спілкування.

Можливо, це навіть не суто психологічна історія, а норми спілкування. Зараз з’являються норми спілкування з військовими та людьми, які мають поранення. Я вважаю, що тут має бути така сама культура. Щоб люди знали: не окей жартувати, бо хтось це сприйме, а хтось ні; не окей коментувати деякі аспекти; не окей розпалювати конфлікти на фоні “та вони понаїхали”. І, можливо, потрібна також попередня психодіагностика студентів ВПО, щоб розуміти їхній психологічний стан, і адаптовувати відповідні програми під них.

Виконала студентка 4-Ж курсу Чорна Вікторія

у межах проєкту “Квота на майбутнє”